Реалізм неможливого

Річ у тому, що коли цілепокладанням у війні є не перемога над ворогом, а "закінчення війни" шляхом "досягнення компромісу", абсолютно неможливою стає не лише перемога, але й оцей омріяний компроміс.

Втомлене українське суспільство після емоційних гойдалок, які то опускались до "нас зараз всіх вб’ють", то злітали до смакування ялтинської кави, після тривалого періоду неуспішних для нас (хоч і не надто успішних для ворога) бойових дій зневірилось у можливості перемоги, хоч об’єктивно вона досі лишається цілком досяжною.

Припинення вогню по нинішній лінії фронту, з де-факто визнанням втрати нами окупованих територій, із винагородою ворога за агресію замість покарання за злочин та без жодного шансу на репарації, почало видаватись не жахливим сценарієм (яким воно насправді є), а для когось меншим злом із можливого, а для інших взагалі ледь не омріяною метою, такою собі ерзац-перемогою.

Я міг би довго пояснювати чому цей сценарій ні разу не "менше зло", тим більше не те до чого нам варто прагнути. Але справа не в цьому.

Навіть якщо уявити, що швидке "заморожування" війни по нинішній лінії фронту — це дійсно те, що нам треба (що не так з точністю до навпаки) – головна проблема цього сценарію в тому, що при такому цілепокладанні він свідомо нереалістичний, а ціль "зупинити війну" – не лише ганебна та немудра, але, в першу чергу, недосяжна.

Читайте також: Просто так зупинити цю війну вже не зможе ніхто

Якщо ж одна зі сторін має на меті перемогу та повне знищення ворога, а інша свідомо навіть не прагне перемоги, а максимальною ціллю для себе визначає досягнення компромісу із ворогом, та вважає за перемогу умовити ворога зупинитись на вже досягнутому – тоді компроміс стає неможливим. Бо тій, першій стороні він свідомо не потрібний і не обіцяє жодної користі.

Яка мотивація могла б змусити Путіна зупинитись? Лише одна – загроза що завтра він програє війну (яку сам для себе визначив як екзистенційну), і тому зупинитись на досягнутому та виторгувати відносно вигідні умови миру – єдиний шанс уникнути ганебної поразки та покарання.

Чи є у нього зараз подібна мотивація? Звісно ж ні.

Навпаки, позиція Заходу та слід за ним України, спрямована на "зупинку війни", спонукає та заохочує його продовжувати наступ на фронті та знищення українського тилу.

Адже йому прямо дають зрозуміти, що ніхто не планує його перемогти та покарати. Все, що від нього хочуть – це щоб він так і бути зупинився та припинив убивати.

З погляду злочинця така "щедра пропозиція" не тільки не стимулює припинити чинити злочин, навпаки – стимулює продовжувати якомога довше. Адже коли б він не спинився, йому все одно нічого не буде за скоєне – а раз так, то яка мотивація спинитися "тут і зараз"?

Абсолютно логічним для Кремля є продовжувати агресивну війну рівно доти, доки вистачає ресурсів (а їх ще трохи є навіть в реальному житті, в уяві ж Кремля швидше за все вони взагалі нескінченні – що насправді не так, але то вже інша розмова). І лише коли (чи якщо) їх забракне, тоді (в будь-який момент) повернутись до щедрої пропозиції "замороження" конфлікту.

Читайте також: Чому одні країни підтримують Україну, а інші ні?

За хорошого для Кремля розкладу війна триватиме до нашої поразки – обвалу фронту (що не так вже і нереально, враховуючи нашу провальну мобілізаційну політику), виходу росіян до Дніпра та нашої капітуляції на умовах, порівняно з якими Стамбульська угода здаватиметься пактом про дружбу та взаємодопомогу.

За поганого розкладу Путін так і бути погодиться на "замороження" конфлікту на умовах всепрощення та скасування  санкцій. Але не зараз, а лише тоді, коли його армія остаточно втратить здатність просуватись вперед та займати нові території, а його авіація та ракетні війська з якихось причин не зможуть більше зносити наші міста. Коли настане цей момент – за пів року, за рік, два або три – а от як складеться, Путіну однаково.

Головне, що в обох випадках він нічим не ризикує, і ця відсутність ризику витікає зі стратегічно хибного цілепокладання – із тупого бажання замирення з ворогом замість перемоги над ним.

Навіть якщо в душі ми змирилися з необхідністю прикрого болючого компромісу – для його досягнення лишається ще одна "дрібничка": змусити змиритися з думкою про необхідність компромісу протилежну сторону.

І як не крути, єдиний шлях досягнути цього – це ставити собі за мету повний розгром окупаційного війська, очевидну військову поразку РФ у війні, звільнення окупованих територій та приведення армії РФ у абсолютно небоєздатний стан, а російської держави – у стан втрати управління територією та населенням.

Читайте також: Антиросійський розворот Трампа: як це змінює війну

Саме це має бути нашим цілепокладанням, і саме під це слід будувати стратегію та тактику на всіх рівнях. 

І саме під таку ціль має розраховуватись і таймінг продовження війни, і необхідне ресурсне забезпечення.

Розклад насправді дуже простий та недвозначний.

Прагнутимемо "недосяжної" Перемоги – отримаємо або її (і так, це можливо!), або в гіршому разі вимушений болючий, але хоч сяк-так прийнятний компроміс.

Прагнутимемо компромісу – отримаємо неминучу жорстоку поразку.

Хибне цілепокладання веде до поразки, а наразі ми бачимо саме його.

Тож працюємо на Перемогу кожний як може, і вимагаємо саме цього від нашої влади.

Будемо реалістами – вимагаємо "неможливого". Не просто "кави у Ялті", а параду Перемоги на Красній площі на фоні руїни Кремля.

І ні, це не маячня – це єдиний реалістичний шлях до припинення цієї війни.

Припинення по нинішній лінії фронту, по кордонах 1991-го, чи по Волзі та Уралу – то вже як складеться. Але вже точно не по Дніпру, Збручу або Західному Бугу.

Зрештою, ми вже не раз робили "неможливе" можливим. Треба ще раз, які б ми не були втомлені.

Джерело

Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.