День вишиванки демонструє, що ми вміємо бути єдиними, - засновниця Всесвітнього дня вишиванки Леся Воронюк

Коли все українське сприймалося досить складно, особливо молоддю. І Леся Воронюк тоді не очікувала, що згодом кожного третього четверга травня українці будуть урочисто виходити на марші вишиванок, будуть з'являтися у вишитих сорочках на роботу, причому не лише в Україні, а й за кордоном. 

Нині Леся Воронюк і далі продовжує пропагувати, досліджувати і берегти пам'ять про українську вишиванку. Вона їздить в експедиції різними регіонами України, видає книги про вишиті сорочки і хоче відкрити спеціалізований музей. 

Яким був перший День вишиванки? 

Перший день вишиванки був не в травні, а у квітні. Це згодом, ми вже випрацювали день - третій четвер травня, щоб було тепліше. А тоді це був початок квітня, всі були в куртках, піджаках. Я пам'ятаю, як приходжу на історичний факультет, нікого не бачу у вишитих сорочках і думаю: "Невже не вдалося? Принаймні найближчі друзі обіцяли, що будуть". Але потім піднімаюся на другий поверх і бачу друзів, знайомих та незнайомих студентів, починаю розцвітати -  є!  Ось, так все почалося.

А були ті, хто казали тоді, у 2006 році, що нікому це зараз не треба?

Були й тоді, і досі залишається певна частка людей, але значно менша. Хочу нагадати, що це були часи, коли українське не було ані модним, а ні цінним. Тобто українська традиційна і народна культура сприймалася за наративом російської і радянської пропаганди, як сільська культура - сільські клуби, щось таке за залишковим принципом. І молодь в той час все-таки була в повній колбі російської музики, російських фільмів, а це, звичайно, найбільше формує цінності. І перші роки свята - були не завдяки, а всупереч. Ми почувалися "білими воронами", це відчуття доводилося носити на собі певний час.

Я думаю, що нам вдалося, тому що було ядро однодумців - кілька студентів, друзів, які теж вірили, як зараз можна сказати, в українську ідею, в українську ідентичність. Тоді ми просто говорили, що ми - молоді українці. Спочатку ми витримали тиск, а потім вже почали системно працювати над святом.

А як вишиванка відображає твою ідентичність? Як воно поєднується? Це ж просто полотно, на якому є якісь взори та й все.

Вона працює і на підсвідомому рівні, і на абсолютно усвідомленому, бо чимало українців можуть ще досі не знати орнаментів своїх регіонів, могли вирости в зросійщених сім'ях чи в зросійщених регіонах, але все одно якась емпатія і відчуття, що це якась особлива річ, а не просто декорований орнаментом одяг,  відчувається.  А вже з 2020 років, особливо з моменту повномасштабного вторгнення, ми зауважили, як масштабувався інтерес до традиційної культури.

За найпростішою логікою, що люди роблять під час війни?  Вони думають про виживання - про харчі, про ліки, про якесь безпечне місце. Що ми спостерігали в українській культурі? Максимальний розквіт.

З'явилася величезна кількість етнобрендів, які працюють з темою української вишивки, величезна кількість етногуртів, які працюють з традиційною українською музикою. Тобто ми, як народ, все-таки шукаємо корені сили у своїй культурі. Так ця ідентичність і працює.

Для сучасних модерних українців, бо ми є надзвичайно розвиненою і модерною нацією, все одно ця традиційна народна культура є  місцем сили, є таким собі вишитим домом захисту. Ти можеш кудись переїхати, але коли ти свій дім, житло прикрасиш рушником чи знатимеш, що в тебе є вишита сорочка, ти ніби себе оточуєш безпекою. Безпекою, яка в тебе пов'язана ще з твоїм дитинством, з домом батьків чи бабусі і дідуся, де завжди було безпечно і захищено. Із тим часом, коли ти жив в Україні й почувався безпечно в себе вдома.

Ми у 2022 році, в момент повномасштабного вторгнення, з нашою командою поїхали в експедиції і зібрали величезну роботу про жовто-блакитні кольори у вишивці і тризуби. Коли українці втрачали незалежність і державність, були під різними окупаціями, в тому числі в період радянської окупації, вони завдяки одягу намагалися зберігати свою ідентичність. Ми знаходили історії, як ці речі з жовто-блакитним вишиттям, з тризубами закопували в землі, ховали в дуплах дерев, на горищах, в сінниках, десь в корівниках, замуровували тощо, аби перетримати ці речі. 

Бували дуже різні історії. Хтось заховав - одне покоління, потім родину могли депортувати чи ще щось, знання втрачалися. Є дві цікаві історії, які ми зафіксували і у фільмі "Спадок нації", в нашій книзі "Нетлінні". 

