Першопричина конфлікту – це країна Путіна

Мешканця Мавзолею заведено лаяти за національну політику й подавати як приклад недалекоглядності. Але в тому й особливість, що все було строго навпаки.

Падіння Російської Імперії збіглося зі зростанням національної самосвідомості в національних окраїнах імперії. Нічого дивного, якщо врахувати, що національна політика імперії від початків була дискримінаційною. Прикладів було достатньо – наприклад, з 1889 року мусульманин, який отримав диплом юриста, міг вступити до колегії адвокатів тільки після отримання спеціального дозволу міністра юстиції.

Дискримінація була і в армії – частка шведів, німців, фінів, латишів, естонців і вірмен не повинна була перевищувати 20% від загальної кількості офіцерів. Встановлювалися квоти в університетах для євреїв і йшла русифікація католицьких храмів у Білорусі. І щойно імперія почала хитатися – усі національні голоси, які Санкт-Петербург раніше намагався заглушити, почали звучати дедалі голосніше.

В результаті війна на території колишньої Російської імперії мала декілька вимірів. Більшовики, які намагалися відновити єдину державу, зіткнулися з тим, що їм протистояли не лише прихильники монархії, а й національні ідентичності. Ті самі національні ідентичності, які сприйняли падіння імперії як вікно можливостей для створення національних держав.

Політика Владіміра Леніна була гранично раціональною. Він лише намагався послабити позиції "національних сепаратистів". Більшовики в той час грали в гру "який сенс вам боротися за незалежність, якщо наша держава готова забезпечити вам право на національну мову, культуру і протодержавність?"

Фактично, Ленін не створював національні республіки. Він лише погодився з їх фактичною появою на карті. Це була та необхідна умова, яка дозволила більшовикам, що воювали проти адептів монархії та прихильників національних держав, знизити напругу на одному зі своїх фронтів. Необхідна умова, щоб утримати території імперії, що розповзалися. В результаті унітарну імперію замінила союзна.

Читайте також: Наше минуле здатне багато чого навчити

Більшовикам вдалося заморозити історичну логіку. У той момент, коли інші імперії континенту розпадалися на національні держави, вони зуміли більшість національних окраїн утримати силою у складі єдиної держави. Заплативши за це обов'язковий податок у вигляді "протодержавності" для тих регіонів, що були готові воювати з ними за власну незалежність. У тому числі й Україні.

Утім, їм вдалося затримати історичну логіку, а не скасувати її. Ослаблення совєтської імперії розморозило всі ті процеси, які були поставлені на паузу в тридцяті роки XX століття. Імперський кляп слабшав – і національні голоси знову починали звучати. Сплячі ідентичності почали прокидатися, а формальні кордони ставали фактичними.

Коли Владімір Путін сьогодні говорить про "денацифікацію" України й "подолання першопричин конфлікту", він просто розписується у своєму незнанні історії. 

Усе двадцяте століття було часом розпаду імперій. Колонії здобували незалежність, а політична карта світу ставала подрібненою й строкатою. Метрополії раз по раз намагалися силою утримати території, що розповзалися, але щоразу чергова експедиційна авантюра не приводила до збереження статус-кво. Що спільного у Португальської, Британської та Французької імперій? Правильно, їх не існує.

До того ж навіть якщо уявити, що Москві вдалося відновити контроль над Україною, це зовсім не означає, що на цьому ваги імперського самолюбства вийдуть в нуль. Російський триколор над Ужгородом не означатиме, що далі на захід для росіян почне простягатися простір "чужого". Хто може сказати напевно, де для росіян проходить межа імперського самовідчуття? "Не наше" для Москви – це там, де не розуміють російської мови? Там, де не ступала нога солдата імперії? Межі СРСР? Варшавського блоку? Російської імперії?

А тому, коли російський автократ вимагає подолати причини конфлікту – він вимагає повернути час назад. Відмотати історичний час на століття. Повернути Індію – Британії, Східний Тимор – Португалії, Алжир і В'єтнам – Франції. Скасувати Вудсток, сексуальну революцію і технічний прогрес.

Коли він вимагає "денацифікації", він фактично говорить про занулення національної ідентичності українців. Тієї самої, з існуванням якої змирився сто років тому вождь світового пролетаріату. Скасувати її сьогодні можна, лише фізично знищивши носіїв цієї самої ідентичності – і тому вимога Москви виглядає як запрошення до геноциду.

Коли Владімір Путін вимагає подолати "першопричини конфлікту", в його словах є певна частка здорового глузду. Просто першопричина конфлікту – це його країна.

Джерело

Про автора: Павло Казарін, журналіст, телеведучий, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів