Я знаю, яким буде останній Майдан!

Виступ на відкритті пам”ятника першомученику Юрію Вербицькому у селі Гнідин на Дніпрі. (23 серпня 2015-го).

 Як багато нас нині тут. Юрій Вербицький скликав у Гнідині цілий Майдан. А 21 січня торішнього року тут нікого не було. Він був один. Один на один проти зграї катів. І ніхто не прийшов йому на поміч.

У цій благодатній місцині неначе сходяться два наші хранителі  - лісовий праобраз Карпат і Дніпро. Із космосу Україну космонавти чи позаземні цивілізації пізнають за двома мітами — Дніпро і Карпати.

На Водохреща минулого року тут постав беріг Йордану і Армагеддон на ньому. На цій Святій українській землі.

Тут постала Голгофа, на якій у страшних муках розпинали чоловіка. Не Богочоловіка, а простого смертного, одного із нас. І кожен із нас, хто був на Майдані, міг бути на його місці.

За що його вбивали у страшних тортурах донецькі урки і московські сатрапи?

За що? За те, що він був українцем. Більше того, він мав первородний гріх — був галичанином зі Львова.

Що це таке у 21 столітті, коли людину вбивають за її етнічне походження? Що це таке, коли твій злочин — твоя національна приналежність? Мовою міжнародної юриспруденції це називається — етнічні чистки. Останні прецеденти — колишня Югославія і Руанда. Злочин проти людяності. Злочин, який перебуває у юрисдикції Міжнародного кримінального трибуналу. І злочинці із Сербії і Руанди постали перед судом людства. За Руанду і Боснію злочинці були покарані.

А де кати українців? У Гаазі? Чи може попросту у Печерському суді?

Де ви, кати мого народу? У відповідь — гробова тиша. Нема злочинців, нема покарання, нема навіть покаяння.

Хіба невідомо — хто? Роман-реквієм “Армагеддон на Майдані” я написав у березні 2014-го. Коли ще стояли барикади, коли ще не висохла кров на бруківці. Там все сказано, усіх названо. Починаючи від Путіна, який послав м”сників із ГРУ вбивати українців на Майдані ще перед аншлюсом Криму.

Далі - Хам-Янукович-Береговий. Захарченко. Чеботарьов і серійні кілери. Але нікого не покарано.

 Усі втікають, починаючи від Януковича і закінчуючи Клюєвим. Так втікають — чи їх випаскують за найвищим наказом?

 Хто мав покарати катів? Держава, громадян якої ці кати замордували. Але держава стала на бік катів. Бо той, хто не карає злочинців, сам стає злочинцем.

Юрій Вербицький — перший у мартирологу невинно убієнних жертв. За ним у вирій відлетіла небесна сотня, а за сотнею - тисячі і тисячі жертв. От зараз кривава річниця Ілловайської небесної не сотні, а тисячі. Хто послав цих дітей на вірну смерть? Московський диявол навіть не вбивав їх у донецькому степу? Він їх четвертував ракетами і градами. Сини України стали гарматним м”ясом.

Хто відповість? Нема винних.

Є тотальна спроба стерти пам”ять про Майдан, як стирали пам”ять про Запорізьку січ.

 Героїчне, патріотичне і мудре село Гнідин. Не дав Гнідин стерти пам”ять. І поставило село пам”ятник першомученику Юрію Вербицькому.  А де пам”ятники держави, де пам”ятники кулявлобів, де пам”ятники депутатів, які по трупах заповзли у владу? Нема.

 Нас тут, майданівців, зібрав дух Юрія Вербицького. А ті, що далі лежать на дивані, питають, буде чи не буде третій  Майдан.

Буде! Обов”язково буде! І третій, і четвертий, і п”ятий. Я не знаю, скільки їх буде, майданів.

Але я знаю, яким буде останній  Майдан. Він буде тоді, коли не вони у нас, а ми у них будемо стріляти! І вони уже не зможуть мати владу над нами, вони не будуть при владі, бо їх попросту не буде -  ми їх знищимо.

У нас нема іншого виходу. Хто вірить, що коли-небудь вони почнуть садити один одного? Он у Китаї до влади прийшов новий лідер і за перший рік посадив 70 хабарників рангом міністра і вище. Половину з них розстріляли. За корупцію — вишка. Хто з вас вірить, що у нас так буде?

Тому у нас нема іншого виходу, окрім виходу на Майдан. Несть числа майданам, поки народні жорна не перемелють усю нечисть.

 Дивовижна нація, яка потрясає світ. Найблагородніший у світі народ. І найбільш злодійська у світі влада. Майдан і корупція — два слова, які знає світ про Україну.

Як так може бути, що лицарями правлять ублюдки? Як так, що одні гинуть на Майдані, щоб восторжествувала  справедливість   і гідність, а інші по їхніх трупах заповзли у владу, щоб красти. Як так, що одні гниють і гинуть в окопах, а інші жирують і грабують в тилу?

У цьому наш виклик. Трагічна нація — здатна вмирати за свободу і не здатна обирати гідних у владу. Он знову на стовпи повилазили огидні пики мігмордів. З неділі вони посповзаються зі своїх мальдівів і будуть знову шити  нас у дурні. Залізуть у зомбоящики і закрутять всенародний лохотрон.

От скажіть — хіба нема поруч з вами порядних, гідних людей? Є вони. У кожному селі і місті, на кожній вулиці. Мільйони їх було на Майдані. А чому при владі одні ублюдки? От де наш виклик.

 Наше покоління тепер переживає той самий  час, який наші батьки переживали у 1942 році. Йде Велика Вітчизняна війна із московсько-фашистськими окупантами. Війна, якої немає за офіційною пропагандою як Москви, так і Києва. Найпідліша із воєн.

Бо  у спину стріляють мародери і казнокради. В окопах — герої, а у штабах — зрадники, боягузи і злодії.

 Чи ми витримаємо? Бо ми практично сам на сам із московським дияволом на цьому українському Армагеддоні? Згадайте 24 роки тому. 19 серпня. ГКЧП. СССР, КПСС, КГБ — усі на місці. 5 мільйонів наручників терміново штампує завод у Тулі. Танки на об”їзній Києва і Львова. Я знаю це не із книжок. Я видавав газету 500-тисячним тиражем, яка єдина в Україні виступила проти хунти. Потім я був першим у розстрільному списку ГКЧП. Тоді, під час нашої першої національно-визвольної революції,  ми йшли на плаху, покладаючись лише на Бога.

 І що стало через п”ять днів? Могутня богоборська імперія в одну мить розсипалася. Перетворилася у прах. 19 серпня — пекло, а 24 серпня — народження України. Лише п”ять днів. Всевишній лише кивнув перстом. Божий промисел. Так буде і цього разу. Бо буває так, що нема покарання на Землі, але не буває так, що нема покарання на Небі.

Не треба боятися. Ворог — страшний, але слабкий. Росія — то Нігерія під снігом. Тому не треба боятися. Завтра ввімкнемо телевізор. “Лебедине озеро” із Останкіно. Путлера несуть на лафеті із дома союзов на цвинтар. То у кращому разі. А так — застрілиться диявол, як генерал Ахромєєв, чи викинеться з вікна, як завгосп ЦК КПСС У 1991-му.

 Є у Львові знаменита Каплиця Боїмів — шедевр світової архітектури. А на ній — єдина у світі скульптура, коли Ісус Христос сидить. Втомився під хрестом Богочоловік. І напис — подумай, чого варті твої страждання в порівнянні з моїми.

І коли вас будуть облягати страхи і муки війни і зради, прийдіть сюди, до Юрія Вербицького, і подумайте — ну що варті ваші страждання в порівняння із стражданнями цього великомученика.

Майдан — це колективний Ісус Христос. Україну розпинають, але вона воскресне. Бо нема сили у світі, здатної здолати націю, яка має таких синів, які йдуть за неї на смерть.

Майдан — головна подія 21 століття. Нічого грандіознішого на планеті після мілленіуму не відбувалося. Люди вмирають за свободу у центрі Європи. Беззбройні громадяни йдуть супроти озброєної до зубів армії. Мають вибір — життя чи гідність. Віддають життя і обирають гідність. І не у часи Руссо чи Робесп”єра. Нині на космічний духовний злет, який звершив Київ, не здатна  жодна європейська столиця. Я дякую Всевишньому за його волю створити про цей вселенський подвиг роман-реквієм, головний героя якого — Юрій Вербицький. На тлі Майдану, що сягає у центр Галактики. На тлі Повстання, що має галактичний вимір.

Чого ми прийшли сюди нині? Щоб із рук непереможного Юрія Змієморця підхопити меч і йти далі. Нести свій хрест на Голгофу, на якій нас чекає національне воскресіння.

Пройде тисячі літ. Нас не буде, але буде Слово про полки чи батальйони  Юрієві, і я вдячний Творцеві, що поклав на мою долю зробити цю роботу. І через тисячі літ буде тут він, Юрій Вербицький, у непідвладному часові камені.

Він стоятиме доти тут, поки стоятиме під небесами Україна. Юрій Вербицький став на вічну варту. Юрій Вербицький — осягнув вічність, бо вічною є і буде Україна.

Слава Україні!