Ті, хто хвалять Пугачову, і ті, хто сварять її, насправді залишаються в полоні колоніальної свідомості

У радянські часи у Львові було практично неможливо потрапити на концерти українських виконавців. Квитків на виступи ансамблю "Ватра" й Оксани Білозір не вистачало. На концерт Назарія Яремчука складно було потрапити. Люди слухали цю музику, бо вона була для них символом розвитку власної культури й свободи. Згодом зали переповнювалися на концертах Ігоря Богдана чи гурту "Соколи". Та найбільший успіх мав виступ українського діаспорного хору, коли на львівський стадіон "Дружба" прийшло понад 50 тисяч глядачів. Це ще раз доводить: у Львові завжди любили українську пісню, навіть у найтемніші радянські часи.

Натомість у більшості інших регіонів України зіркою була Алла Пугачова. Її інакшість, харизма та талант виділялися на тлі одноманітної радянської естради. Але це була вже інша культура — чужа, неукраїнська.

Після відновлення незалежності ми поступово втратили зв’язок із російською культурою. Так, на українському YouTube досі популярний мультфільм "Маша і Ведмеді". Хоча це лише ілюзія: адже поряд із ним десятки українських дітей стали справжніми зірками, разом із батьками розповідаючи про ігри чи своє життя. І є такі, у кого переглядів більше, ніж у "Маші". Український контент росте, стає світовим і конкурентним.

І от з’являється інтерв’ю Алли Пугачової. Чи мало б воно бути подією для українців? Зовсім ні. Це її право — говорити й виступати. Але адресат — росіяни. І хай вони це дивляться. Нам же немає сенсу палко сперечатися, підтримувати чи засуджувати Пугачову. Вона є частиною культури іншого народу. Народу, який нині воює проти нас і прагне нас знищити.

Ті, хто хвалять Пугачову, і ті, хто сварять її, насправді залишаються в полоні колоніальної свідомості. Ми оцінюємо чужу культуру так, ніби вона все ще має визначати наші цінності. У цьому й полягає головна пастка.

Пугачова в межах своєї культури справді виглядає моральнішою та сміливішою за більшість її співвітчизників. Але це не робить її частиною українського простору. Вона — символ іншої, чужої традиції, від якої ми мусимо відмовлятися.

Ми повинні нарешті зрозуміти: свобода — це не тільки звільнення наших воїнів із полону. Це ще й звільнення з ціннісного полону  нас самих — від чужої культури, чужої мови, чужих ідолів. Ми будуємо Україну — без Росії, без її імперських символів і без міфів, які ще тримають багатьох українців у духовних кайданах.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.