Вічна зима Росії

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українсько-російську кризу і її наслідки. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

А що - цілком адекватна алюзія. Едвард Лукас, який понад 30 років займається проблемами СРСР і того, що залишилося від нього, виступаючи у Підкомітеті у справах Європи Комітету зовнішніх справ сенату США, наголосив, що "Росія є реваншистською державою". І продовжив: "Росія не в стані прийняти того, що колишні республіки СРСР можуть бути вільними, незалежними від неї і процвітаючими. РФ притримується застарілих ідей про так звані "законні інтереси" і «сфери впливу», згідно з якими майбутня геополітична орієнтація таких країн як Україна і Грузія не є питаннями суверенного вибору народів цих держав, а є питаннями у яких вона, РФ, має законне право вето".

Однак соросівське порівняння з крахом імперії зла, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про "мізерність" глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.

Справді, падіння "залізної завіси", а відтак – "імперії зла", наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.

Якщо нинішня війна (фактично Третя світова, - погодьтеся, особливо після катастрофи В-777, російськихбомбардувань Сирії, турецько-російського конфлікту) "вагітна" саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки тисяч смертей, прикладів небаченого досі звірства, тотального зубожіння пересічних громадян чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Після краху Росії тут, - я гадаю, відмовляться від пошуків легкого виходу через запровадження режимів "важкої руки".

Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є. Журналіст американської The Washington Post Джордж Ф. Вілл написав недавно, що Бараку Обамі не варто навіть вести якісь переговори з кремлівським режимом про ядерне роззброєння, мовляв, "нинішня Росія – це "потьомкінська країна" з відсталою економікою, а її населення стрімко вимирає".

Якщо залишити все, як є, то, направду, збудуться передбачення великого Розанова: "Зі скреготом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Час одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні домівок немає".
До слова, це епіграф книги Фьодора Крашеніннікова "Після Росії", яка стала бестселлером.

Ігор Гулик, журналіст. Ілюстрація: obozrevatel.com