Від фронту до гончарного кола: як незрячий ветеран на протезах займається гончарством

Ветеран Сергій Райлян із позивним "Ворон" почав займатися гончарством під час реабілітації після важких поранень на фронті. На війну чоловік пішов у 18 років — служив у десантно-штурмових військах із 2015-го. У 2022 році під час виконання бойового завдання на Донеччині його автомобіль підірвався на протитанковій міні. Сергій втратив зір і обидві ноги.

– Я їхав на позицію. Дощі розмили дороги, колесо, яке були зі сторони мого сидіння, наїхало на протитанкову міну.  Мене відірвало разом зі шматком машини. Обличчя потрощило, виникла відкрита черепно-мозкова травма, зламало хребет, таз, розтрощило ліве стегно, відірвало ноги, ну і втратив зір. Але мені ще пощастило, – з посмішкою додав Сергій, і продовжив, – однак могло бути ще краще, якби не втрачали час. Мені вчасно не зробили багато операцій. Хтось із лікарів не хотів мною займатися через надскладну ситуацію. І через це я втратив шанс на відновлення зору.

Фото: Наталя Стареправо

Поруч із Сергієм завжди була його дружина Валерія. Жінка цілодобового доглядала чоловіка, підтримувала його. Вона і підтримала його у гончарській справі – аби чоловік не нудьгував і відволікся від поганих думок. Спочатку це були реабілітаційні курси для незрячих ветеранів. Згодом захоплення переросло у сімейну справу. 

– Я, звісно, не думала, що все виллється у такі масштаби, що в нас просто вдома стоятиме гончарне коло. І що я буду боротися з глиною, яка намагається вибратися з кімнати й залишити всюди сліди, – жартує Валерія. – Але я щаслива, бо все це насправді дає надію. Бо, знаєте, як Сергій був поранений…психіатр сказав, що для того, щоб усе було добре, людині потрібні дві речі: якась справа і робота з психологом. 

Гончарством Сергій займається вже близько пів року. Удома він облаштував невелику майстерню: гончарне коло, стіл із вагами, мішки з глиною та стелаж, де сохнуть вироби. Чоловік намацує мішок із глиною, уважно зважує кожен шматок. Потім вмикає гончарне коло, зручно вмощується, змащує поверхню глиною, щоб шматок добре прикріпився, і починає формувати виріб, час від часу змочуючи руки водою.

Сергій Райлян, фото: Наталя Стареправо

– Звісно, незручно, що не можу ніжно обняти гончарне коло – зручно обпертися ногами. Але його спеціального налаштували на ручне керування, я задіюю лише руки, – каже Сергій.

Після ліплення виріб  має висохнути – і лише тоді виріб можна випалювати.

– Наприклад, оце горнятко – свіженьке. Його треба робити трохи більшим, бо після сушки він зменшиться на 12-15%. 

Сергій створив уже близько тисячі різних виробів: горнятка, чайники, вази, тарілки, попільнички, підсвічники. Виконує також індивідуальні замовлення. Вироби продають через соціальні мережі. Сергій веде сторінки в соцмережах. Там показує свою роботу та розповідає про життя після поранення. Кераміку купують як клієнти з України, так і з-за кордону. 

– З Америки, Європи, наприклад, замовляли в Ізраїль, навіть з Бразилії писали. Часто замовляють на подарунки, наприклад, для колективу чи окремих персон. Найчастіше це чашки, але також просять і сервізи. 

Допомагає Сергію дружина Валерія. Вона декорує вироби, відвозить їх на випалювання та покривання глазур’ю. Сам Сергій зізнається: гончарство для нього – це і робота, і терапія.

– Це медитативне заняття, – каже він. – Вмикаєш музику, працюєш руками і просто проводиш час. І приємно бачити результат: розумієш, що ти це зробив своїми руками і приносить радість іншим людям. 

У майбутньому Сергій мріє відкрити власну майстерню, куди зможуть приходити незрячі ветерани разом із рідними – щоб вчитися гончарству, відновлюватися і просто бути поруч у колі однодумців.