Як насправді Росія окупувала Крим

На тлі надскладної ситуації на фронті останнім часом зачастили заяви й коментарі, які викривляють історичні події, відволікають увагу від життєво важливих пріоритетів захисту країни. Однією з таких "узгоджених" тем стала окупація Криму. Чергову заяву, що "ми могли захистити Крим , але не отримали наказу", зробив командувач ВМС України Неїжпапа.

Правда про ті трагічні події не вписується в розтиражовані наративи й "політично вивірені акценти". За планами Кремля окупація України повинна була відбутися ще на початку 2014 року. Деталі захоплення нашої країни міжвидовим угрупованням військ були відпрацьовані на стратегічних навчаннях збройних сил РФ і Білорусі "Захід-2013" ще у жовтні 2013 року.

Першим плацдармом у загарбницьких планах кремля був визначений Крим. 20 лютого 2014 року, коли на Майдані лилася кров героїв "Небесної сотні", скориставшись безвладдям, хаосом та масштабними кризами, що охопили нашу країну, російські війська почали захоплення півострова. Замість організації оборони України, президент, керівники Кабінету Міністрів, Міноборони, СБУ, МВС, розвідки, внутрішніх військ, ГПУ, міністерств, багатьох державних установ та місцевих адміністрацій втекли до ерефії та почали всіляко сприяти військовій агресії проти власної країни.

Напередодні агресії чисельність усіх російських збройних формувань становила 3,4 мільйона. Із них – близько мільйона налічувала російська армія. Два мільйони чоловіків, які пройшли військову службу, перебували у військовому резерві, готовому до негайного застосування. 

Для реалізації окупаційних завдань Кремль активно готував численні парамілітарні козацькі та ветеранські організації. До 2014 року було завершено реформування та переозброєння збройних сил РФ, які Путін обкатав в ініційованих ним же локальних військових конфліктах.

Із зовсім іншими показниками зустріла війну Україна. Починаючи з 90-х років по-хижацьки розпродувалася або просто знищувалася найкраща техніка та озброєння. Танки продавали за ціною легкових автомобілів. За цінами в сотню разів меншими від ринкових збувалися безцінні для оборони країни зенітно-ракетні комплекси, розформувалися ключові бригади й полки протиповітряної оборони. У лютому 2014 із 36 зенітно-ракетних комплексів, які ще не встигли розпродати, виконувати бойові завдання могли лише 10. Вони не забезпечували навіть фрагментарного захисту від ворожої авіації. Зі 111 військових аеродромів до 2014 року дожили лише 28.

Третю в світі за потужністю ядерну зброю керівництво України передало країні-агресору, отримавши натомість пустопорожні папірці Будапештського меморандуму. Продали Росії або порізали на брухт усі наші стратегічні бомбардувальники, обміняли на списання чергових газових боргів усі крилаті ракети. За ганебними корупційними схемами з копійчаними надходженнями до бюджету, а часто й просто "безвозмєздно", міністри оборони роздавали землю, військові об’єкти та майно.

Багатомільярдні корупційні бариші в поєднанні з професійною роботою російської агентури, системний розпродаж озброєння й військової техніки, хронічне недофінансування та бездумне скорочення армії призвели до катастрофічного стану наших Збройних Сил напередодні російської агресії. У 2011 році оборонний бюджет України становив лише 1,08% від ВВП, у 2012 – вже 0,94%, а в 2013 – фінансування оборони скоротилося до 0,88% ВВП!

Швидкими темпами руйнувався вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. Оборонні підприємства, позбавлені державних замовлень і фінансування, доводили до банкрутства. Обладнання вирізали та продавали на металобрухт. Виживали лише ті підприємства, які були повністю інтегровані з російським ВПК.

Після перемоги Януковича на президентських виборах зникли всі обмеження для проникнення російської агентури на ключові керівні позиції в системі національної безпеки та оборони. Деякі з новопризначених керівників силових структур навіть не намагалися приховувати своє російське громадянство.

В Україні системно ліквідовували підрозділи ЗСУ в тих регіонах, які російський генштаб визначив як пріоритетні плацдарми для майбутнього вторгнення. Розформували дислокований на території Автономної Республіки Крим 12-тисячний 32-й армійський корпус. Частину його військових підрозділів передали до складу військ берегової оборони ВМС, а потім повністю скоротили. Вивели з Криму також 3-й окремий полк спеціального призначення.

