Про тероризм та інформаційну війну

Російські терористи XIX століття не залякували росіян, бо розуміли, що в цьому немає жодного сенсу. Вони залякували виключно царя та чиновників найвищого рівня. Бо саме там був (а в Росії, власне, і досі є) єдиний "центр ухвалення рішень".

Натомість терористичні акти, спрямовані проти пересічних громадян в Європі чи США, є фактичним визнанням працездатності тамтешньої демократії: політичний курс влади тут залежить від настроїв виборців, ось їх і потрібно залякувати, заодно підриваючи їхню віру в те, що їхня держава спроможна їх захистити.

Коли росіяни б'ють по українських містах і тероризують мирне населення (некомбатантів), вони не лише демонструють цинічну зневагу до життя всіх, хто їм не скорився, а й мимоволі визнають реальність української демократії. Вони б'ють саме в ту точку, яка в Україні досі є головним "центром ухвалення рішень".

Україні немає жодного сенсу відповідати росіянам тим же, бо стосунки між населенням і владою в Росії та Україні вже є настільки різними, ніби ми знаходимося на різних планетах.

Читайте також: Путін та "європейські підсвинки": лексика гопника

І з цієї ж самої причини Україні немає жодного сенсу вести проти росіян "інформаційну війну" симетрично російській інформаційній війні проти українців. 

Асиметричні інформаційні впливи тут можливі й бажані, але вони мають відрізнятися від російських інформаційних операцій не менше, ніж операція "Павутина" від залпу "Кинджалів". І навіть за таких умов неможливо сподіватися на жодні швидкі результати.

Причина в тому, що українці ставляться до своєї держави інструментально і трансакційно: "Ми тобі, добре вже, дамо це, але ти дай нам це" (власне, це і є неписана основа української демократії, яку деякі теоретики воліють називати "суспільним договором"). До того ж українці міцно переконані, що їхня держава залежить від них не менше, ніж вони від неї.

Натомість для росіян їхня держава — це єдина і безальтернативна система їхнього життєзабезпечення. (Знакова цитата з радянської пісні "Сын России": "Ну как ты обходилась без меня? А я вот без тебя не обойдусь"). Тому, хай що думає росіянин потайки під дією яких завгодно інформаційних впливів, функціональний вибір у нього простий: бути або слухняним рабом своєї держави, або її ворогом, "со всеми вытекающими". Ефективність інформаційних впливів на пересічного росіянина за таких умов наближається до нульової.

Навіть за радянських часів ситуація була принципово іншою: радіоголоси, що пробивалися крізь "залізну завісу", викривали не російську (буцімто "національну"), а "інтернаціональну" радянську ідентичність. І це для Заходу було прийнятно з багатьох причин. Тут був "шанс на зміни", який громадяни СРСР відчували і який зрештою реалізувався із розпадом спершу "радянського блоку", а потім і Радянського Союзу. 

Натомість зараз практично ніхто на Заході не насмілюється оголосити Російську Федерацію "імперією зла" (точніше, недобитком тієї самої "імперії зла", яку колись таврував Рейган) й вести свідому політику (у т.ч. інформаційну), спрямовану на повторення Росією долі СРСР. (До речі, дуже знаково, що Путін регулярно звинувачує Захід саме в проведенні такої політики: це, сказати б, ментальна терапія на випередження, і вона досі ефективно діє).

Ось чому "наступальна" українська інформаційна політика мала й має сенс не всередині Росії, а якраз поза її межами, передусім в демократичних країнах Заходу. Але тут ми, здається, і так робимо багато — чи не все, що реально можемо.

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.