Дерусифікація: чому не можна діяти радикально?

Останній за рахунком виступ Ірини Фаріон - і не стільки він, скільки хвиля, яка понеслася слідом і ніяк не вщухне, як багато таких перед нею, - змусило згадати фразу Талейрана про багнетів, які мають одну незручність - на них важко всидіти. У принципі, ту ж істину дуже хочеться нагадати всім фанатам "взяли та одразу перейшли українською". Здавалося б, вони мають рацію - багато хто з "яка різниця" на ділі виявляється агресивно російськомовними і цілком здібними, наприклад, на буллінг україномовних дітей. Наївно сподіватися, що їх усіх вилікували московські ракети та бомби. Навпаки - дехто цілком міг запектися остаточно. Здавалося б, що ще робити з людьми, які не оговталися навіть після такого?

Що поєднує цю кардинально несхожу у всьому іншому публіку? Ні, не готовність захищати те, що вважають своїм, "до останнього". Ні. Чітке, хоч і не завжди свідоме, дотримання принципу - "чия сила, того й мова".

Російськомовність та колізії навколо нього, які закономірно загострилися після 24 лютого 2022 року, - це найкраще видима частина подвійної травми, геноцидної та колоніальної.

У принципі, фанатики, недалекоглядні, нетерплячі тощо. є скрізь, у кожному суспільстві. Можна було й не розпочинати черговий тур дискусій з "мовного питання", а емоції списати на загальний військовий стрес. Якби не одна обставина - у коментарі до тих, хто аргументовано закликає суспільство видихнути, заспокоїтися і, як то кажуть, "спустити з тону", приходять десятки україномовних мешканців центральних та східних регіонів та розповідають такі історії, від яких у мене, мешканки україномовного регіону Яка ніколи не знала системного приниження за свою мову, закипає кров. Не вірити цим людям немає сенсу. І саме ці історії дуже добре демонструють, чому пані Ірина має свою аудиторію і чому розсудливі голоси часто тонуть у емоційному галасі.

Тому що й сама проблема – не лише мовна. Тому що російськомовність та колізії навколо неї, які закономірно загострилися після 24 лютого 2022 року, - це найкраще видима частина подвійної травми, геноцидної та колоніальної. Враховуючи, що мова - один із найнаочніших маркерів ідентичності, це не дивує.

І всі історії та реакції на них - це не про мовокористування. Це про те, якими методами створилася актуальна мовна ситуація, яка у центральних та східних регіонах є наслідком та інерцією ситуації радянської. А створилася вона системним насильством, яке було частиною геноциду у сенсі слова. Починаючи від розстрілів за відповідь українською в лютневому Києві 1918 року і закінчуючи обзиванням української мови як мінімум "сільською" за часів "застою". Різниця між кулею в лоба за мову та системним приниженням за ту саму мову має значення лише для самої жертви. Тому що ця друга група жертв пам'ятає вбитих та переживає власне приниження. Причому це друге – постійно, повторюється, часто несподівано у кожному окремому конкретному випадку. Такі речі дуже надійно вбивають толерантність та вирощують бажання відплати. Як це звично для травмованих людей та угруповань - відплатити "за гамбурзьким рахунком", "щоб і на насіння не залишилося", всіма фізично доступними методами. Із тілесним насильством включно.

Злочини російських нацистів на окупованій території проти українства негайно актуалізують пам'ять про часи, коли за рідну мову загрожували щонайменше словесні образи та провокують відповідну ситуацію реакцію.

Особливим тригером стає факт війни. Досить пригадати випадки спалення українських книг та підручників на окупованих територіях, перейменування навіть цілком нейтральних "Радісних" та "Будинкових" вулиць на "істинно радянські" та заклики до повного знищення українців, у тому числі за мовно-культурною ознакою. Це негайно повертає вражену підсвідомість у реальність, коли за рідну мову загрожували щонайменше словесні образи та провокує відповідну ситуації реакцію. І прибуття переважно російськомовних біженців, незважаючи на все розуміння їхньої ситуації та готовність допомагати, теж є частиною тригера. Адже російськомовні вже приходили до України, а очевидна різниця в ситуаціях травмованої підсвідомості мало цікавить.