Потрапила під розформування дислокована в Болграді Одеської області 1-а аеромобільна дивізія, що прикривала південь України. Відповідно до радянської військової доктрини, яка визначала загрозу для країни лише з боку країн НАТО, основні підрозділи Збройних сил мали місце дислокації в західній та центральній частині країни. Схід України свідомо залишили без військового прикриття. Єдину дивізію (254-а мотострілецька), дислоковану на Донбасі, а також розміщений у Донецьку оперативний полк Внутрішніх військ, – розформували без будь-якої аргументації.

Перестали існувати створені за стандартами НАТО Об’єднане оперативне командування ЗСУ для управління військами в бойових умовах та Командування Сил підтримки, призначене для логістичного забезпечення військових операцій, що значно погіршило керованість і забезпечення військ в умовах військового протистояння.

Підписані Януковичем Харківські угоди не лише продовжили перебування російських військ у Криму, чисельність та збройна потуга яких значно перевищувала розташований там український контингент, але й зняли будь-які обмеження на їхнє пересування півостровом, створивши всі необхідні передумови для його окупації.

Чи можна вважати випадковим збігом проведення у вересні 2013 року так званого "розформування органів управління військами" – у той самий час, коли російський Генштаб на військових навчаннях "Захід-2013" проводив масштабну підготовку до вторгнення? Російська армія в деталях відпрацьовувала окупацію України, а українське військове керівництво цілеспрямовано демонтувало діючу систему управління обороною, "не встигнувши" до 2014 року замінити її новою.

У жовтні 2013 (за чотири місяці до початку російської агресії) Міноборони та ГШ приймають рішення про розформування останнього боєздатного в ЗСУ 8-го армійського корпусу. Одні підрозділи скорочують, інші – виводять зі складу корпусу, залишивши для виконання ліквідаційних завдань лише його командування.

Після знищення в Криму армійської корпусної системи Генштаб передав залишки сухопутних та повітряних підрозділів під командування Військово-Морських Сил України, що остаточно зруйнувало керованість військами на півострові.

Для захоплення АРК російські війська в Криму, що значно перевищували за чисельністю та озброєнням дислоковані там українські підрозділи, у стислі терміни на порядок посилились за рахунок перекидання на півострів:

• 31-ї окремої гвардійської десантно-штурмової бригади (Ульяновськ);
• 45-го окремого гвардійського полку спеціального призначення (Кубінка, москва);
• 18-ої окремої гвардійської мотострілецької бригади (Ханкала);
• 98-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії (Псков);
• 15-ої окремої гвардійської мотострілецької бригади (Самарська область);
• 382-ї окремої бригади морської піхоти (Темрюк);
• підрозділів морської піхоти Каспійської флотилії;
• підрозділів 7-ої десантно-штурмової дивізії (Новоросійськ);
• зведених підрозділів 58-ої армії південного військового округу зс РФ;
• 22-ї гвардійської окремої бригади спеціального призначення гру гш РФ;
• спецпідрозділів фсб;
• численних парамілітарних козацьких загонів…

Для прикриття масштабної концентрації та просування військ із членів проросійських організацій формувалися загони "самооборони", до яких записували, насамперед, тих кримчан, які пройшли військову службу. Їх без обмежень забезпечували зброєю з баз і арсеналів Чорноморського флоту РФ.

На контрольовані окупантами кримські військові аеродроми перебазувалася штурмова авіація і бойові ударні вертольоти. Для блокування півострова з моря кораблі Чорноморського флоту вийшли з севастопольських бухт і стали на бойове чергування.

Перекинуті до Криму ракетні комплекси взяли під контроль всю морську акваторію, відстежуючи будь-яку активність військово-морських сил країн НАТО. На приціл ракетного радара був узятий, зокрема, есмінець США "Дональд Кук", який на той час перебував у Чорному морі.

Про цей "героїзм" російських військ детально розповідається в документальному пропагандистському фільмі "Крим. Шлях на батьківщину", що вийшов на екрани 2015 року. Головний герой цієї телеагітки Путін пафосно повідомляє, що особисто керував окупацією півострова російськими військами й був готовий застосувати ядерну зброю в разі втручання країн НАТО.

