Новорічний сон

...Німеччина чи якась інша країна. Стихійне лихо, здається, буря. Зникли світло, вода, проблема з їжею. Мешканці будинку зібрались, сидять налякані, а потім кажуть: "Тепер ми розуміємо, як вам, українцям, важко". Бо серед них є  молода жінка-біженка з  дитиною. І тут вона хитає головою і відповідає: "Ні, не розумієте! Ви не втратили батьків, ваш чоловік не на передовій, і ваш дім не зруйнований. Ваше місто не окуповане і ви не маєте куди повертатись. Тому ви не розумієте". "Але ж ми вам допомагаємо!" - озивається хтось після незручної мовчанки. Потім всі розходяться і намагаються уникати цієї біженки з України.

Потім я прокинулась. Йшла сьома хвилина нового, 2023 року. В сусідніх будинках майже не світилось, як воно буває у будень. Що ж, мені теж не зрозуміти, як це опинитись без дому  і коли твоє місто окуповане. Як це жити в підвалі місяцями. Без води, світла й тепла. Бо мені пощастило опинитись в тилу, хоч будь-коли ситуація може змінитись. Але я можу це відчути, бо моя країна воює. І я нікуди звідси не поїду. Якщо моя країна загине, то якийсь сенс мені жити взагалі? Та й куди їхати? Я надто велика, щоб поміститись у тому золотому сні, що називається цивілізованим світом. Тому що без України нікуди не поїду, а взяти її з собою не можу. Тому я й велика, а не те що ви собі можете подумати.

Мені теж не зрозуміти, як це опинитись без дому  і коли твоє місто окуповане. Як це жити в підвалі місяцями. Без води, світла й тепла. Бо мені пощастило опинитись в тилу, хоч будь-коли ситуація може змінитись. Але я можу це відчути, бо моя країна воює. І я нікуди звідси не поїду. Якщо моя країна загине, то якийсь сенс мені жити взагалі?

Читайте також: Календар війни

Усі ці дні, коли доводилось сидіти годинами в темряві, хоч я маю й ліхтар, але темрява була за вікном, я слухала радіо. Історії людей, які відмовляються від евакуації, які пережили щойно обстріли. Їх тримає не розбомблений дім, не страх перед незнайомими людьми та невідомими краями, а знання того, що вони надто великі, щоб поміститись у відносно безпечному світі зі своїми втратами, горем і сумними очима. Їх ніхто не зможе ні зігріти, ні напоїти, ні нагодувати так, як своя земля.

Особливо мене вразила розповідь провідника потяга, який вирушив уночі з Києва. У Фастові потяг зупинився і ті, хто не спав, побачили довкола заграви. Начальник потяга чекав вказівки – куди їхати та чи їхати взагалі. Сказали їхати далі. Вже на наступній зупинці почали забирати людей, їх ставало дедалі більше. Провідник запам’ятав молоду жінку з двома дітьми в піжамках, яку вони підібрали, хоч потяг був забитий ущерть і дітей передавали з рук в руки у купе провідників.

Ті, хто виїхав за кордон працювати ще перед війною і залишився там на невизначений час, хто не бачив страхітливих руйнувань і згорьованих матерів та дружин наших воїнів,  попри невиразне відчуття провини, засуджують наші макабричні жарти на тему вбитої русні і нашу "кровожерливість". Якби вони пожили тиждень навіть у тому самому Львові, в глибокому тилу, то можливо відчули, як їхні тіло і дух зростаються з Україною і вже не зможуть поміститися ні в Польщі, ні навіть у Канаді

Читайте також: Культ чи культура?

Коли я чую, що європейці відчувають дискомфорт, бо війна торкнулась їх економічно, і вони починають мантри про мир "за за будь-яку ціну", я вже не лютую. Бо ті, хто виїхав за кордон працювати ще перед війною і залишився там на невизначений час, хто не бачив страхітливих руйнувань і згорьованих матерів та дружин наших воїнів,  попри невиразне відчуття провини, засуджують наші макабричні жарти на тему вбитої русні і нашу "кровожерливість". Якби вони пожили тиждень навіть у тому самому Львові, в глибокому тилу, то можливо відчули, як їхні тіло і дух зростаються з Україною і вже не зможуть поміститися ні в Польщі, ні навіть у Канаді.

Тому те, що іноземні політики приїжджають в Ірпінь, Бучу, щоб зазирнути у прірву, дно якої ми побачимо, хто доживе, після звільнення Маріуполя, це правильно. Дуже правильно. Вони хочуть торкнутись реальності війни, щоб бути готовими до глобальних змін, які чекають світ, що поволі прокидається в теплому ліжку після тусні в нічних клубах. Віртуальна реальність слабка, її можна вимкнути російською ракетою з ядерною боєголовкою за одну мить. Людей пов’язує не інформація, а те, як вони розуміють один одного, солідаризуються і спільно долають труднощі. Те, без чого не буває людини.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.