Жертва заздрощів? Історія найвідомішої науковиці стародавнього часу

Напередодні Великодня 415 року загинула Гіпатія Александрійська, вчена та філософка, мабуть, найвідоміша з жінок стародавнього часу, які відзначилися у науках. 

Донька знаменитого математика Теона, останнього керівника Александрійської бібліотеки Мусейона, який до того ж мав власну школу, вона зростала серед книжок. Про матінку дівчини згадок не залишилося, припускають, що вона померла при пологах, виховував Гіпатію саме батько, навчивши не лише наук, а й вмінню ясно та зрозуміло викладати свої думки, виступати на публіці та вести дискусії.

Освіту Гіпатія продовжила в Афінах, штудіюючи Платона та Арістотеля. За своїми філософськими поглядами вона належала до послідовників неоплатонізму, провідного на той час вчення, яке суттєво вплинуло й на християнську теологію. Втім, із батьком, теж неоплатоніком, Гіпатія була згодна не в усьому, їй ближчими були інтерпретації Ямвліха, — і це теж свідчить про її самостійність та сміливість у судженнях.

Після повернення до Александрії Гіпатія стала викладачем. Проте не лише філософії, а й механіки, астрономії та математики, з якою пов’язані найбільші її наукові здобутки. 

Нею, зокрема, були написані коментарі до творів відомих стародавніх математиків — Аполлонія та Діофанта, які довгий час вважали втраченими. Щоправда, відносно нещодавно був знайдений анонімний текст, який частина дослідників ототожнила саме з гіпатіївськими коментарями Діофанта.

Крім того, Гіпатія підготувала останню редакцію принаймні одного з творів свого батька. І вдосконалила деякі прилади – зокрема, аріометр та астролябію (іноді її називають винахідницею пласкої астролябії). Після смерті Теона – очолила і частково реорганізувала його школу, перетворивши її чи не найпопулярніший навчальний заклад єгипетської столиці.

Читайте також: Тезко президента, або Іграшка, яка підкорила світ

Деякі пізніші коментатори натякали, що учнів приваблювала і сама Гіпатія, жінка і справді вродлива. Але при цьому – це підкреслюють усі – дуже стримана, яка відмовляла найрішучішим чином потенційним залицяльникам.

Філософські та навіть математичні студії не перетворювали тодішніх вчених на відлюдників, що замикалися від світу та спілкувалися хіба що з колегами та учнями. Власне, і самі учні від громадського життя (яке в Александрії було дуже бурхливим) не дистанціювалися, і з викладачами звикли радитися щодо нагальних проблем, а відтак їх на них дивилися, як на доволі впливових персон.

Александрійський єпископ Феофіл, відомий своїм ворожим ставленням до язичників – саме за його ініціативою, скажімо, був зруйнований Серапеум (який був не лише храмом, а й освітнім центром з чималою бібліотекою) – до Гіпатії та її школи ставився цілком лояльно. Зрештою, в ній навчалися чимало християн, зокрема й майбутній єпископ Птолемаїди Синезій. 

Феофіл

Феофіл взагалі вважав корисним, щоб до думки Гіпатії прислухалися місцеві владці, зокрема префект Орест (можливо, сподівався через неї доносити й власні думки). Та домігся, щоб вона стала близькою радницею префекта. Проте після смерті Феофіла єпископська кафедра дісталася Кирилу – майбутньому святому, але при цьому людині набагато простішій, як в думках, так і в діях. 

В нового єпископа стосунки з Орестом зовсім не клеїлися. Але прихильники Кирила – серед яких був і місцевий простолюд, і ченці, що приїздили до Александрії з пустельних монастирів, звинувачували в цьому, звісно, не владику. Гіпатію вони просто зненавиділи. Почали навіть ширитися чутки, що жінка є чаклункою, яка звабила Ореста та повернула його до язичництва (сам префект це палко заперечував та клявся у вірності християнству).

Загибель Гіпатії

Зрештою, під час березневого посту натовп, під’юджуваний якимось "читцем" Петром, підкараулив Гіпатію під час її повернення додому. Витяг з нош, побив та, затягнувши до храму, замордував – живцем розрізавши її тіло до самих кісток гострими черепками та черепашками від молюсків. А щоб замести сліди (за іншою версією – щоб "очиститися") рештки вбитої спалили. 

Читайте також: Гра з вогнем, або Розвага "господарів життя", що ледь не коштувала Франції незалежності

Звісно, загинула Гіпатія не за свою наукову діяльність, не за філософські чи релігійні погляди. Але це не робить її вбивство менш жахливим злочином. Показово, що єпископ Кирило одразу почав, як тільки міг, відхрещуватися від подій. А новина про розправу над Гіпатією справила настільки гнітюче враження, що філософи на певний час навіть отримали в імперії своєрідний "імунітет" під час сутичок і заворушень (майже наполеонівські "віслюків та вчених — всередину", вимовлені в тому ж Єгипті, але через чотирнадцять сторіч).

З іншого боку історія Гіпатії вплинула і на християнських богословів… та агіографів, укладачів житій святих. Звісно, житія – це не історичні розвідки, а, так би мовити, "розширені притчі", повчальні оповідки. Факти з біографій святих – це лише головна лінія, на яку "нанизуються" епізоди, які укладачів вважали доречними.

Проте паралей між життєписами Гіпатії та Катерини – чи не найвідомішої святої з тієї ж Александрії Єгипетської – виявилося настільки багато, що авторів житій цієї великомучениці врешті-решт запідозрили в "апропріації", тобто привласненні біографії загиблої науковиці. Зі своєрідною "зміною ролей", коли героїня стає християнкою, а її вбивці — язичниками. Тим більше, що науково підтверджених фактів з життя самої Катерини настільки мало, що багато хто має сумніви в її існуванні як такої (подейкують, що серед них були й деякі церковні діячі).

Сцени з житія Святої Катерини – диспут з філософами та арешт

Проте це була не єдина спроба "привласнити" Гіпатію постфактум. З часів Просвітництва, скажімо, з неї почали "ваяти" мало не борчиню з "християнським невіглаством" або ж християнством загалом. Попри те, що сама вона, якщо й залишалася язичницею, чудово знаходила спільну мову і з християнськими єпископами (окрім Кирила, звісно), і зі пересічними вірними. 

Ще менше підстав було оголошувати її атеїсткою. Або ж "останньою еллінкою" - навіть її вбивці були не меншими еллінами та розмовляли тією ж мовою, що й загибла, а зміна античності середньовіччям була аж ніяк не одномоментною та тривала кілька століть – і після смерті Гіпатії також.

Втім, так сталося з багатьма історичними персонажами, які з живих людей перетворилися на символи, знаки, маркери… До яких апелюють у суперечках, суть яких самим цим персонажам, швидше за все, була б просто незбагненою. Саме тому, врешті-решт, і датою загибелі Гіпатії часто називають... 8 березня – хоча навряд чи вона могла знати, що через півтора тисячоліття саме це число стане днем боротьби за права жінок. Так зручніше. Зрозуміліше. Наочніше. І може не так вже й погано?

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.