Історія про те, як хтось на подвір'ї в старому дуплі заховав клунок з вишиванками, про який всі забули. І у 1990-х роках там завелися бджоли. А коли  сучасні господарі полізли за медом, дістали звідти клунок з вишитими сорочками. І так розмоталася ниточка роду, родоводу, історії про те, що там були повстанці, вояки -т вся ця фантастична історія, яка дуже затиралася. 

Були історії про те, як закопували в землю в скринях вишиті сорочки. І ми це фіксували особливо на Сокальщині Львівської області. Це було масове явище. І коли ми цю історію розповіли у фільмі, дехто з етнографів-науковців поставив під сумнів, як полотно може не зітліти за 60-80 років, мовляв, це художній прийом документалістів. Ми знайшли величезну кількість свідків, сімей, які цей факт підтверджували.  За простою логікою ці речі мали б зітліти, але вони залишилися. 

У тебе є вишиванка, яка передається з роду в рід, яка збереглася попри всякі різні перипетії, які траплялися в нашій країні?

У нашій родині збереглася тільки одна вишита сорочка від прабабусі, тому що під час голодомору на Буковині, це був 1946-1947-й рік, вивозили всі найцінніші речі, вишиття і вимінювали в Івано-Франківську на їжу. Прабабуся виміняла все виміняла, а одну весільну сорочку не виміняла, сказала:"Ні,  хоч щось одне має в хаті залишитися", - тому з родинної колекції залишилася тільки одна сорочка. Але моя мама надолужила цей процес втрати і все своє життя збирала вишиті сорочки, в нас зараз кількасот вишиванок, можливо, до півтисячі. Також це старовинні вишиті сорочки, які чекають свого часу, щоб потім згодом ми їх експонували в майбутньому Домі вишиванки. 

Якщо у вас є вишита сорочка вашої бабусі, прабабусі - це сімейна реліквія. Тут не лише про мистецький твір. Це про те, що ви відчуваєте особливий зв'язок і силу з родом, своїм жіночим родом. Мені здається, що це одна із найпотужніших енергій, яка існує, особливо в українок, і це важливо. 

У тебе є задум зробити музей вишиванки. Там найстаріший експонат який буде? 

100-150 років. Це якраз ті сорочки, які ще збереглися.  І це ті вишиті сорочки, той традиційний стрій, за яким можемо сказати, що це класична Гуцульщина, Львівщина, Наддніпрянщина тощо. Адже традиційний одяг постійно еволюціонував, а вишивкою декорували одяг. В принципі, щойно він з'явився, як одяг, його почали прикрашати. Тому йдеться, напевно, не про найстаріші вишиванки, а такі, які є найбільш репрезентативними щодо кожного етнорегіону. 

Леся Воронюк, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, фото: facebook.com/lesiavoroniuk

Але це буде Дім вишиванки не як класичний музей. Це історія, в першу чергу, про вишиту сорочку як політичний символ. Це інтерактивний простір, де ми можемо побачити відтворені вишиті сорочки й Лесі Українки, і Івана Франка. Це простір, де будуть зібрані вишиті сорочки сучасних військових героїв. Це простір, де кожен для себе може підійти до теми етнографії так, як він її зрозуміє. Тому що сама по собі етнографія - складна наука, специфічна, і для багатьох людей не є емоційною. Вони не відчувають емпатії, бо це начебто щось старе в музеях, давнє і незручне. Але це не стосується української вишитої сорочки, бо якраз довкола неї всі ці найбільш теплі емоційні почуття захисту, обереговогості - все це вона в себе  зібрала і увібрала. 

Більше того, сьогодні виникло І абсолютно закономірно таке явище, як мілітарі вишиванка. Чому? Тому що ми взаємодіємо своєю культурою. Ми формуємо її, а вона формує нас. І теж виникають дискусії, що так шити не можна, але це не зовсім вірний підхід. Але ж мистецтво постійно розвивається,  треба про це говорити. Ми ж говоримо, наприклад, живопис X століття або барокова музика, або сучасна  музика - те саме і вишиті сорочки.

Яке твоє ставлення до модерновості вишиванки та різні її модифікації?

Це сукня, прикрашена вишивкою, - просто специфічний крій і якась вишивка. З усього різноманіття експериментів з українською вишивкою і вишиванкою - найменш може асоціюватися з нашою традиційною чи народною культурою. Не все, що вишите, можна називати українським. Деякі бренди час від часу на цьому намагаються паразитувати, тому що є мода, тренд, щось вигадується, що буде продаватися. Але треба сказати, що сучасне українське суспільство вже теж багато чого знає про свою традиційну культуру, тому також навчилося відрізняти.

