"Посли" без агреманів

Не має сенсу говорити про персоналії звільнених чи призначених, або, скоріше, тих, хто ще готується до змін в карʼєрі (є хороші рішення, є нормальні, є контроверсійний, є невдалі, є відверто нахабні), але є потреба подивитися на проблему взагалі, тому що вона вже набула системного характеру. 

По-перше, право призначати послів – це право президента України (п. 5. ст. 106 Конституції України). Очевидно, й основна відповідальність — на президентові, особливо стосовно призначень не кар’єрних дипломатів, а тим більше контроверсійних кандидатур та без будь-якого досвіду державної служби. 

Процедура подачі кандидатур також чітко визначена: серед головних осіб у ній – міністр закордонних справ України, профільний заступник керівника Офісу президента України. Як правило, акти на підпис президенту має візувати та подавати керівник Офісу президента України (але не обов’язково). 

Читайте також: Українська дипломатія: умерла, так умерла…

Є цікавий момент, на який мало хто звертає увагу: згідно з п. 31 ст. 106 Конституції України, "Акти президента України, видані в межах повноважень, передбачені пунктом 5 цієї статті, скріплюють підписами прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання".  Тобто міністр закордонних справ та премʼєр-міністр мають права та свою велику частку відповідальності як стосовно звільнення, так і призначення посла чи представника України при міжнародній організації. 

По-друге: варто більш уважно ставитися до призначень некар’єрних дипломатів на посаду послів чи представників України при міжнародних організаціях. Такі виправдані випадки були й будуть, але ці призначення мають носити точковий, чітко вивірений характер і сприйматися суспільством. Очевидно, що призначати послів з-поміж кандидатур зовсім з інших сфер діяльності та без жодного досвіду держслужби навряд чи виправдано, якщо є альтернативи.

По-третє: не забувайте, що в центральному апаратові МЗС України на свою подальшу кар’єрну позицію очікують десятки досвідчених і дуже досвідчених українських дипломатів, яким не треба вчитися, вже перебуваючи на посаді посла. А під час війни треба давати результат з першого дня закордонного відрядження і працювати 24/7. 

Читайте також: У дипломатії не повинно існувати білих плям

По-четверте: принцип ротації передбачає насамперед вертикальну ротацію. Тобто після посади посла дипломат, як правило, має повернутися в Україну, а вже через три (можливо два) роки готуватися до нового довгострокового закордонного відрядження. Не можна зловживати "горизонтальними" переведеннями з країни в країну, тим більше тих, хто не допрацював чотири роки в країні перебування.

По-пʼяте: жодних конкурсів на посаду посла не передбачено! І не треба розповідати про "нові ідеї", коли це не передбачено законами чи підзаконними актами. Спочатку закріпіть нормативно — а потім можете погратися в "нову дипломатію".

І насамкінець: про призначення послів варто публічно говорити вже після отримання згоди приймальної сторони (агремана), проходження кандидатами всіх необхідних внутрішньодержавних перевірок та офіційного публікування відповідних указів президента України. І не раніше! 

Непогано також хоча б поставити до відома кандидата/кандидатку, а не "радувати" всіх через оголошення.

А то навіть при хорошій спробі все ж таки основну ставку зробити на карʼєрних дипломатів (намагаючись протягнути одночасно своїх контроверсійних призначенців), передчасні оголошення погоджених кандидатур, заяви про "велике перезавантаження дипломатії", про 30 послів звучать не дуже солідно, якщо указів не 30 і навіть не 15, а лише сім…

Джерело

Про автора. Валерій Чалий, український дипломат, колишній надзвичайний і повноважний посол України у США

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.