Я, яка була до 18 червня 2022 року, коли загинув син, померла. Народилася інша особа, - Іванка Крипʼякевич-Димид

Я - Леся Вакулюк і в проєкті “Європейці” я зустрічаюся з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські, культурні діячі, це і волонтери, військові, політики. Люди різних професій, різних напрямків, але всіх їх об'єднує одне і це європейські цінності. Вона правнучка Лонгина Цегельського. Людина, яка понад століття тому зачитувала на Софійській площі той самий історичний документ об'єднання України Акт Злуки. А ще онука греко-католицького підпільного священника, якого висвячував сам Андрей Шептицький. Також онука відомого історика Івана Крипʼякевича. А ще дружина капелана Майдану Михайла Димида, яка своєю діяльністю руйнує стереотипи про те, якою має бути та, чоловік якої є священником. Також вона мама п'ятьох і серед них є той, кому назавжди тепер 27 років - полеглий герой, активіст, доброволець Артемій Димид. А ще художниця, іконописиця, громадська діячка і все це про Іванку Крипʼякевич-Димид, яка в останні роки стала голосом жінок котрі втратили своїх дітей чоловіків, братів, чи татів на війні. 

Але для мене Ви відкрилися, я з Вами познайомилася заочно, щоправда, коли я побачила, як ви співаєте колискову. Це з одного боку дуже страшно, бо це остання колискова, іншого боку це якось так… В нашій культурі прощання нема такого. В нас священник зачитує про цю людину, з якою прощаються такий текст монотонним голосом. А тут я почула колискову від мами. Чому Ви вирішили заспівати? Що Вас на це наштовхнуло?

От минуло три роки, я вже можу про це говорити, бо якби це було трошки раніше, я б просто зараз вибухнула як атомна бомба, чи щось таке в студії, а це було би негарне видовище. Я знала, що я заспіваю цю колискову десь, може, 15 хвилин після того, як я довідалась про загибель сина. Я тоді була в Бельгії, доглядала свекруху, ми евакуювалися в березні. І годину після сповіщення я написала до своєї приятельки Оленки Журової, вона вілончелістка в Варшаві - “Оленко, а награй мені це на вілончелі”. І вона прямо так як була в кухні, сіла і заграла, і ця вілончель схлипувала. Це перші дотики смичка були такі, як фіртка - десь самотнє село, наприклад, під окупацією, нікого нема, і фіртка, просто вітер, б'є фірткою в паркан. І оце схлипування це плач, а з іншого боку це крик, це не крик відчаю, а крик радше народження нової Іванки.

Іванка Крип’якевич-Димид, фото: risu.ua

Тому що ця Іванка, яка була до 18 червня 2022 року, вона померла, її нема. Народилася інша особа. Вона схожа тілесно на цю Іванку, що ви знали, до 2022 року. Але це був мій крик народження, моя реакція. Димеди дійсно ламають всі стереотипи. І мені, в принципі, було все одно. Мені реально було все одно. Я просто просила дітей, які були зі мною: діти, якщо я буду робити щось таке не ок, що буде виходити за межі людського, скажімо, якогось, просто зверніть мені увагу. Просто підійдіть, покладіть руку на плече і скажіть: Мамо, стоп! Досить. Ну, бо там кидатися в яму чи щось таке от витворяти я би не хотіла, але хто знає, як моє тіло буде реагувати на це все. І в мене був дуже дивовижний містичний досвід, коли я торкнулася труни, бо я не бачила Артемка. Я не встигла на опізнання. І тоді був такий конвеєр, тоді ховали трьох одночасно, чи трьох після нас мали ховати. Тобто, я мала декілька хвилин на прощання. І я просто з тією липовою гілкою, тому що липа дерево, липень, народження, запах, я про це вже говорила, просто з тим усім отак лягла на труну і в мене, ну це тільки буває при дії Святого Духа, це не можна викликати такий стан в собі, це не була медитація чи гіпноз, чи якісь клінічна смерть, я просто заснула рівно на одну хвилину. Я заснула і впала в глибокий сон. Психологи вводять людину в гіпноз чи в транс, щоб змінити минуле, щоб зайти в минуле і там щось поміняти й переконати свій мозок, що цього не було, що ти міг зробити інакше чи прожити цю мить інакше і мені не те що приснився, я просто побачила свого сина на подушці у віці, скажімо, рочок чи два, коли дитину купають ввечері та оці пахучі за день на сонці настояні подушки, і лежить ця прекрасна голівка кучерява з пахучим волоссям. Я відчула цей запах сина. І потім наступна мить це був вже юнак, 27-річний, ну не так просто лягти на груди 27-річному юнакові, треба попросити його дозволу. І я його спитала, чи я можу притулитися. Це було щось надзвичайне, бо я прекрасно розуміла, де я знаходжуся, це гарнізонний храм, що це похорон мого сина, що тут стоїть єпископ, тут понад 20 священників стояло, всі друзі Михайла, всі його учні і що стоїть моя родина, моя вагітна донька, моя мама, якій 80 років. Я це все чудово усвідомлювала. З іншого боку, я знаходилася на грудях свого сина. І оце був той прекрасний сон, і це була ця колискова. Ось так мало бути.

Ви сказали фразу, що ми Димиди ламаємо стереотипи й ми ще поговоримо про багатьох членів вашої родини, де ви ламаєте ці стереотипи, але знову ж таки, повертаючись до ось цієї колискової, на що я звернула увагу, бо в нас є такий стереотип, що жінка на похороні має бути вдягнута вся в чорному, має бути чорна хустина і вона має в певний спосіб поводитись.

