Першою сповістила про повномасштабне вторгнення: прикордонниця Яна Чумаченко про події 2022-го та мрії звільнення Луганщини

Як жінка з колегами виїжджала під супроводом ракет, жила у лісі, а тепер чекає на звільнення від окупації рідного Лисичанська, читайте у матеріалі на Еспресо.

Ніч на 24 лютого 2022 року

Народилась і жила Яна на Луганщині, у місті Лисичанську, який росіяни окуповували двічі. Нині на звільнення там чекають її родичі. Вона в цей час працює у Львівському прикордонному загоні.

"Починала я служити в Луганській області, це саме кордон з Росією. Навіть ще тоді ми не розуміли, навіщо Росія сюди йде, і кого від кого хоче захищати. Ані мене, ані моїх родичів чи друзів не треба було звільняти, в мене все було добре. Я жила в своєму рідному місті, там у мене була можливість їздити відпочивати, працювати, розвиватись. Переломним моментом і абсолютним шоком для мене стало, коли люди, яких я знала, з якими вчилась у школі, спілкувалась, стали на бік окупантів", – пригадує перші дні повномасштабної війни прикордонниця, начальниця інженерної служби 7 прикордонного Карпатського загону.

У лютому 2022 року вона перебувала у складі ситуативної групи, яка реагувала на надзвичайні ситуації. До вибухів у Луганській області всі давно звикли, розповідає жінка, із 2014 року обстріли тут були буденністю. Але цього разу все було інакше.

"Я підняла всіх по тривозі, зрозумівши, що це початок війни. Ніхто не знав, що робити далі. Головні питання крутилися в голові: як врятувати дітей, куди їхати і чи буде безпечний шлях".

Крім того, пригадує, в ту ніч вони втратили зв'язок з підрозділом, який першим зустрів ДРГ ворога. За кілька годин вдалось вийти на зв'язок із військовим.

"Першу інформацію тоді ми збирали по крихтах, намагались з'ясувати, що з нашими іншими колегами на інших постах. Усі на той момент були живі і це нас втішило найбільше. Але? на жаль, це був один з небагатьох підрозділів, які в повному складі залишились живі", – зазначає жінка.

Евакуація з Лисичанська: холодні дні в лісі

Наступного дня прикордонники вирушили з міста разом зі своїм загоном. Сім’ї виїжджали вже після того, коли обстріли стали настільки інтенсивними, що залишатися було смертельно небезпечно.

"Після виїзду ми кілька діб жили в лісі. Було дуже холодно, зима. Ночували в наметах, без зручностей. Але саме таке рішення врятувало нам життя, нас оминула доля потрапити в полон", –  розповідає Яна.

Згодом частина підрозділу оселилася у Дніпрі та Краматорську. Жінок тимчасово залишили там, займатись забезпеченням армії найнеобхіднішим.

"Пакували для наших підрозділів спальні мішки, каремати, аптечки, сухпайки. Усе це надходило від волонтерів, які стали ключовою підтримкою у перші тижні вторгнення. Але думок Яни не покидали бабуся та інші родичі, яка залишились в окупації. 

"Вони чекають на повернення України, як ніхто інший. Часом я можу з ними сконтактувати. Кажуть, що місто старіє. Молодь виїжджає, залишаються лише старші люди. Виїхати в Україну дуже дорого, потрібні значні кошти. Дехто з молодих обирає для евакуації Росію", – каже прикордонниця. 

фото: надала Яна Чумаченко

Найбільша мрія – повернутись на рідну Луганщину

Ще одна трагедія війни, яку особисто на собі відчуває Яна Чумаченко – розділені сім’ї. Її донечка і чоловік живуть зараз на Полтавщині, вона працює у Львові, в прикордонному загоні. 

"Донька цього року пішла у четвертий клас. Хочу, щоб вона там навчалась. А поки ми живемо на два міста. Хоч тут я вже трохи звикла, але якщо б мені сказали, що є можливість повернутися в український Лисичанськ, я б зібрала речі за кілька хвилин одразу поїхала", –  зізнається Яна.

Нині найбільшим бажанням Яни є – щоб війна завершилась і повернутися додому.

"Боюсь щось загадувати, але дуже хочеться, щоб моє рідне місто було звільнене. Колеги, які зараз на сході, кажуть, що ситуація важка. Але всі чекають моменту, коли українські міста будуть вільними", – наголосила Чумаченко.