Чи здатен Трамп усвідомити масштабність викликів

А вже у суботу було вбито колишнього голову Верховної Ради України, відомого політика й активіста Андрія Парубія. Я пишу цей текст буквально за кілька метрів від місця злочину й наочно уявляю собі той шок, який охопив львів’ян, коли вони дізналися про цей новий акт терору. Ми добре розуміємо: як ракетні атаки на Київ і Львів, так і вбивство авторитетного політика з патріотичного табору – це свідомі акти залякування, сигнал Путіна про те, що український народ нібито не має жодного іншого вибору, окрім ганебної капітуляції.

Читайте також: Путінська відповідь Трампу

Але все це ми вже бачили й чули, вже звикли до цієї звіриної мови, якою Путін звертається до нас. Що дійсно відрізняє минулий тиждень терору від попередніх – так це відсутність серйозної реакції на розправу над мирними мешканцями України з боку американського президента. Адже після шостої телефонної розмови з Путіним Трамп публічно висловлював незадоволення тим, що російський лідер лише обіцяє і говорить, але продовжує вбивати людей. Тоді Трамп заявляв, що тиск на Путіна має бути посилений. І хоча після цих слів знову не було жодного реального тиску, а лише розмови про шанси мирного процесу, зараз ми не почули навіть таких ритуальних пояснень. Ба більше, у Білому домі намагалися виправдати вбивства цивільних українців ударами України по нафтопереробному комплексу Росії.

І саме в цьому криється сутність хибної логіки, з якою ми стикаємося щодня. Це спроба урівняти жертву й агресора. Спроба не помічати очевидного: удари по нафтопереробних заводах – це удари по ресурсах російської армії, яка щодня вбиває мирних мешканців. Натомість удари по цивільних кварталах – це свідоме вбивство самих мирних мешканців. 

Якщо Україна прагне їх захистити, вона зобов’язана знищувати російські нафтопереробні підприємства. Це логічно. Але адміністрація США керується іншою логікою. Бо засудити Путіна за вбивства означає визнати, що саміт на Алясці був не "успіхом", а цілковитим фіаско. Ані сам Дональд Трамп, ані його команда не люблять говорити про власні поразки.

Читайте також: Вузли, які Трамп хоче розв'язати, не бізнесові, а екзистенційні. І в цьому біда

Та зрештою нам потрібні не розмови й не оцінки, яких уже було вдосталь за ці довгі місяці війни. Нам потрібні реальні дії. Питання лише в тому, коли ми їх дочекаємося. Чи усвідомить американський президент, що відсутність конкретних кроків і намагання переконати Путіна закінчити війну шляхом переговорів – це і є шлях до її продовження? Що Путін розуміє лише мову сили, лише мову нищення власної економіки та власних політичних перспектив? Усе інше для нього байдужо. Я переконаний: якщо Україна матиме більше зброї і більше фінансових ресурсів для оборони, у Росії буде значно менше бажання вести війну на виснаження нескінченно.

Завдання американського президента полягає не в тому, щоб заспокоювати російського колегу, а в тому, щоб усвідомити всю масштабність викликів. Викликів насамперед для Сполучених Штатів, а не лише для України. Адже на тлі повітряного терору й убивств Путін поїхав до Китаю, щоб у товаристві голови КНР та прем’єр-міністра Індії презентувати світ без Заходу. Світ, який може не зважати на західні цінності, погрози та санкції. І ми бачимо: у цьому альтернативному світі не бракує солідарності. Китай послідовно підтримує Росію, Іран чи Північну Корею, які під санкціями розробляють зброю, завершують ядерні програми чи тероризують і знищують Україну. І що менше буде солідарності в західному світі – то більше буде єдності у світі Росії та Китаю.

А чим більше буде цієї єдності – тим менше безпеки матиме колективний Захід і самі Сполучені Штати. Бо тоді війна рано чи пізно прийде додому до американців. І їй не завадить жоден чудовий океан.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.