Звіт Львівських Димидів, фото: facebook.com/ivankadym

Я уявляю себе в чорній хустині там і в довгій спідниці.

Ви в футболці і штанах. Дружина священника. Я думаю, що для багатьох жінок, які десь в маленьких селах, Ви зробили теж певний внесок навіть ось цим зовнішнім виглядом.

Ми домовились, що ми будемо в вишитих сорочках, діти всі були в білому. Я собі уявляла, що ми будемо в чорних футболках від авіації з написом “Вогонь запеклих не пече”, тому що саме вогонь обпік і вбив сина. Це був мінометний обстріл. І власне, тому що не пече, не вдалося нічого смерті. Вона забрала нам дитину, але їй не вдалося нас зламати й перетворити. А стосовно дрес-коду, якби я жила в маленькому селі, мені було б складніше, бо дійсно є дуже сильні традиції, як ти маєш виглядати. Але є народи, наприклад, в Хорватії жінки вбираються в чорне після заміжжя і заплітаються відповідно і ходять весь час чорному не тому, що це з ними сталась така біда, а тому що це є прийнято, а білий колір в деяких народах є кольором трауру і так далі. Для нас було важливо заманіфестувати момент Христос воскрес. І мало хто про це пам'ятає, але після колискової я співала “Христос Воскрес” тричі голосно дивлячись на кожне обличчя священника, які стояли навколо, бо я хотіла їм теж донести цей меседж і ми майже ніколи не співаємо "Вічная памїять".

Це ж був не Великдень?

Це був червень. Ми на могилі Артема не співаєм “Вічная пам'ять”. Навіть, коли приїхав владика Борис Ґудзяк, близький друг нашої родини, він почав співати панахиду і от наближається цей момент, коли тричі "Вічная пам'ять", я їм попросила: Владико, будь ласка, Христос воскрес! І він це заспівав, і він сам був зворушений, бо це є інший погляд на смерть, єдиний спосіб дійти до воскресіння, єдині двері, через які ми точно всі пройдемо. Єдина істина, поки що немає людей, які не вмерли.

Жінки якісь до вас зверталися після вашого прощання?

Дуже багато. Ми їздили з Михайлом на чудесні реколекції. Тобто, українці  дуже неймовірний нарід. Ми не чекаємо, коли президент скаже нам відновлюватися, чи щось, ми самі цим займаємося. І є просто подружжя, які організовують такий відпочинок, зміцнення, повернення, самонаповнення, щось таке є - спільноти "Монаші".

І є така спільнота - сестри-редемптористки, багато з них мають освіту психологів, і вони вирішили самі рятувати жінок, які втратили дітей або втратили чоловіків. Це різні категорії. Теж є категорії, які чекають з полону, чи зниклих безвісти, чи які вже знають, що ці люди не повернуться. З кожними з них є інша специфіка роботи. І так, я зустрілася в Гошеві з жінками і чоловіками, родинами, які приїхали на такі от заняття. Це тривало всього три дні. У нас було відчуття, що ми місяць відпочили настільки в Гошіву у монастирі сестер Пресвятої родини. Це батьківщина Михайла Димида, мого чоловіка. І ось ми приїжджаємо з Михайлом в жовтих куртках, такі зелено-червоно-жовто одягнені і ми попадаємо в товариство людей в чорних хустинках, бо це люди, що втратили, вони ось так мають виглядати. Ми не виглядали, мені кінець кінцем байдуже чи ми як клоуни виглядали, але вони озвучували, що в селі дуже важливо, як ти плакала, скільки ти квітів поклала, як ти свічки кидала в яму чи ставила там, чи потім крісла перевертала в хаті. Ми всі християни, якщо ми живемо в реальності воскреслого Христа, то ми святкуємо життя. І це дуже абсурдно звучить, але коли говорити про бенкет, бенкетування, а я маю на увазі не столи, а маю на увазі спосіб життя бенкетуючи, наприклад, читаючи того ж Сенеку, для мене це бенкет, то я фактично дуже сильно почала бенкетувати після загибелі Артема. І я почала мріяти. Це дуже дивно. Але я так якби не мріяла, маючи купу дітей, купу якогось свого життя. Я не мала мрій. І тут, коли є обрив певний, гілка зрізана, ти раптом починаєш мріяти. В мене є один малюнок, який я хотіла показати, бо я буду під час нашої розмови показувати малюнки.

малюнки Іванки Крип’якевич-Димид, фото: ucu.edu.ua

Ви художниця?

Так, це є таке дерево - квітуча яблуня з обламаною гілкою. І як ви бачите ця маленька гілочка вона цвіте. Тому так, я зустрічалася, дуже багато маю зустрічей з жінками. Я страшенно вдячна фонду Ірини Коваль, яка власне нас всіх вивозить, от ми відпочивали останнього разу на Закарпатті й Іринка мені теж озвучила, каже, якщо є ще жінки, які ще не їздили, які хочуть, але це мусить бути особисте бажання жінки змінитися. Це не можна, що ось я пропоную мою сестру чи мою сусідку, яка не хоче нікуди їхати, візьміть, щось зробіть, подзвоніть їй, витягніть її. Тобто, це якби ми звертаємося, ми шукаємо нових жінок, які готові поїхати на такий безкоштовний відпочинок для того, щоб віднайти себе, віднайти сили. А сили можна віднайти тільки в коріннях. Тобто, це знову ж таки пізнання жінок своєї родини. А як пережила моя бабця Сибір? А як було моїй мамі жити за Брєжнєва за Сталіна? Як було моїй прабабці? І це ті коріння, які настільки сильні, це баобаб. Це фактично ми тягнемо силу, тягнемо соки, воду нашого роду і ми думаємо, якщо вони це перейшли чи голодомор, чи якісь жахливі страхіття Другої світової, чи Першої світової війни, якщо ми маємо цю пам'ять роду, відповідно ми думаємо, що напевно ми теж зможемо.

