Спалахи внутрішньої агресії в Україні: чому це відбувається

Днями до салону пані Дворської без наміру вчинити щось погане, лише з метою отримати послугу, зайшла дружина військового, внутрішня переселенка Вікторія Середа. Поки вона була в салоні, чоловік, який саме прибув у відпустку, та донька чекали на вулиці. Дівчинка намалювала кольоровими крейдяниками синьо-жовтий прапор і написала "Слава Україні!". Пані Дворська влаштувала скандал із вимогою негайно стерти, цитата, "цю гидоту". 

Вже наступного дня національна символіка рясно всіяла не лише місце поруч із закладом, а й стіни закладу. Власниця салону назвала це, цитата, "вандалізмом". Накатала заяву в поліцію. Після розголосу до салону підтягнулися місцеві небайдужі – з синьо-жовтими прапорами. Те, що відбулося, варто вважати фактом прояву внутрішньої агресії проти України та засобами протистояння цьому. 

Макарів, який територіально належить до Бучанського району, перебував під російською окупацією 34 доби – від 27 лютого по 1 квітня 2022 року. Окупація, як в Ірпені, була не повною – частину містечка контролювали українські військові. Після повного звільнення на деокупованій території знайдено понад 200 тіл вбитих та закатованих людей, деякі – зі слідами тортур. Також є чисельні випадки зґвалтувань, хоча ця тема лишається табуйованою на всіх звільнених від росіян територіях. У самому Макарові та Макарівському районі – руйнування, бо там проходила лінія фронту й тривали інтенсивні бої. І саме місто, і села Макарівського району досі в руїнах, а деякі населені пункти навряд узагалі колись відбудуються. 

Проте власниця салону краси з Макарова щиро вважає "гидотою" та "варварством" українську символіку. І у своїх переконаннях вона, на жаль, не одинока. Пані Дворська та її однодумці, з більшістю яких вона не знайома й ніколи не познайомиться, мають українське громадянство й українські паспорти з українською символікою. Вони не проти державних прапорів над офіційними установами й не замальовують ночами патріотичні графіті. Але в полі свого зору бачити цього не хочуть. Як не хочуть чути українську мову, агресивно реагуючи на прохання перейти на неї в діловому спілкуванні. Бо салон краси – сфера послуг, і української вимагає закон. 

Подібні настрої поза зоною бойових дій проявляються дедалі частіше. Є чимало історій від військових та волонтерів – деякі з них у форматі крику душі розказані в соцмережах, - про агресивне ставлення до них частини місцевого цивільного населення в прифронтових районах. Фактично повагу та підтримку частина воїнів відчуває лише на "нулі". Що далі від передової – то частіше вони ловлять неприязні погляди, вислуховують роздратовані зауваження. А взагалі не раз і не два чув від воюючих друзів фразу: "Там краще до місцевих спиною не повертатися". 

Звісно, так є не всюди. Проте випадків досить, аби вважати дані факти не окремими проявами, а типовим явищем. Яке навіть має градацію, тенденцію до зростання й набуття нових форм внутрішньої агресії. 

Почалося все з уже знайомого та звичного неприйняття військових та ветеранів. Згадайте хоча б нашумілий випадок, коли двоє пасажирів "Інтерсіті" вигнали з вагона в тамбур учасника бойових дій Віктора Якименка, який їхав у відпустку. Від регіону таке не залежить. Наприклад, у на позір патріотичному Тернополі військового не пустили у заклад відпочинку через форму. На переконання адміністрації, піксель відлякує клієнтів.  Аналогічна ситуація зафіксована в Запоріжжі, яке росіяни обстрілюють щодня і яке боронять ті самі військові в тій самій формі. 

Між тим, неприязнь до людей у пікселі та несприйняття української символіки в полі свого зору мають однакове коріння. Причини парадоксальні: психологічна травма, отримана внаслідок пережитого під час гарячої фази війни. Вона вривається в стабільне життя, руйнує сталі звички та звичаї, змушує виходити з зони комфорту й у багатьох випадках – втрачати нажите, включно з дахом над головою, та плакати на руїнах. Але в багатьох головах, не в останню чергу – через провалену інформаційну, культурну й гуманітарну політику, відбулася системна підміна понять. Що й виливається в зростання внутрішньої агресії, з якою доводиться воювати так само інтенсивно, як із зовнішньою. Хіба не нищити цього агресора фізично. 

Ось як бачать такі особи причинно-наслідковий зв`язок. Росія напала на Україну, бо Україна чомусь не хотіла дружити з Росією, миритися з нею та в перспективі стати її складовою на якихось умовах. Отже, різні там "нацики-западенці-бандерівці" винні, що одного разу Макарів чи будь-яке інше українське місто або село почали розстрілювати прямою наводкою російські танки. Моїй дружині довелося коротко поспілкуватися з біженцями з Маріуполя, які в усіх бідах міста винуватили "азовців": "Нас бомбили, бо в нас стояв "Азов!". Не витримавши, дружина – волонтер парирувала: "А в Ірпені чи Бучі теж стояв "Азов"? Опоненти образилися, але розмову припинили, лишившись при своєму. 

До речі, про Бучу, яка стала для цивілізованого світу символом російських воєнних злочинів. Минулого року мій основний профіль у Facebook було заблоковано через поширення обурливого допису про те, що в Бучі після трагедії далі діє московська церква, ще й має чимало парафіян. Згодом, уже під час зимового блекауту, з`явився ще один допис із Бучі, за поширення якого прилітали попередження щодо так званої "мови ненависті": виявляється, в одному з бучанських "пунктів незламності" відвідувачам крутили через YouTube російські радянські комедії. Бо для частини мешканців це – ілюзія нормальності, формат "все, як до війни", яку вперто хочеться підтримувати. Російська агресія та окупація, виглядає, не навчили частину мешканців нічому.

Вважати так – певною мірою помилка. "Певною мірою" - бо якусь збочену науку та викривленні знання подібні особи та цілі спільноти з повномасштабної війни все ж винесли. Базуються ці знання на переконаннях: українські військові, українські гасла, українська мова та українська символіка несуть смертельну небезпеку. Там, де є українська армія, де майорить український прапор і домінує українська мова, рано чи пізно слід чекати біди від агресивної Росії. Тому агресивне неприйняття всього, що символізує Україну та її опір за вивихнутою логікою – спосіб самозахисту. Що далі тримаєшся від питомо українського простору – то більше шансів на виживання. 

Подібні тенденції вже проявляються й за межами України. Зокрема, українська мова та українська символіка дедалі частіше провокують агресію й викликають несприйняття. Причини ті самі: боязнь Росії та наслідків російської агресії. Оскільки Буча стала власною назвою, трагедія окупованих українських міст завдяки зусиллям різних офіційних та неофіційних спікерів на Заході відома. Це провокує зворотний ефект: Захід не хоче такого для себе. Винуватить Україну та українське. Вважає синьо-жовті кольори аналогом червоної ганчірки для російського бика. Й приймає рішення відмежуватися від всього, що може спровокувати Росію. 

І в цьому – катастрофічне недопрацювання української влади всіх рівнів. Українське не провокує та вбиває – воно мітить територію й захищає, боронить, робить кращим, надихає. Ось на чому мала б будуватися передусім внутрішня політика, в тому числі – інформаційна. Поки цього нема, власники кафе, клубів та салонів краси далі боятимуться дитячих малюнків на асфальті. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.