Проросійські сили повертають собі порядок денний в Україні. Чому?

"Арестович по своїх заявах та творчих уподобаннях більше російський націоналіст, ніж український. Тобто нам одночасно намагаються впарити під виглядом опонента Зеленського російського націоналіста. Це насправді смішно", - сказав днями політолог Володимир Цибулько. З останнім реченням не згоден. Бо російський націоналіст, який має в Україні багатосоттисячну вдячну аудиторію – це зовсім не смішно.

 А не страшно лише тимчасово. До початку реального, а не вербального виборчого процесу, коли б він не почався. Адже вибори – політика в чистому вигляді. І якщо носіїв проросійських поглядів допускатимуть до участі у виборах, це означатиме лише згоду чинної влади до легального повернення проросійських сил у політичне життя України. З можливістю для них офіційно формувати відповідний порядок денний у вигляді передвиборчих програм та доступу до медіа. Найперше – на майданчик Єдиного марафону, який без того толерантно ставиться до так званих "хороших русскіх".

Ситуація, коли Олексій Арестович, а разом із ним – Юрій Бойко та недобитки ОПЗЖ в парламенті не лише безкарні, а й мають можливість впливати на певну частину українського суспільства, є невтішною. Бо підтверджує запит і попит на проросійське від низів. Тобто, зсередини тієї самої певної частини суспільства, з боку наших же співгромадян.

Про це вже говорилося й писалося, ба більше – є спроби показати подібні прояви системними. Можна було б списати закиди в бік армії, мови та віри як локальні, індивідуальні й визначити проявами ретравматизації, коли не хочеться визнавати очевидне:  Росія є агресором та ворогом, воїни – захисниками, мова і віра – маркерами правильної ідентичності. Так, можна. До певного часу. Поки носії й виразники проросійських настроїв не отримають собі вождя в вигляді цілком собі легітимного політичного діяча.

Читайте також: Коли деградують інституції, процвітають соцмережі

Причому Бойко, соратник путінського кума Медведчука, хоч і програватиме Арестовичу на ймовірному електоральному полі, але все одно має своє сформоване ядро. Це виборці спершу КПУ, потім – Партії регіонів і пізніше – ОПЗЖ, які нікуди насправді не поділися. Найбільш консервативна спільнота, яка щиро не розуміє, чому під Новий рік по всіх основних українських каналах уже не показують "Іронію долі, або З легким паром!". Причому їхні діти чи онуки на їхнє ж прохання цілком можуть у потрібний день запустити їм ностальгійну мелодраму хоч на DVD – так-так, вони ще є, як є DVD-плеєри, інакше б для кого/чого в Києві на Почайній палені диски продавали, — хоч на спеціально принесеному ноуті.

Але ні! Ця публіка вимагає визнання їхніх потреб повертатися назад до СРСР не отак, приватно, а засобами легального телебачення. До речі, саме для такої публіки в одному з так званих Пунктів незламності деокупованої Бучі (!!!) запускали з ноутбука через інтернет радянські комедії.

Натомість сам Арестович в разі старту виборчих перегонів, неважливо яких, заходить на поле не Бойка, а ще одного проросійського спікера – Анатолія Шарія. Сміятися можна і, мабуть, треба. Проте Шарій до масштабного вторгнення не просто створив та зареєстрував політичну партію. Він примудрився забрати собі прохідний відсоток не в Києві, але в кількох наскільки важливих, настільки й вразливих для російської пропаганди регіонах України. Як і Шарій, Арестович має ютуб-канал. Як і Шарій, Арестович зараз позиціює себе політичним емігрантом. Як і Шарій, Арестович, попри появу кримінального провадження,  лишається недосяжним до правосуддя. Ще й подає і продає себе як жертву беззаконня, яка страждає через власні погляди.

Саме так: безкарна ретрансляція проросійських поглядів подається як реалізація права на свободу слова й вияву думки. А на цей фундамент надбудовується імітація заборони діяльності РПЦ в Україні. Бо така заборона трактується проукраїнськими силами як боротьба з російським впливом та потребами національної безпеки, але у відповідь звучать закиди про порушення права громадян на свободу совісті й віросповідання. Так, московська церква має до релігії такий самий стосунок, як морська свинка до моря. Проте довести це наявному досі електорату умовних бойків та арестовичів практично неможливо. До всього, потенційний виборець Арестовича не ностальгує за добрим радянським кіном й піснями Алли Пугачової. Це швидше аудиторія попспівака Олега Винника, і вона доволі активна та, що важливо, платоспроможна. До неї додається дрібка цілком собі молодих громадян, котрі споживають досі вільно доступний у нас актуальний на Росії російський же контент.

Читайте також: Що не так з Іриною Фаріон? Чому варто припинити хейт піхотинців і зайнятися тилом

Як цьому протистояти? Вкотре варто наголосити не на вихованні в сім`ї та школі й навіть не на створенні проукраїнського контенту в великій кількості. Влада задля власної ж безпеки повинна в якійсь перспективі заборонити на законодавчому рівні все та всіх із прямою чи прихованою проросійською та прорадянською прошивкою. Включно з позбавленням носіїв ворожих поглядів можливості хай не посідати державні посади, але точно – брати участь у будь-яких політичних процесах, включно з виборами.

Чому можливий проросійський порядок денний? Дуже просто: ніхто за його просування не покараний. Чому він небезпечний для чинної влади? Дуже просто: не лише українська і не лише новітня історія хоча б ста останніх років має безліч прикладів, коли маргінальна, на перший погляд, проросійська або фашистська спільнота раптом змітала або демократичну владу, або ту, яка вперто проголошує себе демократичною, насправді не маючи підтримки в справді націонал-демократичному таборі. Туди, де є розкол, неодмінно встромляється російська злодійська фомка. І посипати голови попелом буде вже пізно.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.