Ви самі так вилили на цю тему, на тему родоводу і вашого роду, бо на щастя історія про ваш рід збережена, чим не може багато родин в Україні похвалитися, на жаль, бо дуже часто стерта їхня історія. Але напевно бути правонукою Цегельського, онукою Крип'якевича, онукою священика, це було дуже і дуже непросто, особливо в радянські часи.

Насправді там не один священник, там шість генерацій з боку тата і шість генерацій з боку мами. Тобто в нас є там до 1700 року і далі відомості про нашу родину. Та насправді не було важко в дитинстві.

Ви знали хто ви в дитинстві?

Так, я завжди знала хто я, бо про це говорилося. І я дуже поважаю єврейський народ. Вони надзвичайно мудрі, в них є жива історія, є наратив, є ось оповідання. Цим переважно займаються жінки, які розповідають при столі на Шабат, коли є вечеря суботня, розповідають про рід. І в нас це було, хоча в нас немає єврейських корінь, але в нас це було постійно. В нашій родині тим займалася моя мама, займалася онуками, розповідала не тільки на різдвяній вечері чи десь на якихось інших застілях, але також, наприклад, ми їздили на море з наметами, відпочивали з дітьми, бо хотілося вивезти дітей. Були намети, була машина і їхалося на море. Так на дикий пляж, де ми спали в наметах і готували їжу на вогні. І там були вечори, коли мама або присипляла, або просто була і вона: А знаєте, як ми їхали тими телятниками вагонами на Сибір? Як наша бабця взяла там шматок шоколаду, таку голову шоколадну, вона тоненьким ножем зрізала ці скибочки, кидала в кип'яток і так діти вижили, щоб це була їжа, яку вони фактично оці, фактично, місяць дороги, як там вмирали по дорозі, як їх викидали з поїзда, як нарешті їх привезли в Томську область. Чому їх викинули з поїзда всіх, всю сім'ю Цегельських, тому що захворіли діти на скарлатину, а дітям було там три роки, там п'ять років найстарший. І як оця бабуся з мамою в телятнику з хворими дітьми сидить на березі річки Об, а це величезна ріка, сидить чекаючи на паром три доби: на дощі, на землі, з хворими дітьми на скарлатину. Як це можна отаке витримати? І оці всі історії розповідалися про те, як дідусь Артемій іде везучи санки, на санках скрипка, він іде через Тайгу, Сибір зустріти свою родину. Він відсидів 8 років в тюрмі і іде шукати виселену свою родину, яка живе десь там в бараках, посьолок Красний Яр, він тягне за собою цю скрипку на санчатах, це весь його маєток, як його не з'їли ведмедя в тому лісі, як він через замерзлу ріку перебрався, він увійшов в село, це просто були бараки й переселенці там жили та назустріч йому його син, якого він не впізнає. Вони не бачилися там 6 років, допустимо, дитина виросла і він бачить просто замотану постать. Андрій йде за нафтою, значить купити нафту до магазину і вони з батьком розминаються. І це просто сюжет голлівудського фільму.

Так, це просто сценарій фільму.

Але це розповідалося. Я пригадую, як бабця Марта розповідала, потім мама розповідала і на цьому ріс Артемій, на цьому росла Климентія, Магда, Дмитро, Міля. Оці всі: А розкажи ще раз! І бабця розповідає ще раз, і там з'являються нові деталі.

Цей Сибір він чому стався?

Тому що дідусь був священником і це автоматично, після смерті Андрія Шептицького, а це було 1 листопада 1944-го року,почалися колосальні репресії. Вони були вже і в 30-х, і в 1937, і в 1939, коли прийшли так звані більшовики, почались репресії. В Харкові можна було загриміти до концтабору тільки за білі рукавички. Чи не було мозолів, чи були окуляри. За окуляри можна було попасти у концтабір. В Харкові в центрі міста було три концтабори. Тому, якби я дуже закликаю всіх досліджувати історію, смикати бабусь, якщо вони ще живі, писати просто відео і також шукати в архівах зараз відкриті архіви КДБ, можна дивитися протоколи допитів ваших родичів і бути враженим їхньою сміливістю того часу.

А інший дідусь був істориком. Про це ви теж могли говорити? Історик, який досліджував козацтво і це тепер ми знаємо, Крип'якевич прізвище.

В совєтські часи було як. Івана Крип'якевича не чіпали, з нього зробила академіка. Це також є такий, скажімо, КДБшний хід, одних до тюрми, а інших в академіки. І постає питання, чи він часом не зрадив, чи він часом не зробив щось такого, за що ж його за Сталіна до Києва відправили. Страшний, страшний направду час. Що було? Отже, у Львові в оперному театрі скликали з'їзд трудящих, зібрали всіх доярок, шахтарів, кого там тільки можна було, заповнили зали. Червона доріжка, червоний стіл, за ним сидить Крип'якевич. Тобто, це був момент, коли він мав покаятися на фоні всіх трудящих. І потім в газетах написали, що він таки покаявся. Але як це виглядало, розповідала нам Галина Сизоненко, це його учениць, яка сиділа в залі, бо зігнали всіх студентів, всіх, кого тільки можна було. Коли настав момент і ведучий сказав, що ось Грушевський помилявся, він проклятий націоналіст, буржуазний націоналіст і зараз його учень Іван Крип'якевич, Грушевського вже вбили, він вже в Кисловодську загинув, а є от серед нас Іван Крип'якевич, і зараз він привселюдно розповість, як він помилявся і як його вчитель, куди він Україну, не в Радянський Союз, а кудись там незалежність якусь державну, нема такої держави, є збірка держав, тепер всі щасливі в СРСР. Іван Крип'якевич встав і так як була рівна доріжка, так він різко вийшов з залу просто як криголам. Він пішов, вийшов і швидким кроком він пішов далі.І ця Галина вибігла за ним вслід, бо вона каже: Я ніколи не бачила такої блідої людини, я подумала, що з ним може щось трапитися і вона бігла за ним всю дорогу по Личаківській, він жив тоді на Пісковій вулиці. Вона його допровадила до хати і тоді пішла. Але в нього стався інфаркт потім. Тобто, це був третій остаточний і він в 1967 році помер. Це була ота ціна жити в цьому бетоні жахливому, де ти не міг бути собою. Я собі тільки можу уявити, як би розвивалася кар'єра мого дідуся чи мого тата, який був фізиком і йому не дали захистити докторську за зв'язки з Чорноволом, зі Світличним і так далі. Він мусив змінювати працю кожних пів року. Він розробляв водневий двигун. Це те, що японці зараз активно використовують, це те, що зробив мій тато в 1950-х роках. Тому жилося мені так: в нас була шафа, яка називалася "архів дідуся" і цю шафу не можна було відкривати. Там були якісь папки й там було павутиння. І коли приходили з черговим обшуком з КДБ, відкривали цю шафу…

Іванка Крип’якевич-Димид, фото: ucu.edu.ua

Ви так буденно кажете, що коли приходили з черговим обшуком?

Ну, бо я була мала. Я бачила, що якісь чужі люди ходять по хаті, я бачила, що мама бліда, що тато знервований, в мене ще був хресний Богдан, це рідний брат батька, він був кристалохіміком, і в нього теж от тряслися руки, в мене ще була няня, яка там інакше поводилася. Тобто, було зрозуміло, що ці люди не є запрошені і вони не члени сім'ї, це не друзі, це якісь сірі люди, страшні люди, які ходять по хаті. Вони відкривали цю шафу і бачили, бо важливо було не поширювати, якби вони бачили, що якийсь студент приходить, чи хтось щось там перефотографував, бо тоді були тільки чорно-білі фотоапарати, не існував ксерокс, не існували сканери, якісь способи передачі інформації кудись на Захід, не дай Бог. Тобто архів не торканий, він може тут знаходитися. Крім того, ми прикривалися тим, що в нас є, то називалося інвалід, дуже негарне слово, тобто, людина з особливими потребами, як зараз говориться чи щось таке власне, і його не можна було теж чіпати нервувати. Воно все стояло, ніхто тим не користувався. Тобто воно мало все канути кудись в небуття. Наприклад дуже цікаво, але за незалежності в Одесі в університеті навчались по книжках Крип'якевича. У Львові дуже дивно, на кафедрі історії я зустрічалася зі студентами і вони говорили: та був такий історик, він учень Грушевського, він покаявся. Втім, ніхто не вчив його праці, не вивчав, не піднімав архіви Ну, ось так. Потім, наприклад, Артемко вчився в академічній гімназії. І приносить він щоденник. І там написано: Ваш син на уроці гавкає, мявкає, підкидає ключі, стукає столом. Довгий такий текст чим займається Артемко на уроці. Я приходжу до гімназії і питаю який це був урок? Це був урок історії. Я кажу: Ви хочете, щоб правнук Крип'якевича вчився по книжках Табачника і добре почувався? Дайте йому про козаків реферат написати, навантажте його, він перестане підкидати ключі й нявкати на уроках. І справді потім Артемко виступав на конференції й він виборов історичний факультет університету Католицького, власне який він закінчив.

Чи достатньо вам як правнучці Лонгина Цегельського, до речі в серпні було 150 років, чи ми щось бачили якісь відзначення цього імені на рівні країни? Адже людина була співавтором цього Акту Злуки і зачитала цей акт. Це дуже важливий крок в історії України, коли нарешті дві частини країни, століттями розділені, об'єдналися?

Не було нічого взагалі. Але, на щастя, Кам'янка-Струмилова, місце народження всіх Цегельських, це є таке родинне гніздо, де прадід Михайло понад 70 років був на одній парафії. Тобто ,він виховав три покоління, він помер там в 90 років, а 70 років він був на одному місці праці. І це його син Лонгин. І до честі, будь сказано, Кам'янка Струмилова зробила свято. Вона запросила всю родину Цегельських. Хотілося б дійсно зробити щось більше на державному рівні.

Крім того, що ми ж повертаємо собі історію свою українську?

