"Серце для куль і для рим": минає 96 річниця з дня народження видатного шістдесятника Івана Світличного

Він був українським літературознавцем, перекладачем, мовознавцем. Близький товариш Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Василя Симоненка та інших.

З села на Луганщині – в провідники українських літераторів

Іван Світличний народився з сільській родині – Олексія та Меланії Світличних. Школу відвідав у рідному селі – Половинкине. У підлітковому віці зазнав травми пальців, коли разом з однолітками підривав німецькі військові склади. Закінчив навчання із золотою медаллю.

Далі вступив до Харківського університету, де здобув фах філолога. Закінчив також з відзнакою. Навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка, згодом став його молодшим науковим працівником.

У травні 1956 року Іван одружився з Леонідою Терещенко. 

З 1960-х років Іван Світличний був організатором культурного та наукового життя творчої молоді. У його домі на Уманській, 35, створили своєрідний центр національної свідомості, де спілкувались між собою більшість шістдесятників. 

Пізніше дружина Леоніда пригадувала: "В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини".

Світличний був надзвичайно ерудованим, інтелігентним та доброзичливим, за що його шанували знайомі і друзі. На вечірні розмови до нього заходили Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Іван Дзюба, Василь Стус. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві, яку через багато років його сестра Надія Світлична передала Харківському університетові імені В. Каразіна.

Іван Світличний, фото: museum60

Переслідування радянським режимом

Через свою громадянську позицію згодом зазнав переслідувань з боку  радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був вимушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.

За його сім'єю постійно стежили, телефон прослуховували. Напередодні арешту 1 вересня 1965 року, у його помешканні провели обшук. Одночасно з ним тоді арештували Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачували у антирадянській агітації і пропаганді. 

У справі КДБ зазначено: "Протягом 1963–1964 року скуповував у різних осіб антирадянську літературу націоналістичного спрямування, яку видавали у Львові за часів панської Польщі і в період німецької окупації на території України і з тією ж метою зберігав її та розповсюджував серед своїх знайомих. Тоді ж одержав від неназваних ним осіб антирадянські вірші анонімних авторі". Уже тоді КДБ визнало його як “лідера національного руху в Україні", – йшлося у статті на "Локальній історії".

Відпустили Світличного лише через пів року у квітні через брак доказів.

12 січня 1972 р. його заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Крім нього тоді ж арештували Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, і рідну сестру Івана – Надію Світличну.

Через рік на закритому судовому процесі винесли вирок – 12 років позбавлення волі, з них 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. 

Спогад про ті події розповідала Михайлина Коцюбинська: "І от я йду посередині, з правого боку Льоля Світлична, з лівого – Марта Дзюба. І обговорюємо суд Світличного. Льоля каже: "Хай буде повна котушка, тільки щоб він не розколовся! Це його вб’є, він не зможе з цим жити!" …І я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду – вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: "На повну котушку!". Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість – 12 років чоловіку дали, але вона сяяла".

Іван Світличний. Фото із слідчої справи, 1972 рік, фото: архів СБУ

Ув'язнення і останні роки життя

Покарання відбував в уральських таборах. Там захворів жовтяницею, стався рецидив туберкульозу. Попри постійний головний біль та носові кровотечі, мав працювати нарівні з іншими в’язнями. 

Його називали "табірною совістю", бо виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: "Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана". 

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда Павлівна. Комісувати за станом здоров'я відмовилися, відбув термін повністю.

Поезія стала для Івана Світличного порятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл "Ґратовані сонети".

Ослаблений організм не справлявся з навантаженнями у і нього стався інсульт.

Через те, що в лікарні не було рентгену, Світличному двічі трепанували череп, щоб видалити гематому. Пережив клінічну смерть й частковий параліч. Під час таких операцій пацієнту занесли стафілокок. Післяопераційні ускладнення й підозра на рак хребта вклали виснаженого чоловіка на гіпсове ліжко. Після цього Іван отримав першу групу інвалідності. Вижив тільки завдяки самовідданості дружини.

Пізніше вона напише: "Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992-го, а як творча людина – загинув у серпні 1981-го в засланні на Алтаї".

Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 р. "Я честі свою твердиню, нескорений образ свободи, фортецю своєї гідності – душі – не здам і на п'ядь", - писав поет.

Іван Світличний, фото: museum60

Він був тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві.

Державну премію України ім. Шевченка Світличному присуджено в 1994 році (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей "Серце для куль і для рим"