Не всі приїдуть на Різдво

Але це не остаточне повернення, не демобілізація. Коротка відпустка, після якої боєць знову повертається у зону бойових дій. І не всі мають цю відпустку, і не всі на Різдво, коли традиційно родина збирається вкупі, бо всіх же не можуть пустити.

То вам не Перша світова, де обидві воюючі сторони на Святвечір переставали стріляти і навіть переходили один до  одного в окопи. Найпідліше, що може вчинити  країна, яка нібито вважає себе християнською, - це запустити ракети на Різдво по домівках християн іншої християнської  країни. Минулий Святвечір я і сотні тисяч українців провели  в блекауті, але то ніщо порівняно зі снарядами, які летіли тоді на українські міста, де люди проводять життя у  підвалах.

Читайте також: Зближення з історією

Є спогади сільського хлопця зі Стрийщини, якого  мобілізували на Першу світову. Після трьох місяців служби, причому не на передовій, йому надавали відпустку, і він добирався через пів Європи до мами, і тішився, якщо відпустка випадала тоді, коли треба було сіяти або жнивувати. Бо він переживав за своє господарство, яке зачекалося чоловічих рук. Свята - то було, звісно, приємно, але мусив встигнути за десять днів усе, що треба. І власне це його тримало всі роки на війні. Був і поранений, і в полоні, а коли потрапив до січових стрільців, переживав, щоби вдома  не переслідували матір і брата. Брата потім теж забрали на війну.

Дорога додому нелегка. Не знаєш, що  на тебе чекає. Втікаючи зі шпиталю, який окупували поляки, хлопець пройшов кілька десятків кілометрів у листопаді босим, а потім переховувався у сусідньому селі, бо вдома на нього була засідка.

Читайте також: Де Україна?

Знаєте, чого я весь час  чекала, читаючи  ці спогади? Що той український хлопець врешті, змучений, виснажений фізично і морально, стане дезертиром і залишиться десь в іншій країні. Але з усіх своїх відпусток попри відсутність транспорту, незнання мови, він завжди повертався до своєї частини вчасно. Порядок важливіший за хаос, і доки ти можеш воювати, від війни не сховаєшся.

Наші воїни також знають про це. Нам неможливо уявити той світ, у якому відбувається їхнє життя, настільки він не схожий на наш, і як би не було важко, вони  будуть тягнути колісницю війни. Привілейовані тільки інваліди та мертві. Для них війна вже закінчилась.  А ті, хто продовжують воювати, не можуть зістрибнути з цього моторошного потягу, який мчить по рейках. Тим більше, що у них значно більша мотивація, ніж у того хлопця зі Стрийщини.

Читайте також: Українські Трої

Вони воюють не за цісаря, а за Україну. Втім, той хлопець знав, що творили по селах перші москалі, й не хотів, аби вони тут залишились і наводили свої порядки.

Діти не дочекаються тата, матір сина, наречена коханого. Великий смуток розлитий повсюди у переддень Різдва. Сусідка з мого села каже про сина, якого не бачила пів року: "Приїде, зробить те і те. А ще, може, оте, як встигне". Він точно не буде вилежуватись і розслаблятись, я його знаю.

Саме такі чоловіки є справжніми воїнами. На кривавому полі вони працюють так само методично і діловито, як на своїй сільській нивці. Вони все обмірковують, зважують і найчастіше саме такі виживають. І якщо у них і командир такий, то їм дуже пощастило. Люди, які звикли багато працювати, зазвичай краще звикають до  праці на фронті. Вони кмітливі, винахідливі й уважні.

Не всі приїдуть на Різдво. Не тому, що на фронті, а тому, що бояться перетнути кордон, бо то не їхня війна. Почекуни. І жіноцтво, яке  їм допомогло втекти, сидітиме за святковим столом і теж сумуватиме. Чи поїде до них святкувати, тепер уже з усім християнським світом. Щоб діти побачили тата і Європу. Але Вифлеємська зірка найяскравіше світитиме над окопами й у вікна далеких домівок наших захисників.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.