Ми втрачаємо українців. Не лише на фронті

Лечу до Вашингтона (з доповіддю, як завжди кожні пів року)

Розговорився з поляком, як думав. Він виявився одеситом.

З приходом війни втратив усі бізнеси та джерела доходів.

Дружина, співробітник міжнародної компанії, переїхала до США разом з дітьми.

Він їде до неї, везе собак, які жили з ним останні 2 роки у Польщі.

Чим займатиметься, ще не знає.

Але повертатися не збирається.

Читайте також: Зеленський і біженці: дякуємо Богові, що придумав нарцисизм

Причини називає такі:

• Так, там мій дім, моя країна, але кому я там потрібний?
• Нас заганяють у кут, обмежують у правах (пам'ятаєте заяви про екстрадицію українців, про заборону видавати нові закордонні паспорти консульствами).
• Вважає українську владу ворожою щодо громадян та бізнесу.

Читайте також: Ситий голодному не товариш. Чому Лещенко має стулити рот, перш ніж щось радити українцям?

Перед посадкою на літак теж розмовляв із кількома українцями.

Люблять країну, але вважають, що в Польщі вони мають більше прав, ніж у рідній Україні (!).

Ще актуальні в нас спогади про донеччан, які втекли від "русского мира", які не могли знайти в Києві та інших містах ні житло в оренду, ні роботи й у результаті поверталися.

Пам'ятаю біженців із Маріуполя, копійчані виплати переселенцям не покривали й малої частини потреб.

Багато хто, не затримуючись, вже осів у Європі, яка дорожить людьми, які створюють економіку.

Це лише короткі фрагменти великої кількості історій.

Але ми самі зачиняємо двері перед тими, хто поїхав, і стимулюємо їхати тих, хто залишився, але вже після скасування воєнного стану.

Мораль нехай кожен собі знайде.

Я лише спробував переконати цього хлопця не зачиняти за собою двері. Замислитись про майбутнє повернення до дому.

Джерело

Про автора. Анатолій Амелін, співзасновник та директор економічних програм Ukrainian Institute for the Future

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.