Якщо раніше в когось була одна вишита сорочка в гардеробі, то тепер я часто зустрічаю людей, які мають цілу колекцію, кажуть: "А тепер я замовив сорочку з орнаментами свого регіону". Тобто це заглиблення все-таки йде. Довколишнє шумовиння поряд з великими процесами завжди існує. І я б навіть не сказала, що це погано, це процес. А якщо ми будемо звужувати, то це буде ще вужче,  і ми потім вийдемо на якогось одного майстра чи бренд. Так не може бути. Нехай все розвивається, всі інтерпретують, як відчувають, а запит і культура зроблять свій вибір.

У  2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення,  - а в травні ж День вишиванки, залишилося зовсім мало часу - ми вагалися, що робити зі святом. 

І ми, як всі, займалися волонтеркою, машинами, бронежилетами, ліками. І  коли передали перший вояж військовим, вони мене запитали: "А де вишиванки?". 

Це для мене було дуже несподіване запитання - пам'ятаєте, що навіть на взуття скидалися, бо військові в хатньому взутті були - а їм треба було вишиванки. Ми оголосили акцію і зібрали у 2022 році понад 1000 вишитих сорочок. Маємо величезний архів фотографій, коли українські військові у вишитих сорочках, в бронежилетах і в окопах. І це не постановочні, не сценічні фотографії, не з тренувань, а прямо з зони бойових дій. От, вам інша відповідь. Тобто хто що шукає, хто як себе відчуває. 

Леся Воронюк, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, фото: facebook.com/lesiavoroniuk

До 20-річчя ми видали книгу "День вишиванки: свято мільйонів. Від студентської акції до світового масштабу".  У цій книзі присвятили розділ  маніпуляціям, які відбуваються довкола вишитої сорочки. Важливо розуміти, коли нам щось намагаються змішувати, ми повинні по полицях для себе розкладати, як це насправді існує в інформаційному просторі і що нам хочуть підсунути. Я завжди буду захищати українську культуру, українську вишиту сорочку і намагатимусь не давати можливості маніпулювати.

Глобальна проблема, яка уже виникла, - на окупованих регіонах величезну кількість музеїв росіяни обікрали, вивезли в Росію. І у своїх наукових статтях, на сайтах пишуть, що це "русская культура". Проблема в тому, що коли третя сторона - іноземні дослідники користуються цими джерелами, а це ж офіційне джерело,  то якийсь російський науковець чи сайт це вже теж так інтерпретують. Тобто ми будемо ще дуже багато  доводити, що це наше. 

Нам доведеться доводити.

І нам доведеться  пояснювати абсолютно прості речі. Адже міжнародні партнери, іноземні колеги, культурні куратори, звичайно, поза контекстом, але це буде нашим завданням. Окрім того, щоб повернути, нам треба буде довести, що це вкрадене.

А чи в самих росіян є вишиванки? Я розумію, що українська вишиванка - це не є щось унікальне. У Румунії теж є вишивка, у поляків,  литовців, білорусів, а щодо росіян?

Я б сказала, що дуже убога і мінімальна. Якщо десь і є сорочки декоровані вишивкою, то це абсолютно такі речі, які  навіть складно назвати вишиттям. Це абсолютно така побутова, дешева культура, яка не має своєї виразної ідентичності. Є чимало речей, які мають певні східні мотиви, очевидно, тому що багато східних народів проживає.

Тому їм так залежить на тому, щоб якось апропріювати нашу вишиванку.

Насититися з містами. Імперії потрібні  сильні переконання і сильні історії.

А своїх кокошників недостатньо?

Це проблема самознецінення і самобичування. Так роблять загарбники - народи, які є загарбниками -  це завжди ті, хто не зміг в себе побудувати сталу ідею, сталу державність, ідею  незалежності. І тоді це перекривається якимись походами в нікуди.

Зазначу, що аж у 2019 році  була ідея створити в Росії "день русской косоворотки" і вони взяли, скалькували весь наш опис. Вони навіть зробили інструкцію, як святкувати - що свято повинно бути горизонтальним, а не йти зверху, але державні органи повинні відслідковувати, як святкують. Тобто все в кращих традиціях  - людина є ніким і нічим, потрібні звіти наверх. Очевидно, свято не прижилось, бо воно не мало такого підґрунтя і цінностей, і масовості. Це є щось абсолютно незрозуміле росіянам. Це ще така дотепна історія про ще одну крадіжку. 

