Виходить Роднянський

Олександр Роднянський. Виходить продюсер. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2016. – 408 с.

“Колись ми були країною рад (і порад), нині ми – країна підозр, і це є однією з причин, котрі унеможливлюють успішність бізнесу”, - починає свою розповідь автор цієї корисної, зауважмо, книжки.

Адже вона про те, як заробляють на ідеях в професії кінопродюсера, показуючи, чим відрізняється підхід до бізнесу-на-ідеях у різних країнах і як за допомогою сучасних медіаресурсів можна змінити світ.

Утім, про Україну найцікавіше, бо, виявляється, ми багато чого не знали, споживаючи бойовики на “1+1”, і не відаючи, як тут опинився ковбой Мальборо вкупі з Харлеєм Девідсоном, чи не першим зарубіжним фільмом на світанку незалежності.

Адже як тоді було? Звісно, почалися круті 90-ті, коли нічого нікому не було треба, крім – як це пізніше назвали? – первісного накопичення капіталу.

Натомість автор книжки взявся не за кольт, як у фільмі “Людина в бульвару капуцинів”, а за “ручку кіно”. Точніше, за те, з чого ручка кінокамери від давніх часів крутилася – тобто не лише завдяки режисеру-оператору чи актору-сценаристу, але насамперед продюсеру.

Оскільки коли Країна Рад, яка все вирішувала не лише в кіно, і яка сама була великим продюсером, сценаристом і режисером, розвалилася, то дати раду з кіно – тим паче національному – не стало кому.

Отже, від популярного серіалу “День народження Буржуя” у кінці 90-х, до решти кінотеатрального прокату в Україні, а згодом і в Росії (про цей досвід у книзі оповідається чимало) аж до останніх фільмів “Сталінград” та “Левіафан” - ось який творчий шлях вільно буде пройти разом з історією, країною і заодно автором цієї оповіді.

Вже самі назви книжки свідчать про її прикладний, чи пак дидактичний характер, особливо, коли історія перекидається на пригоди автора за кордоном.

“Як бути американським продюсером”, “Як бути продюсером-патріотом і не червоніти” і навіть “Про небезпеку (для продюсера) великих перемог і про користь опинитися лузером”, що передує насправді успіхам фільмів Роднянського в Голівуді.

“Майже всі вони, за винятком “Хмарного атласу” і “Таємниці перевалу Дятлова”, на жаль, не стали моїм продюсерським успіхом у повному сенсі слова “продюсерський”, - зізнається він. - Скажімо, “Машина Джейн Менсфілд” має в собі саме те, що я завжди любив у кіно, – емоційну напруженість, рефлексію глибоких почуттів, нерв справжніх стосунків.

Однак пройшла “Машина…” скромно, а обидва проекти Роберта Родрігеса, до яких я був причетний, виявилися фінансово невдалими”.

Парадоксально, що успіх в Америці мені принесли не американські проекти, а “Сталінград” і “Левіафан”.

І все це на прикладі роботи автора зі справжніми акулами бізнесу, а також історії успіху чи провалу таких культових фільмів останнього часу, як “Місто гріхів-2”, “Мачете вбиває”.

Які, тим не менш, не встояли перед тріумфом традиційних національних цінностей – нещодавнього блокбастеру “Вартові галактити”, тобто “історії з балакучим єнотом, що продовжувала традиції наївної фантастики класичного Голівуда”.