Так, ну українська держава функціонує, на мою думку, таким чином, що знизу іде ініціатива окремих людей і вона або підхоплюється, або не підхоплюється і потім держава пізніше реагує в більш ширшому контексті. Це дуже цікаво, це так як було з Артемком на війні. Він був розвідником Сил Спеціальних Операцій. І ось вони, риючи окоп, знаходять ржаву міну Другої світової війни. Бляшанку, яка боєздатна. Тоді ще не було скидів з дронів, дрони виконували тільки фотографуючу функцію, розвідувальну, ще нічого не скидували. Вони, можливо, це був перший випадок, було це у 2022-й році у травні, вони причіпляють цю бляшанку до дрона, який має функцію підсвічувати. І коли він світить, він відкриває свої лапки. І вони запускають цю штуку на російську сторону, засвічують, воно падає і вибухає. Для того щоб зробити таку дію, треба отримати дозвіл. Ти не можеш на війні займатись самодіяльністю. І Артемій, розповідали побратими, був таким не кур'єром, а таким перекладачем, він пояснював, що розвідники вирішили робити керівництву. Ніхто не мав нервів з ними говорити, бо керівництво було старше, більш структуроване. Такого наказу не може бути - взяти стару бляшанку і кинути її туди. Артемій це доносив їм, бо він був дуже комунікабельний, в нас завжди в хаті багато людей і діти вчилися комунікувати й різними мовами, і різними способами та так далі. І він це приносить. Керівництво дає наказ - ми вам дозволяємо це зробити. І трошки так зараз також з Лонгином Цегельським. Ми мусимо напрацювати, зокрема, родина, подати цей матеріал трошечки вище, ці подають ще вище і кажуть: О, добра думка, зробімо свято Лонгина Цегельського. Воно поки що отак в нас функціонує.

Як би склалося життя Артемія? Якби не війна? Він був в Ріо-де-Жанейро на початку масштабного вторгнення.

Я сподівалася на 0,01%, що він не повернеться, бо я знала свого сина і я напевно відчувала, що він все-таки з того Ріо приїде. Втім, в мене був одна тисячна відсотка, що він все-таки, це його друга війна вже, бо він воював з 2014 року, він на Луганщині воював, він в Азові був. А все почалося ще з Майдану, коли він кидав коктейлі Молотова на барикадах і він був на всіх найгарячіших точках. В мене фактично дах почав з'їжджати з 2014 року. Оскільки, телефонує мені допустимо Климентій і каже: Слухай, там горить будинок Профспілок зараз, а Артем десь на шостому поверсі, я з ним давно не маю зв'язку, подзвони йому, спитайся, бо щось його довго нема. Потім телефонує Артем, каже: Ма, в мене все кльово, але там стріляють зараз на і туди пішла Климця, я бачив, щоб ти знала, що вона на даху, зараз зробить зйомку. Вона зробила 4 тисячі фотографій з Iphone, які потім її запросили в Америку, і вони витягли таку якість з тих фотографій, що там було видно лиця людей. Климентія брала участь в такому, вона була в групі батьків, які шукали дітей, які загинули, родичів, рідних і вони могли по її фотографіях простежити, де ця людина йшла, де була, а де вже її не було, в який момент і вони могли шукати це місце просто. Артем, він 95 року, це йому 30 років було в липні. Він мав в 30 років закінчити свою війну. Він мріяв про родину, про 10 дітей. Чому 10 дітей? Бо в тата п'ятеро, то він мав обскакати тата. Ясно, що я можу собі фантазувати, але на щастя існує Сенека, на щастя існують філософи-стоїки.

Артем Димид разом із побратимом Дмитром Пащуком, фото: ucu.edu.ua

Це улюблений філософ Вашого сина?

Книжка Сенеки була в наплічнику розвідника Артема, де кожний грам є на вагу і він з цією книжкою фактично не розлучався. Він прочитав правдоподібну половину з тих листів і він підкреслював, тобто, він був дуже людина педантична і він не читав хаотично так як я читаю, а він читав сторінку по сторінці й підкреслював. В нас зараз є чудовий проєкт з аудіосторіз. Я начитую ці листи, саме тільки ті, де він підкреслив і це буде окремо аудіо можна буде слухати. І стоїки говорять, що іноді в юності людина проживає найкраще своє життя, чи вона відкриває браму смерті, чи вона входить у смерть і вона готується, я бачила по тій книжці, по тих підкресленнях, що мій син готувався. Стосовно сумних думок, як би виглядав Артем, як би це все 10 внуків і так далі, є дуже багато сумних думок і є дуже багато моментів, коли опускаються руки. Я була в Східниці влітку і я знаю, що там є готелі, вже четвертий рік там живуть люди, які платять за день 20 тисяч грн і вище за номер, так звані “ухилянти”. Це багатенькі люди з Києва, з Дніпра, не знаю, звідки, з Одеси. Я їх бачила. Тобто, маючи таку матрицю, що мій син загинув у 27 років, приїхавши з Ріо, як мені дивитися на оці 8-10 поверхові готелі, які забиті вже 4 рік чоловіками, поїхати в Буковель чи щось таке?

Вони теж там. В білих халатах виходять після сауни на балкони, але вони там сидять. І це їхнє пекло. Вони не можуть нікуди рушитися. Вони там вже четвертий рік. Ви б хотіли жити в розкішному готелі в тій самій кімнаті? Вам міняють постіль. У вас шведський стіл зранку, ви берете той самий омлет, ту саму каву з тої самої кавової машини четвертий рік, в ім'я чого? За те ви не воюєте, за те ви живі, за те ви зберегли свою сім'ю. Це про сумні думки, це про паралельну бульбашку, яка все одно буде існувати.