Це в нас якась така несамовита жага одягати вишиванки, чи то на День вишиванки, чи на інші свята, чи просто, бо так такий настрій. Чи в інших європейських країнах теж таке є?

В інших країнах традиційне вбрання все-таки залишилося більше як музейні експонати або в рамках реконструкторських фестивалів, фестивалів етнокультури чи етномузики. Тобто є місце, є визначений час, формат, де ти приходиш і можеш ось так проявлятися. А  в українців феномен в тому, що ти одягаєш вишиту сорочку, коли тобі хочеться, без особливої нагоди -  ти відчув настрій, поклик і одягаєшся. У цьому феномен, очевидно, саме української вишиванки. І в цьому феномен українців. От, так ми взаємодіємо своєю культурою і так її відчуваємо.

Леся Воронюк, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, фото: facebook.com/lesiavoroniuk

Це тому, що вона була загрожена.

Це тому, що вона була якийсь час недоступною. І це тому, що ми не могли достатньо проявлятися як українці. Десь в кінці 1990-х - 2000-х років дуже багато знімали фільмів про козацтво, про Запорозьку Січ. І в якийсь момент ця тема зупинилася. Чому? Тому що достатньо відрефлексували, назнімали, наситилися, пройшли, сказали, якщо не все, то дуже багато про те, що раніше говорити не можна було. Десь так само відбувається і сьогодні з традиційною культурою. 

Я розумію, що незабаром почнеться навіть зменшення хвилі. І це може бути теж нормально. Ми ж не можемо кожного місяця купувати по вишитій сорочі і по українській книзі, тому що з книговиданням - також бум, але він трошечки вже просідає. У цьому процесі важливо, щоб ми вийшли на певне плато і  щоб потім не було відкату назад, оце найбільша небезпека. 

Бо з цим плато трошки зменшується інтерес, ти в безпеці, в комфорті, тобі не потрібно постійно тримати цю стінку, бронь, ти починаєш займатися вже іншими справами, жити більш комфортно, повільніше. А ми останніх три століття постійно змушені бути згуртованими, перегрупованими й знати, що зараз звідкись буде йти напад. Тому в нас так тримається ця народна традиційна українська культура.

Леся Воронюк, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, фото: facebook.com/lesiavoroniuk

Ми не знаємо, що буде з Україною, як завершиться ця війна. Ми дуже хочемо, щоб завершилася нашою перемоги, щоб ми повернулися до кордонів 1991 року. Але на цих територіях, які зараз окуповані, там залишилися зразки вишиваної культури, які зараз ніхто не досліджує, не зберігає. Чи вдасться відновити вишивки тих регіонів, зберегти їх, передати наступним поколінням?

Те, над чим ми працюємо, це дуже актуальна проблема -  проєкт "Окупована спадщина" або ж торік ми видали книгу "Вишиті сорочки Луганщини". Ми намагаємося за таким же принципом рухатися оцим кордоном окупованих регіонів і брати в роботу наступні теми, зокрема Запоріжжя, Херсонщину, Донеччину тощо. 

Я думаю, що повністю ворогу знищити не вдасться, бо все-таки багато чого залишилося і в музеях, і в книгах, і в колекціонерів. Важливо буде працювати з цими темами так, щоб їх підхоплювали сучасні майстри, сучасні просвітницькі проєкти. Бо, наприклад, коли ми зробили книгу по вишитих сорочках Луганщини, то весь рік я бачила, як десятки майстрів і брендів вишивали цими орнаментами, і все воно відродилось, зафіксувалося, пішла хвиля.

Люди знають про День вишиванки й думають, що це свято було, а не якась  Леся Воронюк зі своїми однодумцями започаткувала 20 років тому. Чи впізнають тебе? Чи нема в тебе такого відчуття, що я придумала разом з іншими людьми, а тепер всі думають, що воно само собою утворилося?

Я чула багато дотепних історій про заснування Дня вишиванки:  навіть в шкільних уроках, які готують вчителі, є версії, що це свято вигадали козаки на Запорізькій Січі, українські дисиденти і Дмитро Павличко. Мені здається, це дуже сильна історія.  І найбільш така питомо вживана фраза - "існувало споконвіків", як в нас люблять говорити, якщо треба якось розмити поняття. От, "споконвіків" існувало свято День вишиванки. Воно обросло величезною кількістю  додаткових легенд, історій. Очевидно, ми добре попрацювали з колегами.

Я радію, що ми, як суспільство, змогли це зробити, бо ми дуже часто сваримося через якісь дрібниці, які взагалі можна пропустити. А День вишиванки демонструє, що ми вміємо бути єдиними, що ми вміємо єднатися, що для нас все-таки є фундаментальні цінності.