Не всі приїдуть на Різдво
У соцмережах часто можна побачити зворушливі відео, як військові повертаються додому з фронту, як їх зустрічають матері, дружини, діти
Але це не остаточне повернення, не демобілізація. Коротка відпустка, після якої боєць знову повертається у зону бойових дій. І не всі мають цю відпустку, і не всі на Різдво, коли традиційно родина збирається вкупі, бо всіх же не можуть пустити.
То вам не Перша світова, де обидві воюючі сторони на Святвечір переставали стріляти і навіть переходили один до одного в окопи. Найпідліше, що може вчинити країна, яка нібито вважає себе християнською, - це запустити ракети на Різдво по домівках християн іншої християнської країни. Минулий Святвечір я і сотні тисяч українців провели в блекауті, але то ніщо порівняно зі снарядами, які летіли тоді на українські міста, де люди проводять життя у підвалах.
Читайте також: Зближення з історією
Є спогади сільського хлопця зі Стрийщини, якого мобілізували на Першу світову. Після трьох місяців служби, причому не на передовій, йому надавали відпустку, і він добирався через пів Європи до мами, і тішився, якщо відпустка випадала тоді, коли треба було сіяти або жнивувати. Бо він переживав за своє господарство, яке зачекалося чоловічих рук. Свята - то було, звісно, приємно, але мусив встигнути за десять днів усе, що треба. І власне це його тримало всі роки на війні. Був і поранений, і в полоні, а коли потрапив до січових стрільців, переживав, щоби вдома не переслідували матір і брата. Брата потім теж забрали на війну.
Дорога додому нелегка. Не знаєш, що на тебе чекає. Втікаючи зі шпиталю, який окупували поляки, хлопець пройшов кілька десятків кілометрів у листопаді босим, а потім переховувався у сусідньому селі, бо вдома на нього була засідка.
Читайте також: Де Україна?
Знаєте, чого я весь час чекала, читаючи ці спогади? Що той український хлопець врешті, змучений, виснажений фізично і морально, стане дезертиром і залишиться десь в іншій країні. Але з усіх своїх відпусток попри відсутність транспорту, незнання мови, він завжди повертався до своєї частини вчасно. Порядок важливіший за хаос, і доки ти можеш воювати, від війни не сховаєшся.
Наші воїни також знають про це. Нам неможливо уявити той світ, у якому відбувається їхнє життя, настільки він не схожий на наш, і як би не було важко, вони будуть тягнути колісницю війни. Привілейовані тільки інваліди та мертві. Для них війна вже закінчилась. А ті, хто продовжують воювати, не можуть зістрибнути з цього моторошного потягу, який мчить по рейках. Тим більше, що у них значно більша мотивація, ніж у того хлопця зі Стрийщини.
Читайте також: Українські Трої
Вони воюють не за цісаря, а за Україну. Втім, той хлопець знав, що творили по селах перші москалі, й не хотів, аби вони тут залишились і наводили свої порядки.
Діти не дочекаються тата, матір сина, наречена коханого. Великий смуток розлитий повсюди у переддень Різдва. Сусідка з мого села каже про сина, якого не бачила пів року: "Приїде, зробить те і те. А ще, може, оте, як встигне". Він точно не буде вилежуватись і розслаблятись, я його знаю.
Саме такі чоловіки є справжніми воїнами. На кривавому полі вони працюють так само методично і діловито, як на своїй сільській нивці. Вони все обмірковують, зважують і найчастіше саме такі виживають. І якщо у них і командир такий, то їм дуже пощастило. Люди, які звикли багато працювати, зазвичай краще звикають до праці на фронті. Вони кмітливі, винахідливі й уважні.
Не всі приїдуть на Різдво. Не тому, що на фронті, а тому, що бояться перетнути кордон, бо то не їхня війна. Почекуни. І жіноцтво, яке їм допомогло втекти, сидітиме за святковим столом і теж сумуватиме. Чи поїде до них святкувати, тепер уже з усім християнським світом. Щоб діти побачили тата і Європу. Але Вифлеємська зірка найяскравіше світитиме над окопами й у вікна далеких домівок наших захисників.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе