Богдана Матіяш: Час читати

Торік форум відбувався винятково онлайн, а цього року старі добрі традиції повертаються: можна знову купувати квитки й вирушати до міста Лева, щоб упродовж п’яти днів насолоджуватися говорінням, слуханням, перебуванням у літературі. Підписувати книжки в улюблених авторів, спілкуватися з ними й тішитися, що це знову можна робити наживо, а також долучатися до онлайн-подій за участі іноземних гостей. Мені завжди здавалося, що Книжковий форум – це місце, де панує радість, і хто хоч раз її досвідчив, напевно зможе поділитися нею з іншими, розповісти про Форум так, щоб іншим теж захотілося бодай раз опинитися в самому його серці.

Цього року Форум відбувається уже вдвадцятьвосьме, і складно уявити, скільки людей узяли в ньому участь за ці роки. І, скільки, на жаль, є тих, хто колись виступав на форумних подіях, а тепер їх уже немає серед нас... Фактично вже виросло покоління тих, кого батьки приносили сюди ще немовлятами, а тепер ті діти давно стали дорослими і хтось із них тепер приходить на Форум уже з власними дітьми, бо гасло “час читати” не старіє і не має давності й завтра буде так само актуальним, як було вчора.

Їдучи в поїзді до Львова, пригадую свої перші Форуми. Вперше почула про Форум видавців іще студенткою – я тоді вчилася на другому курсі Могилянки. У “Кальварії” якраз вийшло поетичне видання Грицька Чубая, і я та чимало моїх друзів просили тих, хто їхав до Львова, привезти нам цю книжку. Тож спершу із Форуму до мене приїхав томик доброї поезії, а вже згодом я сама дісталась до нього й захотіла, щоб він тривав для мене не один рік. Тоді, вперше, все було новим, цікавим і дивним. Здається, на Форумі я вперше побачила сучасних українських письменників, з плоті й крові, зрозуміла, що література є тут, серед нас. Вона не законсервована в шкільних хрестоматіях і не збирає порохи на стелажах бібліотек – вона прекрасна і жива. “Свавільна й вільна”, як казав колись про поезію Віктор Неборак. У ній не треба дошукуватися того “що хотів сказати автор” , як досі, вочевидь, запитують у школах – що треба зробити, щоб викорінити звідти це питання? – бо письменники що хочуть, те й кажуть, і роблять це так, як їм самим завгодно це робити.

Напевно, саме на Форумі, іще як читачка спостерігаючи за десятками більш і менш відомих авторів, я бачила, скільки свободи дарує література. І то свободи не лише говорити і писати, як уважаєш за потрібне, а й свободи мовчати. Завсідники Форумів видавців – а відколи в рамках Форуму виник літературний фестиваль, то й літературного фестивалю – кінця минулого й початку нашого століття добре пам’ятають львівського поета Назара Гончара. Здається, з-поміж усіх, кого знаю чи знала, він найкраще умів мовчати. Без сумніву, Назар був одним із тих, про кого існує багато байок, чиє життя переповідають одні одним, про кого говорять як про легенду іще за життя. Пригадую, досить довго з уст в уста теж як легенду переказували оповідь про один із його виступів під час якихось поетичних читань. Назар вийшов на сцену, зупинився перед мікрофоном і мовчав. Хвилину, другу, п’яту, сьому, десяту... В залі реагували по-різному. Хтось сміявся, хтось починав плескати, заохочуючи поета до читання, хтось свистів, хтось просто обурювався. Аж урешті Назар уклонився і пішов зі сцени, так і не промовивши на ній жодного слова. Він був майстром перформансу і водночас майстром мовчання. Чи є хтось подібний до нього тепер? Навряд...

Немає нікого подібного й до Олега Лишеги, який під час своїх виступів міг танцювати на сцені як великий незграбний ведмідь, розповідати всякі байки про друзів із літературного цеху чи співати щось із Елли Фіцджеральд, а по тому читати просто неймовірної чистоти й краси поезію. Чи свою, чи Шекспіра, чи того ж Чубая...

По що я приходжу на Форум тепер? По зустрічі з тими, кого мені подарувала література – з колегами-письменниками й видавцями; по слухання тих, чиї голоси для мене автентичні й правдиві. Серед них прекрасний прозаїк та есеїст Тарас Прохасько, поет і видавець Іван Малкович, схожий на доброго чарівника, поети Іван Андрусяк, Остап Сливинський, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська і багато інших авторів – і дитячої, і дорослої літератури. Добре усвідомлювати, що ця спільнота і це середовище є не даністю, а даром. Я могла не отримати дару письма і спостерігати за літературним середовищем лише звіддаля, як читачка, але сталося інакше. Ціную цей дар і радію, вчергове купуючи у вересні квиток до Львова, і хочу, щоб так тривало ще не один десяток років. Щоб для мене і для тисяч людей у моїй країні ніколи не закінчувався час читання, і щоб він завжди був часом радості!