Про історію України у школі та дискусії про її вивчення

При цьому, поки вся змістовна частина дискусії зводиться до двох важливих, але все ж, як на мене, цілком банальних моментів:

• історію України не можна вивчати у відриві від світового контексту;
• за світовою історією важливо не загубити історію України.

Це, звичайно, важливо, але тут нема про що сперечатися (хоча суперечка є і вона, як і всі суперечки в наших бульбашках, не передбачає компромісів). Водночас важливіша частина дискусії просто відсутня. Як на мене, немає потреби дискутувати про те, скільки потрібно підручників: два чи один, він має бути один. Але, перш ніж почати створювати цей єдиний підручник, ми мали б провести не хайпову, а складну дискусію з кількох тем

1. Чи варто надалі будувати нашу історію як протиставлення до історичних (псевдоісторичних) наративів Росії? Річ у тому, що наш мейнстримний гранд-наратив сьогоднішнього дня — це протиставлення історії Росії.

Ми дуже часто пишемо історію, озираючись перш за все на те, що написали росіяни й розвінчуємо їхні міфи (в певних випадках продукуючи свої, між іншим). Простіше кажучи, офіційна російська історична наука досі живе в концепції 19 століття про, так звані "історичні" та "не історичні" народи (перші мають право цивілізувати других). І ми пробуємо відповідати росіянам, розбиваючи їхні теорії.

Читайте також: Не згубити свого

Справді, такий підхід дозволяв і дозволяє створити велику кількість важливих для нас наукових текстів. Але попри це, у певних періодах у нас є серйозні провали не лише в якості, але й навіть у кількості). Кількість в такому випадку, це обробка і залучення нових джерел. Але цей підхід має серйозну проблему — ми вимушені весь час наздоганяти та підлаштовуватися.

2. Чи варто продовжувати традицію М.С.Грушевського? Його концепція тяглості державності від найдавніших часів і до сьогодення, відіграла просто колосальну роль в націєтворенні. Але зараз ми не можемо не розуміти, що ця концепція тягне нас на початок XX століття. І змушує нас, повертаючись до п. 1, сперечатися з росіянами, наприклад, про те, ким був Володимир Великий: першим українцем чи першим росіянином. І це при тому, що, до прикладу, французи давно перестали вважати Карла Великого першим французом. Власне від відповіді на це питання залежить і те, яким буде підручник з історії. Тут, правда, є одна серйозна пастка: в час війни дуже складно ламати просту і зрозумілу концепцію Грушевського. І тому я ще раз повторю: це важливо дискутувати й, можливо, поки варто залишити основою нашої історії саме концепцію Грушевського, але й інші підходи, які зараз виглядають радикальними, мають розвиватися.

Читайте також: Про націогенез і будівництво держави

3. Третє питання, можливо найболючіше: правда чи глорифікація (правда і глорифікація). Зараз ми однозначно стоїмо на стороні глорифікації. І в час війни — це справді важливо і без цього ми не зможемо перемогти. Але наша проблема полягає тому, що глорифікація стає самоціллю. І це, знову-таки, повернення до п. 1, коли ми, подекуди, доводимо свідомо абсурдні речі про українця Паскевича чи щось подібне.

Я прекрасно розумію наскільки складно провести цю дискусію. І складність ця полягає в тому, що потрібно вийти за межі своєї фанатської групи. Адже лише вихід за межі бульбашки дає результати.

Джерело

Про автора: Вадим Денисенко, політолог.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.