Але я думаю, що б цей чоловік в білому халаті, що він зробить для України після того, як закінчиться війна І що би міг зробити Артемій, який закінчив історичний, в якого було розуміння, що таке Україна і чому за неї варто боротися?

Просто про Артемія будуть говорити й будуть знати, вже говорять і знає фактично цілий світ. Мені недавно написала дуже гарна дівчинка зі Швейцарії, що в них є курінь Артемія Димида, пластовий курінь. І я знаю, що таких куренів вже є три в різних країнах. Цього року є табір, називається “Легіон”. Це  найпотужніший військовий табір. Колись це був тільки для юнаків, зараз дівчата теж беруть участь. І навіть четверо з них дійшло до кінця легіону. Тобто, бо дійти до кінця цього табору це ще є квест такий дуже сильний. І це табір на виживання. Цього року там були навіть хлопці зі Збройних сил, які мали колосальне задоволення розказувати, пояснювати молодим юнакам і дівчатам різні військові секретики чи навички. Цей легіон, табір щороку завжди має легенду, тобто, це тема табору і темою був Артем, життя Артема. Вони досліджували біографію Артема, вони цікавилися, вони знали, їм розповідали. Кожного вечора вони мали гутірки, де темою був Артем.

Гутірки це коли сідають коло вогню?

Так, сідають біля вогню. І вони співають, розповідають, яка була улюблена пісня, подорожі. Він відвідав 50 країн, я не можу їх перерахувати. Можливо пластуни краще знають. І мені було страшно приємно. Мене запросили на закриття цього табору, коли вручали їм нагороди, відзначення. Це молоді люди, які понесуть далі думку про Артема чи думку про цього хлопця, який не боявся ризикнути, не боявся покласти на карту життя. І це торкає.

Чи у вас не було, або ви розповідали про Майдан, що донька фотографувала і у вас там зупинялося серце від того, що палає будинок Профспілок і інший син ваш теж у війську? Чи у вас не було думок, що може я неправильно якось їх виховала? Були б біля мене і було б спокійніше?

Насправді не було, тому що ми виховували в безумовній любові, у свободі й виявляється це було так зване французьке виховання, але я думаю, що це українське виховання. Ти даєш рамки дитині, от трирічна Адуся має певні рамки, але в тих рамках ти даєш їй повну свободу. Ось кухня, де можеш робити все, крім розетки, ти там точно не можеш лізти, решту все ти можеш робити. Те саме з Димидами, так, вони мали свободу і відповідальність за вчинки. Ми їх виховували досить великі скромності, вони мусили вчитися заробляти, працювати вже в досить юному віці. І тому в мене не було думки, ти не можеш прив'язати вогонь, не можеш прив'язати воду, ти не можеш прив'язати повітря до себе, сказати, що будь тут зі мною, бо без мене ти навпаки, без мене ти молодець, без мене ти можеш. Ти можеш прийняти рішення, ти набив гулю. Мені дуже шкода, я можу тебе обійняти, притулити, пошкодувати, але це твій досвід. Я, до речі, принесла з собою таку книжку “Суперсила Різдва”. Вона скоро зʼявиться в книгарнях, вона щойно вийшла, упорядниця є Богданка Неборак. Тут є текст мій, я дуже ним тішуся, але я хотіла зачитати текст Артура Дроня. Всі його знають, вже наклад проданий його книжки “Гемінґвей нічого не знає”. І він дуже гарно говорить: “У солдатів тіла завжди трохи прочинені. Іноді однією ногою ми вже переступаємо через поріг, але в останній момент залишаємося по цей бік”. І це трошечки про межові стани і про те, що ми не можемо вберегти наших дітей. Знаєте, коли кажуть, що от ти не вберегла. Це є такий реверс, коли проживання горя. Кожна мама чи кожна дружина думає: я не вберегла, я могла затримати, я могла сказати не йди чи я могла щось таке зробити. Ти нічого не вберегла, це є тонесенька грань. І дуже часто ти цією ногою заступаєш, знаєте в Стуса є “ногою, заступивши смертно грань”. Тому, якщо навіть такі думки приходять про те, що ви кажете, я їх відганяю, тому що думки можуть прилітати так як птахи. Вони можуть літати над нашою головою, але ми не маємо дозволяти зробити там гніздо.

Це тому ви дозволили ще одній своїй доньці, щоб вона пішла на це шоу "Зважені та щасливі"? Бо такі шоу вони, як правило, дістають якісь деталі з родинного життя і тут дістати деталі з родинного життя священника.

А священники це є люди, священники це є грішні люди. Вони роблять помилки. Коли Магдалина сказала, що вона збирається на таке шоу, що це реаліті-шоу, що це приїдуть до нас до хати і будуть все знімати і питатися відверті питання. Я думала, може, дві хвилини над цим. Бо в нас нема що скривати, в нас нема що не показувати.

Тобто, очевидно я знала свої рамки, межі в яких є певні питання, на які я не буду ніколи говорити з журналістами це нормально. Це є радіус найінтимнішого, найближчого, трошки ширшого, ще ширшого і максимально чи щось. Є ядро, до якого ти нікого не допускаєш, бо там є ти, твоя сім'я, чи там Бог, чи ще щось. І так, це насправді дуже сміливо з боку Магдалини. Зараз вона дістає реверс 99 людей, які нею захоплюються і 1% каже фу-фу.

