Чому ми не боїмося ракет Путіна?

Варіант "здатися" не розглядаємо. Це не наш варіант, він назавжди покінчить з Україною, і з тими, хто відчуває себе українцем. Отже – перемогти. І для цього ми маємо мільйон пасіонаріїв, котрі у важку для країни годину взяли зброю до рук. І це – становий хребет нації, її сила й надія.

Тому попри відсутність адекватного політичного і державного керівництва країною, все ще слабкою і нереформованою економікою і правовою системою, надзвичайно строкатим керівним складом і практично відсутньою воєнною промисловістю, яка лише нині робить перші кроки, ми думаємо про перемогу.

Якщо на початку війни наші лідери ще могли грати у свої ігри, які передбачали керівництво країною, як особистий бізнес-проект, то після трагедії, що розгорнулася на наших землях, вони зрозуміли, що починає горіти під ногами земля і вони мають стати на бік цього народу, якого вони тримали на заклання.

Так, це об'єднання досить умовне і тимчасове. Надто багато наші лідери наробили помилок, щоб оформити бойове братерство. Та все ж цю війну доводиться завершувати разом – народу і його очільникам. Хоч вони люто ненавидять один одного. Але ворога ще більше. І змушені битися поруч до перемоги. За будь-якого варіанту допомоги наших партнерів із Європи та США.

Залишається з’ясувати, що для кожного учасника конфлікту є перемога?

США об’єктивно не зацікавлені в поразці України. Але для них перемога – це не поразка Росії, а її максимальне ослаблення і зупинка війни. На будь-якому етапі. І на будь-який термін. Тому введено мита, працюють відносно ефективні санкції, падає ціна нафти на світових ринках, постачається зброя Україні (за кошти Європи), демонструє цікаву посередницьку активність Президент Дональд Трамп. 

Читайте також: Переговори з Росією. Немає принципової різниці, хто очолюватиме делегацію Кремля

Але ідеальний варіант – така собі нічия, яка за Росією залишає анексовані українські землі й абсолютне тимчасове підпорядкування США. Заради знищення України як держави та народу, раша навіть готова пожертвувати альянсом із Китаєм. І своїми природними багатствами.

І адміністрації нинішнього глави Білого Дому зараз начхати на порушення Росією світової архітектури безпеки й можливий перерозподіл світу та його кордонів, руйнування Гельсінських угод, норм ООН, зобов’язань Росії щодо суверенітету України. 

Президент Трамп шукає умови бізнесової вигоди для США. І його дуже зацікавила остання пропозиція Росії Вашингтону на 12(!) трильйонів доларів, яку щойно привіз до Білого Дому спецпосланець Путіна Дмітрієв щодо розробки російських надр. І використання як першого внеску $300 мільярдів заморожених на Заході суверенних російських депозитів, які Європа ніяк не наважиться віддати Україні.

$12 трильйонів на 25 років. Треба думати, що саме стільки, за інформацією американських ЗМІ, Росія обіцяє заплатити США за сприяння у перемозі над Україною.

І якби ця сума була б значно меншою, то головний американський ловелас давно б у неї вчепився всіма лапами. Але пропонований Росією розмір сплати за перемогу над Україною, очевидно, викликав сумнів у старого авантюриста. 

Тверезі голови у Вашингтоні переконливо пояснили Доні, що угоди раші – за влучним визначенням – не варті паперу, на яких вони написані. Та й він усе-таки президент великої країни, а не девелоперської контори, щоб вдаватися до таких очевидних і ганебних авантюр.

І Трамп взяв паузу. Тим більше, що Путін і його посіпаки дали зрозуміти, що ні на які поступки українцям після такої щедрої пропозиції американцям не підуть. Тобто, якщо він погодиться з позицією Кремля, то таким чином прийме сторону раші. А якщо ще й погодиться на запропонований проєкт, то це означатиме, що він просто продав Україну Росії. І Доні сильно задумався. І ця пауза триває досі.

У Європи вибору немає: треба підтримувати Україну. Бо наступною, судячи з логіки розвитку подій, буде сама Європа. Тому треба чимось жертвувати. Але жертвувати – це значить урізати соціальні програми й доходи населення. Хай і не на велику суму з прогнозованих, але урізати. А в кожного уряду попереду близькі чи далекі вибори.

Проте в Європі зібралися якраз на наше щастя здебільшого адекватні й серйозні політики, які розуміють, що дати Путіну перемогти – це спустити з ланцюга всіх псів Європи та світу. 

Почнеться новий перерозподіл, який неминуче завершиться новою глобальною війною. Отже, Путіну ні в якому разі не можна дати перемогти! І не дозволити йому анексувати загарбані землі. 

Якщо не вийде в українців вигнати орків зі своєї території та повернути захоплені землі (найкращий, але найважчий хоч і цілком реальний варіант!), тоді треба прагнути максимально довго тримати російські війська в Україні. А тим часом поновити воєнний потенціал Європи, з урахуванням того, що найшвидше глобального конфлікту зі знавіснілим рашизмом не уникнути.

Читайте також: Цей рік буде переломним — не лише для України, а й для світового порядку загалом

Тобто бути готовими створити воєнні формування на основі української армії, враховуючи її досвід, кадровий потенціал і використані успішні технології.

Цей останній варіант не найкращий для України. Не найкращий він і для Європи, оскільки не виключає воєнних дій на її території. Але він цілком реальний. Найкраще було б прямо у 2026 році покінчити з рашизмом на українській території. А це означатиме покінчити з російською імперією.

Добре було б це зробити разом зі США. Але американці підтримають лише тоді, коли побачать організованість і силу Європи, яка лише в стані воєнної трансформації.

Отож, об’єктивно українці не лишилися самотніми перед грізним ворогом. Ми здобули надійного партнера, який допоміг нам зберегти державу і стратегічні завдання якого на перспективу збігаються з українськими. І це вже можна вважати початком перелому у великій визвольній війні з рашизмом.

Але останні крапки не розставлені й нам ще доведеться брати участь у пекельному виборі: демократія чи автократія? Незалежність чи колоніалізм? Але ми вже знаємо, чому не боїмося ракет Путіна. Бо віримо в перемогу.

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.