Як теж нікого не цікавить той факт, що предки актуальних російськомовних, враховуючи і тих агресивних, швидше за все, стали російськомовними не від хорошого життя, а в результаті тиску та під страхом як мінімум опинитися на суспільному маргінесі. Навіть не про кар'єру йдеться - йдеться про можливість бути своїм, ми все ж таки істоти соціальні. А в ситуації, коли виключення зі "своїх" цілком могло стати першою сходинкою до розстрільного підвалу, це провокувало надчіпність у триманні за російськомовність та агресивне відмежування від "націоналістів", увесь націоналізм яких цілком міг зводитися до бажання розмовляти рідною мовою. Адже, якщо бути українцем, означало бути щонайменше "націоналістом", максимум - бути розстріляним чи замореним голодом, бажання врятуватися від такої долі та врятувати своїх дітей закономірно. А думка про реукраїнізацію завдяки здатності травми передаватися з покоління в покоління буде успішно заглушена страхом, породженим підсвідомими спогадами про долю тих, хто не здався "тоді", і думкою про повернення в момент відмови з усім страхом, безсиллям і відразою до себе через вибір вигідного, а чи не належного. Одного та другого разом цілком вистачить, щоб породити агресію проти тих, хто просто спілкується українською. Не кажучи вже про прихильників жорстких і швидких методів - щирих чи уявних.

І цей весь пучок болю – лише перша частина пояснення. Друга частина починається з факту, що всі українці, незалежно від зробленого ними чи їхніми предками вибору, були змушені постійно спостерігати за джерелом пригнічення мови та ідентичності – "великоросами", "радянськими людьми", "нормальними людьми" тощо. Ті, хто вибирав україномовність – щоб вчасно давати відсіч чи ухилитися, і таким чином уберегтися. Ті ж, хто вибрав російськомовність і, зрештою, повноцінну асоціацію з ґвалтівником, - щоб належним чином і вчасно продемонструвати приналежність до панівної спільноти, причому з подвійною силою, щоб ніхто не подумав, що залишилися ще якісь сентименти до "націоналістів" . У таких колізіях спалювалися мости і все глушилося болем.

Частиною асоціації з ґвалтівником саме у мовному питанні стало переконання, що панує той, хто може насадити свою мову силою. Причому в обох категорій - травми не уникнути, якщо кілька поколінь, у даному випадку, українців, прожили в умовах терору, у тому числі дискримінації за мовною ознакою.

В результаті частиною асоціації з ґвалтівником саме у мовному питанні стало переконання, що панує той, хто може насадити свою мову силою. Причому в обох категорій - травми не уникнути, якщо кілька поколінь, у даному випадку, українців, прожили в умовах терору, у тому числі дискримінації за мовною ознакою. До того ж принижувані прагнуть реваншу, а ті, хто принижував і "долучилися", бояться втратити статус, адже вони очікують відплати. "Залучені", тобто русифіковані, бояться і втратити перевагу, отриману завдяки зміні мови, і стати об'єктом знущань повторно, і отримати на горіхи від "своїх" за уявну зраду, і, нарешті, визнати власну вимушену слабкість. І ось у цей момент прихильники швидких рішень у мовному питанні ставлять чималу частину суспільства перед несвідомим роздоріжжям - кому скоритися? На чий бік стати, щоби вижити?

Україномовним, особливо із Заходу, у цьому всьому перепадає ще й за логікою травматичного перенесення. Завдяки парадоксам сприйняття тієї ж радянської пропаганди про "бандерівців", їх сприймають також як сильніших, уперших (зберегли ж мову!), здатних вступитися. І в ситуації тригера від них чекають насправді мало не дива - що миттєво захистять, заспокоять, приймуть, пояснять, що вони "хороші" і "нормальні", надають "по голові" ворогові-насильнику, що повернувся.

І про це всьому болісному клубку, який вкотре ніяк не розмотається, мають насправді говорити. Якщо хочемо нарешті зробити мовне питання менш болючим.

Спеціально для Еспресо .

Про авторка: Олеся Ісаюк – історик, доктор гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "В'язниця на Лонцького", дослідниця нацистських та радянських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал .