Двісті сорок восьмий...

Ще з учора не можу отямитись від трагічної звістки про загибель на Херсонщині синового однокласника Сергія Гайдуцького. Я заледве знав його, та й років відколи вони закінчили школу вже минуло чимало. Був тихим непоказним хлопчиною, скромним і совісним. На фронті з таких найчастіше й виходять справжні герої... Сумно, що й казати... А зранку ще й на чотири години пропало світло. Щоправда, виручив вайбер і заряду батареї вистачило на цілу пару онлайн. Потім, очікуючи появи світла, слухав радіо, благо мешкаю в будинку, де ще присутнє проводове радіомовлення. Мимохіть врізалася фраза дикторки: “...за добу ліквідовано чотириста вісімдесят окупантів, загалом від початку широкомасштабного вторгнення — шістдесят дев’ять тисяч сімсот...”.

Чого вони сюди полізли?.. Заради чого і навіщо?.. Тепер їх місце в сирій землі... Як там? Хто з мечем до нас прийде... Така й відплата. Хоча Сергія це все одно не поверне

— Мало... Мало, курва! За одного Сергія Гайдуцького і то мало!..         

Взагалі то я не кровожерливий, але у цей момент з мене вирвалося саме це. Бо ж чого вони сюди полізли?.. Заради чого і навіщо?.. Тепер їх місце в сирій землі... Як там? Хто з мечем до нас прийде... Така й відплата. Хоча Сергія це все одно не поверне.

А під вечір, коли з’явилася електрика, то вже у теленовинах промайнуло, що наші за минулий день просунулися ще далі на Луганщині й перекрили трасу Сватове — Кремінна... Відтак коментатори знову почали товкти воду в ступі, обговорюючи виступ цього їхнього головного утирка на збіговиську вовкулаків на Валдаї. Хоча, що там обговорювати цю маячню? Хіба що для підтвердження діагнозу маніакальної шизофренії з ознаками депресивного психозу. Утирок досі вважає, що нас створив австрійський генштаб у змові з лєніним. Таке не лікується. Але гарні новини прийшли пізніше — і цього разу з Херсону, де знову запалало, десь поряд з окупаційною адміністрацією.

І знову згадався Сергій Гайдуцький. Либонь, він тепер згадуватиметься мені часто. На шкільній фотографії, яку знайшов у старому альбомі, вони ще всі такі діти... Були дітьми, для мене дітьми й залишаться. Вічна пам’ять герою!

м. Тернопіль

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.