Генерація базік

У Львові давно й добре знають ціну Садовому і його «проектам»

Зміст

Сьогодні соцмережі кишать оцінками «Самопомочі» та її лідера, кажуть про неймовірну деградацію політичної сили, яка феєрично увірвалася у вищий ешелон вітчизняної політики. І раптом - розчарування, навіть злість на безвідповідальних політиків, які вчора спровокували бійню під парламентом.

Так воно виглядало для всеукраїнського читача, у Львові ж давно й добре знають ціну Садовому і його «проектам».

Кілька років тому я написав про них коротке есе. Гадаю, воно актуальне й нині.

Останні роки дали добру нагоду і поживу для міркувань над силою слова. Власне, над дивовижною тенденцією його девальвації, прямо оберненою фінансовій складовій месиджів, загорнутих у фантики дешевих фраз. Блазнювання на публіку – завжди поплатне, воно затуманює обшири конкретного, рве його детермінічні зв'язки, не стимулює до аналізу наслідків. Воно атракційне, а схильність до атракції, на жаль, вийшла за двері акторських вбиралень та мистецьких горищ і перетворилася на обов'язковий елемент політичної харизми. Суміш стилів дає несподівані ефекти, – раптові для публіки і аж ніяк не для технологічного персоналу, який працює на одинака. А на виході маємо лемент вчергове обдурених, яким залишається картати себе ж за легковірність і хвилеву сліпоту.

Це, – як у пєлєвінській " Generation П": "Завдання просте. Напиши мені "русскую" ідею, приблизно на п'ять сторінок. І коротку версію на сторінку. Щоб чисто реально було викладено, без мудрувань. І щоб я будь-якого імпортного п…а – бізнесмена там, співачку, кого завгодно – міг по ній розвести… Щоб таку духовність відчули, б…і, як у сорок п'ятому під Сталінградом, втямив?".

Для покоління базік найвдячнішою є роль інспіраторів процесів. У цьому амплуа вони набирають рис промоторів суспільних рухів, важливих і кардинальних (на сучасному жаргоні – реформаторських) вчинків. Але щойно їхні репліки вичерпуються, і мова заходить про конкретні вчинки і конкретну відповідальність, тоді на авансцену виходять суфлери – зазвичай, всезнаючі правники, когорта "правозахисників", ветеранів "політичних репресій". Розпочинається друга дія: полювання на "відьом", через підступи яких зламано концептуальні плани, зруйновано грандіозні мрії. Базіки на задньому плані, вони тепер ображені людською бездіяльністю, інтригами опонентів, вони навіть погоджуються тихо зійти за лаштунки. Тихо, без комісій, перевірок і оргвисновків.

Генерація Б. здобуває численних адептів. Важко очікувати, що вона колись зникне зі суспільного виднокола, бо приклади комфортного життя її найповажніших і найзнаковіших постатей хвилюють уяву публіки, спонукають до наслідувань. Ми дивуємося, що наші діти не бажають вчитися? А чи можна вимагати від них сумлінного ставлення до школи, коли вони знають напевне, – базікою і "прикинутим" політиком можна стати, не надто напружуючись. Треба тільки, щоб батьки подбали про стартовий капітал, зв'язки і проплатили престижний вуз. А дірвавшись до вершини, можна обіцяти посполитим будь-які золоті гори, тішити їх найфантастичнішими проектами – ковзанкою на Ринку, лазерними шоу, казино у магістратських бюрках.

Не вийде, – не біда: гроші на промоцію витрачено, винна погода і японські шпигуни у лавах опозиціонерів. У крайньому випадку, виручить прокурор-однокласник, запхнувши результати перевірок у глибоку шухляду свого монументального столу. Виручать псевдо-активісти, кишенькові депутати, уся ця недолуга знать, що живиться крихтами з вельможного столу. І. визнаємо, не надто бідує.

До нових ідей, до нових базік.

Ігор Гулик, журналіст, редактор видання "Львівська газета"

2024, субота

23 листопада