Але лякати керівництво цих країн не було потреби. Вони перебували в прострації від агресивного цинізму кремля, не були готові та й не планували втручатися в трагедію, що розгорталася в центрі Європи.

Російській навалі в Криму номінально протистояло близько 14 тисяч українських військовослужбовців, більшість з них – немотивовані місцеві контрактники та 18-річні діти-строковики. Політична дезорієнтація, низький моральний дух, жебрацький рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення, а також системна робота російської агентури в керівному складі силового блоку призвели до масового дезертирства та переходу на бік агресора більшості українських солдатів і офіцерів, дислокованих в окупованому Криму. У перші дні окупації разом з командуванням ВМС на чолі з адміралом Березовським свою країну зрадили понад 70%! військовослужбовців ЗСУ. Не зрадили свою присягу всього 3990 українських воїнів, які були розкидані по всьому півострову – без зв’язку та забезпечення, у повному оточенні переважаючих на порядок сил противника.

Ситуація в інших силових структурах АРК була ще більш трагічною. Зі співробітників кримської міліції на бік ворога перейшли 99%! особового складу, з прикордонників Україну зрадили 73%, із працівників СБУ – 90%, із співробітників Управління держохорони зрадили свою країну 96%!

На Київському, Слобожанському, Донецькому та Одеському оперативних напрямках були розгорнуті потужні ударні угруповання, які перебували в повній бойовій готовності для вторгнення на материкову частину України.

1 березня російський парламент надає Путіну дозвіл на введення військ в Україну, використовуючи для політичного прикриття та виправдання військового вторгнення письмове звернення президента Януковича.

Тільки 27 лютого в Україні був сформований Уряд, і наступного дня я зібрав перше засідання РНБО. Відповідно до інформації, наданої військовим керівництвом і розвідкою, незважаючи на трагедію, що розгорталася в Криму, найбільша загроза для України була на півночі і сході, де вздовж нашого кордону розгорталося надпотужне багатотисячне угруповання російських військ, готове до вторгнення на незахищену материкову частину України.

Чисельність Сухопутних військ від загальної чисельності ЗСУ становила менше третини, а тільки за офіційними звітами вісімдесят відсотків сухопутних підрозділів були небоєздатні. Тому всій російській військовій потузі наш Генштаб міг у ті дні протиставити лише декілька зведених батальйонно-тактичних груп. Близько п’яти тисяч погано озброєних, непідготовлених військовослужбовців з несправною військовою технікою становили умовно боєздатний ресурс, готовий до застосування. Більшість з них – вісімнадцятирічні хлопчаки-строковики.

Кинути цю зведену групу бійців на прорив у Крим через вузьку горловину проти добірних російських військ, що значно перевершували нас за чисельністю та озброєнням, означало б втрату й без того мізерних резервів і залишало б без прикриття й хоч якогось ілюзорного захисту не те що країну, а навіть – столицю.

Наш військовий контингент у Криму значно порідшав через масову зраду та перехід солдатів і офіцерів на бік агресора. Але ті, хто залишився вірним присязі, перебуваючи в оточенні, повинні були зв’язати переважаючі сили противника та виграти для нас час. У цих умовах я ухвалив єдине можливе рішення – військовим частинам у Криму зайняти оборону та використовувати зброю в разі штурмових дій і провокацій росіян. Цей наказ зафіксовано протоколом засідання РНБО.

Протокол засідання РНБО, Фото: Блог Олександра Турчинов

Скільки наші військові зможуть протриматись на півострові, я не знав. Але за цей час нам потрібно було хоч якось відновити бойовий потенціал армії, провести мобілізацію, озброїти та підготувати наших воїнів до виконання елементарних бойових завдань. Оскільки основні підрозділи ЗСУ перебували в західній і центральній частині України, я наказав їх терміново перекинути на північ та схід, щоб прикрити країну на найімовірніших напрямках удару російської армії.

Своїм Указом від 1 березня 2014 року доручив привести Збройні сили України в бойову готовність "Повна". Це стан найвищої готовності всіх військових підрозділів і частин, який передбачає виконання всього комплексу заходів щодо переводу військ з мирного на воєнний стан, включаючи безпосередню підготовку до бойових дій, зокрема – роздачу зброї і боєприпасів, зайняття оборонних рубежів.