Знаєте, у вас стільки мудрості, і я думаю, що зараз дивляться нас глядачі, глядачки і деякі кажуть: Ну добре, їй отак от, вона така мудра, така розвага, вона якось так це все пекло проживає, всі ці ситуації, в якій потрапляє. Але я пам'ятаю, що Ви давали інтерв'ю, в якому розповідали, що коли дізналися про загибель Артемія, у вас було 40 днів депресії й ви не вставили?

Іванка Крип’якевич-Димид, фото: ucu.edu.ua

О, не 40 днів, значно більше.Я себе довела до чотирьох місяців чи п'яти місяців просто лежання, так я над собою працюю, я в терапії з 18-го року.

Тобто дружина священика ходить на терапію?

Абсолютно!

Люди теж кажуть, що так не можна.

Чому не можна? Ну, а я також ходжу до гінеколога, до стоматолога і до окуліста? Я сама собі зуби не пломбую, коли в мене там дірка. А якщо в мене дірка в душі, діра розміром з ядро гармати. Це не проходить просто якщо ти помолишся. Дуже часто священики теж є психологами. Це прекрасно, але вони не тільки психологи. Тобто, це не їхня головна робота і покладатися, що тільки сповідь, відверта розмова з духівником, це чудово. В мене також є досвід перебування психіатричної лікарні. Я сама себе поклала туди. І готується до друку моя книжка, особиста, перша. Книжка, буде називатися “Зелені двері”. Я подумала, що назву так “Зелені двері”. Книжка про моє проживання біполярних розладів, які в мене почалися, коли я зрозуміла, що я взагалі не контролюю ситуацію. Я взагалі не розумію, де мої діти і що вони в смертельній небезпеці. І це не є нормальний стан для людської душі витримувати довге напруження, коли діти в смертельній небезпеці, коли ти не реалізована як художниця, коли ти маєш ще якісь інші потреби незадоволені, коли тебе просто починає кидати або в депресію, що ти ніхто, ти згортаєшся в ембріон і собі лежиш і тобі добре. Втім, тобі 40+ років, в тебе є сім'я і ти не можеш бути ембріоном. Або тебе виносить в астрал. Це власне депресивно-манійні епізоди, які вирівнюються ліками. Це вже тільки балачками їх не вирівняєш. І я себе поклала в лікарню і там було дуже страшно. Спочатку я була ексайдет, знаєте, захоплена. Вау! Параджанов теж був в психушці, Ван Гога теж поклали. Отже, цікаво, як це тут оці всі психи навколо. З'ясувалося, що навколо справді були психи. Справжні! Це були не актори. І мені вже ввечері було дуже страшно і сумно. Я ледве добула до кінця. Я зрозуміла, що я не маю діагнозу. Бо біполярні розлади це стан, це не діагноз, слава богу. І я просилася, щоб мене виписали, але вони ж не виписують, ти ж маєш відбути цих десять днів. І це було дуже-дуже цікаво, страшно. Я це описую в книжці. І я описую, для чого ця книжка “Зелені двері”? Це книжка для родин, в яких є люди, які переживають певні епізоди свого життя, проживання горя. Там про це йдеться і там йдеться про мій особистий досвід. Книжка написана з нутра, бо переважно у світі такі книжки написані лікарями, а не пацієнтами самими, або дослідниками чи щось таке, а тут пише жива людина. Потім був отець Тихон Кульбака, надзвичайно цікавий чоловік. Він трошечки може бути важкуватий для делікатних натур. Він є потужний. Але я теж потужна. Тобто, мені це дуже підійшло. І це було теж проживання горя в групі людей. Я познайомилася з чудовими людьми, де ми, скажімо, працювали до закипання мозку. Це не є просто балачки, це є праця над собою. Ти дістаєш завдання і якщо ти не зробив крок А, ти не можеш робити наступний крок Б. Цей крок А ти можеш місяць робити, або два місяці. Поки ти його не вчиниш, ти не можеш йти далі. Є також чудова Олеся Цимбала, з якою я познайомилася завдяки Ірині Коваль і яка працювала арттерапією зі мною. А мені це легко, бо це мова моя - мистецтво, через мистецтво власне проживати. Тому сильна я то сильна, бо сильні коріння, бо я його знаю і я з нього користуюся, бо велика крона, бо різні мови, бо я мала чудових батьків і мала чудове дитинство. Мене дуже любили в дитинстві й мені дали мову мистецтва, мені дали мову співу. Я також співаю, я також пишу, я також вмію плавати, їздити на велосипеді, тепер вчуся їздити на авто і мене б донечка вчить на автоматичній коробці передач. Це фантастичний кайф! Тому, власне, я намагаюся вкладати в себе цю силу, бо якщо я розсиплюсь, якби я була сама на острові, я могла б чудово розсипатися, мені є ради кого жити й в мене є люди, які мене люблять і я дуже багатьох люблю теж.

Я знаю, що ви маєте там ще малюнки, які приготували. Чи ви можете розповісти нам про ці малюнки?

