Заборонене свято: як радянська влада намагалася зламати українське Різдво

Витіснення Різдва та заборона коляди

фото: відкриті джерела

Як атеїстична сила, більшовики вважали релігію "опіумом для народу" та ворожою ідеологією. Тому після встановлення влади Різдво не просто ігнорували, а цілеспрямовано витісняли з публічного життя. Релігійні свята оголосили "пережитками минулого", а коляда, вертепи й участь дітей у святкуваннях поступово опинилися поза законом: ухвалений у 1929 році союзний закон "Про релігійні об’єднання" остаточно закріпив жорсткі обмеження.

Так Різдво, яке традиційно жило в родині й громаді, почали цілеспрямовано витісняти фактично у таємну площину. Адже непокора означала покарання. У звітах партійних органів 1920 – 1930-х років коляда фігурує поруч із формулюваннями про "ліквідацію релігійних пережитків" та "викорінення обрядовості". 

Це був той час, коли за вертеп чи коляду з легкістю могли потрактувати як антирадянську діяльність або як так званий "шкідливий вплив на дітей". До речі, особливу увагу влада приділяла школам: вчителів навіть змушували стежити за дітьми, роздавали масу агіток із гаслами проти Різдва. Участь учнів у різдвяних обрядах вважалася серйозним ідеологічним порушенням, тому батьків за таке нерідко викликали на профілактичні розмови або карали адміністративно. Так покоління за поколінням радянська система намагалася перервати тяглість традиції.

Пропаганда та заміщення: як совіти намагались зруйнувати суть Різдва, замінюючи його культом Діда Мороза і Нового року

фото: відкриті джерела

Паралельно із заборонами працювала пропаганда. Радянська преса і спеціалізовані видання вперто намагалися сформувати образ Різдва як "темного пережитку минулого". Агресивно висміювали коляду, а релігійні символи подавали як прояв відсталості.

Метою було не лише заборонити святкування, але передовсім зруйнувати його авторитет у свідомості людей. Спочатку заборони та висміювання стосувалися навіть ялинки – як різдвяного дерева, проте десь у середині 1930-х років радянці змінили тактику щодо неї. Намагаючись стерти символ Різдва, відрізаючи її від традиції українців, ялинку перетворили на новорічну розвагу – почали організовувати такі собі дитячі ранки, а в домашньому варіанті перенесли на 1 січня, зробивши частиною світського, ідеологічно безпечного свята. Так державна машина перехоплювала знайому форму, водночас позбавляючи її традиційного сенсу.

Ще один злий жарт радянської системи – це те, що перша новорічна ялинка з'явилася 1935 року саме у Харкові – такі собі танці на кістках, коли лише нещодавно область критично постраждала внаслідок Голодомору.

А разом із новорічною ялинкою, замість різдвяної, у життя окупованих радянцями людей прийшов ще один новий персонаж – Дід Мороз. На відміну від Святого Миколая, він був повністю відірваний від християнської традиції й чітко вписаний у радянський календар.

Дід Мороз приходив не на Різдво, а в новорічну ніч, з’являвся у школах, клубах і будинках культури разом із Снігуркою, піонерами та заздалегідь затвердженими сценаріями. Так радянська система створила альтернативне, зручне в ідеологічному форматі, "зимове свято". Без релігії, без коляди й без самостійної ініціативи громади. Саме те, що було треба совітам – комуністичні традиції підміни й покори.

Таємне Різдво, коляда й вертеп як форма живого спротиву

фото: Андріана Стахів

Попри системний тиск, різдвяна традиція в Україні не просто не зникла, а стала ще одним способом спротиву. Вона виживала у вузьких колах довіри: в родинах, у селах, у колах інтелігенції. 

У містах різдвяні традиції виживали в середовищі інтелігенції, митців, студентів, які свідомо трималися за культурну тяглість. Сам факт коляди вже був актом непокори системі, яка намагалася стерти навіть пам’ять про Різдво.

Святкування Різдва у селі стало таємницею: люди сідали до святої вечері щільно завішуючи усі вікна, таємно ходили колядувати лише до так званих безпечних хат, і так само таємно відвідували служби.