Згідно з українським законодавством, саме РНБО своїм рішенням вносить пропозицію президенту про запровадження воєнного стану. За це проголосував лише один я. Рішення про воєнний стан не підтримали й лідери партій нової парламентської більшості, а це означало, що парламент не дасть своєї згоди на його запровадження.

Головна причина, через яку не була підтримана ця пропозиція, – блокування воєнним станом проведення президентських і парламентських виборів. Україна справді конче потребувала легітимної влади, яку визнає весь цивілізований світ. А встановити її було можливо лише шляхом проведення чесних, прозорих всенародних виборів. Поки зберігалася юридична легітимність Януковича – зберігалася й смертельна загроза для країни. Притягнувши "законно обрану" маріонетку-Януковича до Києва в обозі своїх танкових колон, Кремль заткнув би й без того не надто активне обурення ключових суб’єктів міжнародної політики.

Розповіді про можливість проведення військових операцій в Криму наявними на півострові силами – позбавлені жодного сенсу. Більшість оточених та розкиданих по півострову залишків наших військових підрозділів не були в змозі навіть виконати наказ та елементарні вимоги військових статутів, забезпечивши з використанням зброї, оборону власних позицій. Під час штурмів вони здавалися без бою, пояснюючи це значною перевагою ворожих військ, деморалізацією особового складу, низьким рівнем військової підготовки, безнадійністю протистояння в оточенні та величезним ризиком для життя сімей військовослужбовців, які стали заручниками російських окупантів та агресивно налаштованих місцевих колаборантів.

Наказ на використання зброї був продубльований мною і, відповідно, Главкомом ЗСУ 18 березня 2014 року після загибелі українського військовослужбовця під час штурму в Сімферополі 13-го фотограмметричного центру. На мою вимогу наказ про використання зброї зробили публічним і тому інформацію про це на змогли "зачистити" разом з багатьма документами того часу.

На жаль, і після повторного наказу, ситуація не змінилася: навіть під час штурму штабу ВМС України ніхто з українських солдатів та офіцерів не спромігся застосувати зброю!

Тому всі розповіді про те, що "ми не отримали наказів і тому не звільнили Крим" – є спотворенням історичної правди, свідченням некомпетентності або політичної заангажованості. У Криму були герої, яким ніщо не завадило вступити в бій з окупантами. Частина моряків великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський" відмовилася виконувати умови ультиматуму окупантів і не склала зброї, хоча більшість екіпажу залишила корабель і перейшла на бік росіян. Разом з командиром капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком на кораблі залишалося всього 20 військових моряків, які зайняли кругову оборони й прийняли бій. Чотири дні вони билися в повному оточенні з переважаючими силами ворога.

Екіпаж невеликого тральщика "Генічеськ" на чолі зі старшим мічманом Олександром Бойчуком не склав зброю і безстрашно пішов на прорив блокади. Героїчна боротьба екіпажу корабля протимінної оборони "Черкаси", яку очолив капітан 3-го рангу Юрій Федаш стала сюжетом для художнього фільму.

У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину. Наші стратегічні партнери відмовилися не тільки виконати взяті на себе гарантії нашої безпеки, відповідно до Будапештського меморандуму, але – і надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу. Вони пояснювали це тим, що не хочуть дратувати Путіна та провокувати повномасштабну війну в центрі Європи. Україні не дали жодного набою. Були заблоковані поставки не тільки озброєння і військової техніки, але й засобів захисту (бронежилетів, кевларових шоломів) та обладнання, яке можна використовувати для виробництва зброї. Безумне "партнерське ембарго" протрималося аж до кінця 2017 року. Коли б Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів сучасної допомоги – ситуація в 2014 році могла б кардинально змінитися.

Незважаючи на всі ці обставини, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів та 1649 офіцерів ЗСУ, які не зрадили в Криму свою країну, залишившись вірними присязі, виконали надважливе завдання. Протримавшись практично місяць у повному оточенні, вони дали нам життєво необхідний час, щоб підготуватися до захисту країни, розпочати мобілізацію, хоч якось озброїти нашу армію, відремонтувати техніку, зайняти позиції на напрямках найбільш вірогідного наступу русні, почати придушення сепаратистських заколотів. Тим самим були зірвані плани кремля щодо військового бліцкригу, повної дестабілізації ситуації в країні, розколу та окупації України в 2014 році.

Джерело

Про автора. Олександр Турчинов, український політик, державний діяч

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.