Малюнки я малюю як свою відповідь на певні події. Оце москаль каже до України: Зараз я тебе з'їм, ось чи щось гірше. Україна каже йому: don't push the horses. І той такий don't push the horses, він такий, скажімо, ще один схожий малюнок є такий, трошки нагадують такого тупого імпотента, так? Бачите? "Спасатель” в нього написано, він нічого не може зробити. Ще в мене є малюнок, називається "Очі відьми". Це історія про дівчинку, не знаю, Луганщини чи звідки, яка бачила смерть своєї мами. І там в її очах видно такого відлітаючого ангела, це її мама. Взагалі група "Вій" і пісня "Очі відьми як зорі" для мене про дітей, сучасних дітей, про мою внучку Адусю, якій три роки, які народжені під час війни, ростуть під час війни, знають, що таке сховище. Наприклад, Адуся зі мною пішла в ляльковий театр на дитячу виставу і голос перед виставою каже: просимо телефони, вітаємо вас, якби була повітряна тривога, вас проведуть до сховища І Адуся до мене обертається і каже: Бабцю, в них є сховище! Вона тішиться, що її поведуть в сховище, якби була тривога. Тобто, відьми це розумні, стратегічні, сильні люди. Приходимо в “тіні смерті”, це вислів отця Августа Чумакова. Наші чоловіки повернулися з війни живими. Це результат мого, скажімо, моєї терапії з жінками, які втратили. Вони повернулися, що вони принесли в собі кожний ось космос, кожного бійця. "Життя є більшим, ніж одна, хоч і смертельна пригода тут на землі". Я дуже люблю шрифтові композиції. Це теж вислів отця Августа, що це просто одна пригода. Потім буде інша пригода, буде наступна пригода. Деякі богослови кажуть, що людська доброта чи людське милосердя є та як чайна ложечка порівнюючи з океаном. І так само наше життя, мій чоловік Михайло, любить говорити, що ми живемо для того, щоб навчитися діалогувати з Богом, з яким ми будемо потім розмовляти цілу вічність. Тобто, зараз ми в школі і ми навчаємося. Це є коронація, це є терновий вінок, можливо так буде називатися моя персональна виставка, бо це сюжет, який я малювала фактично три роки, малюю цілий час після загибелі Артемка, в мене було відчуття, що ми короновані. Ми стаємо якоюсь коронованою особливою родиною. Але ця коронація це, власне, терновий вінок. Це не є якісь привілеї, це є сліпі, які не хочуть прозріти. Це я слухала подкаст Ірини Фаріон “Ген нації” і Леся Українка сказала, що москалі вони пишуть так, ніби вони сліпі і не хочуть прозріти й побачити свій народ, в якому ж він насправді перебуває в стані плачевному. От це такий малюнок називається здається “Ми говоримо різними мовами”, це дуже складно. Власне, суспільство справді поділене на тих, що були там і не були там, що вернулися звідти. Наприклад, суспільство полонених, як розмовляти з людьми, які вернулись з полону чи з їхніми рідними, чи щось.Справді, це інша мова, але ти мусиш тут не говорити, а слухати. Просто бути, просто чути цю людину, а не намагатися їй розповісти: А як же ж я жила, як ти там був? Це дуже смішний малюнок, бо в мене є малюнки смішні, є жахливі. Називається "Рвати гланди через сраку". Це коли питають пані Іванко, як ви все встигаєте? Чи потрібно все встигати? Тобто це жінка, яка показує, що вона наче все встигла у своєму житті. І це є ще два такі сумні малюнки. Це є частина скульптури Христа. Це має бути такий проєкт "Ампутація". Ми хочемо зробити, умовна назва “Ампутація”. Тобто, проєкт, де ми показуємо зруйновані ікони чи скульптури для того, щоб пояснити, що суть все-таки залишилося навіть при сильних руйнаціях. Останній такий малюнок називається “Братчик”. Я вже, скажімо, досягла того віку і тої майстерності, що я можу намалювати річ, яку я, чи особу, яку я побачила, прийти до хати й намалювати. Я вже не можу з натури малювати. І я в церкві побачила такий сюжет - стоїть молодий юнак і дівчинка обхопила його, так притулилася сестричка. Це є, власне, та тема Мілі та Артемка. Вони були дуже близькі. Вона народилася, коли йому було тринадцять. Він фактично є юнак, хлопець її життя. На цьому малюнку “Братчик” тут є і ця дівчинка, але в неї такий погляд, скажемо, сумний і такий в нікуди трошки й тут вона ж сидить біля Христа, тут є такий двозуб, який є символом сили спецоперацій і тут берет ось на цьому.

Іванка Крип’якевич-Димид, фото: ucu.edu.ua

Пані Іванко, я вам дуже дякую за розмову. Я думаю, що ця розмова дуже і дуже потрібна для того, щоб інші знайшли в собі сили, ті, які Ви в собі щодня віднаходите, щоб жити далі. Дякую Вам за це вміння, дякую, що ви ділитеся своєю мудрістю, дякую вам. Нашим глядачам нагадаю, що в нас в гостях сьогодні була художниця, іконописиця, дружина священника, праонука Лонгина Цегельського, онука священника в підпіллі, також онука відомого історика Івана Крип'якевича, мама полеглого героя Артемія Димида, неймовірна жінка Івана Крип'якевич-Димид. Дякую, що були з нами. Леся Вакулюк мене звати, це проєкт "Європейці", шукайте нас на ютубі. підписуйтесь залишайте свої коментарі і будьте з нами, повернемося за тиждень і буде в нас новий цікавий гість.