Особливого значення набували також вертепи – не лише як обряд, а як спосіб говорити про сучасність мовою символів. Це був той випадок, коли поміж рядків своїми відчитувалось головне. Власне через це вертепи, як своєрідна свобода слова в зашифрованій формі, і викликали особливу лють радянської влади.

Вертеп у Львові як привід для арештів української інтелігенції

фото: архів Центру досліджень визвольного руху

Одним із найвідоміших та найгучніших прикладів такого протестного вертепування став вертеп українських дисидентів у Львові 1972 року. Тоді традиційна форма стала способом проговорити тему несвободи, репресій і знищення культури.

Цей вертеп зібрав у собі цвіт української інтелігенції. Зокрема, до нього долучився і Василь Стус, який спеціально приїхав до Львова із лікування у Моршині. Активну участь брали Ірина й Ігор Калинці, Михайло Горинь, Стефанія Шабатура, Любов та Богдан Сороки та інші знакові постаті того часу. 

Репетирували майбутнє дійство вдома в української діячки, лікарки та тоді дружини В’ячеслава Чорновола Олени Антонів – на вулиці Спокійній. Власне Олена Антонів і була ініціаторкою того вертепу. З вертепом ходили в новорічну ніч – із 31 грудня на 1 січня 1972 року, аби зайвий раз не наражатися на переслідування влади. Заходили додому до знаних людей, наприклад, до Романа Іваничука, Ростислава Братуня чи Миколи Петренка.

Зібрані гроші за коляду, а це 250 рублів, учасники вертепів планували скерувати на допомогу тодішнім політв'язням та їхнім рідним і на випуск "Українського вісника". 

Натомість за лічені дні ці кошти вже знадобились для оплати роботи адвокатів на судових процесах. Адже совіти аж ніяк не могли пропустити такого розквіту українських традицій та вільнодумства. Почалися арешти.

Першим до рук радянської машинерії потрапив бельгійський студент українського походження Ярослав Добош, який зустрічався з активними українськими дисидентами. Його затримали під час перетину кордону 4 січня і знайшли серед речей "Словник рим української мови", автором якого був філолог і політв’язень Святослав Караванський. Цього виявилось достатньо для звинувачень.

А вже 12 січня арештували Василя Стуса, Ірину Калинець, Стефанію Шабатуру, Івана Світличного, Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого.

"12 січня 1972 р., 7 год ранку. Дзвінок у двері, "Телеграма". Коли мама відчинила, у квартиру на вул. Кутузова (тепер Тарнавського) увірвалися восьмеро. 4 чоловіки й 4 жінки - "понятиє". Почався обшук-трус. Бо трусили кожну річ, чи то одяг, чи книжку. Все скидали посеред хати... Заглянули у всі приміщення, навіть підвал. Також обстежили духовку, лампи, баняки зі стравами… На білі фіранки та полиці розлили зеленку. Мене, дитину, це дуже вразило. Я була у 2 класі 28 школи. Дозволили, щоби дідусь відвів мене. Але я мала завдання попередити Стефу Шабатуру, яка жила поруч, під 116 номером. Та у всіх вікнах її помешкання, що було на 1 поверсі, світилося. І виднілися постаті. Зрозуміли, що там теж обшук", – згадувала той ранок і арешт матері донька Ірини та Ігоря Калинців Дзвінка Калинець-Мамчур.

Роки тюрем і таборів суворого режиму чекали потім на арештованих учасників знакового вертепу. Проте своїми діями вони вкотре доводили, що українська ідентичність живе, її не знищили ні підміна понять, ні покарання чи жахливі заслання.

Повернення вільного Різдва

фото: Андріана Стахів

Лише наприкінці 1980-х років, на тлі ослаблення радянського режиму та передвісників вільної України, Різдво почало повертатися в публічний простір. Спершу поволі й обережно: коляда в храмах, поодинокі вертепи, святкування без страху покарання. 

А після постанови 26 грудня 1990 року, прийнятої трохи більше ніж за пів року до проголошення незалежності, українські віряни вперше відзначили Різдво офіційно, як вихідні та святкові дні. Після десятиліть репресій за національні та релігійні переконання й цілеспрямованого нищення української еліти комуністичний режим почав втрачати контроль, а суспільству поступово повертали відібрані права і свободи.