Сирія. Смерть диктатури

Ця точка зору заслуговує на те, щоб бути проаналізованою.

По-перше, режим Асада вчиняв щодо власного населення масові вбивства, бомбардування міст, катування й позасудові страти десятків тисяч людей, застосовував хімічну зброю, вчиняв депортації, знищував лікарні разом із пацієнтами й лікарями, створював штучний голод та гуманітарні катастрофи. Ці дії призвели до загибелі сотень тисяч людей, а мільйони змусили стати біженцями. Яких гірших новин порівняно з цими ви тепер чекаєте з Сирії? 

По-друге, будь-яка диктатура ґрунтується на вірі в те, що люди не здатні дати самим собі раду. Вони всі малюки, незрілі й неспроможні, тому їм потрібен керівник, який краще за них знає, як їм жити. Нацисти, комуністи, теократи-аятоли, колоніалісти та просто людожери - всі вони розповідають про цю історію. Власне, диктатори виправдовують своє насильство тим, що без нього було б ще більше насильства. (Найкращий спосіб захиститися від дракона - мати свого власного дракона, казали герої Шварца.)

Однак люди, які доклали зусиль до повалення диктатора, таким чином продемонстрували власну суб'єктність. Вони виявилися спроможними. Вони не малюки, а дорослі, які взяли на себе відповідальність. 

Читайте також: Асад і Янукович: аналогії

Можливо, у них вийде. Можливо, у них не вийде: не вистачить знань, єдності, емпатії, зрілості, сили людських мереж, толерантності. Можливо, вони врешті стануть такими самими людожерами. Але принаймні є шанс. Шанс на свободу завжди краще гарантованої несвободи.

Німеччина після Гітлера стала демократією, а Італія - після Муссоліні. Іспанія підняла голову після Франко. Радянський Союз після Сталіна продемонстрував відлигу. Південна Корея пережила всіх своїх диктаторів і почувається непогано.

По-третє, диктатура пропонує всім один шлях. Падіння диктатури створює безліч шляхів, чимало сценаріїв. І коли все розвалюється на шматки, різні шматки підуть різними шляхами. І в результаті насильства стане менше, а щастя більше. Коли розвалився Радянський Союз, кілька країн обрали шлях демократії, інші досягли рівня гібридних режимів, і навіть серед автократій є набагато лагідніші за СРСР. Коли розвалився Ірак, то принаймні Іракський Курдистан пішов шляхом формування сучасної державності. Серед колишніх колоній європейських імперій є чимало доволі успішних країн. Так чи інакше, руйнування диктатури та/або імперії завжди відкриває можливості. 

Проведені навмання постколоніальні кордони збирають в одній державі людей, які не мають відповіді на запитання, навіщо їм бути разом. Не дивно, що такі утворення тримаються докупи лише брутальною силою й залиті ріками крові.

Тож будь-який шанс на свободу краще гарантованої несвободи. Шлях вгору не обов'язково успішний, але це не означає приреченості на плазування внизу.

Тому падіння кожної диктатури збільшує радість і надію. Навіть якщо надії лише промінчик.

Джерело

Про автора. Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської академії

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.