Від фронту до гончарного кола: як незрячий ветеран на протезах займається гончарством
У невеликій кімнаті київської квартири тихо гуде гончарне коло. На ньому поволі обертається шматок сирої глини. Під пальцями він поступово набуває форми горнятка. Гончар не може побачити свій виріб очима, але відчуває його руками
Ветеран Сергій Райлян із позивним "Ворон" почав займатися гончарством під час реабілітації після важких поранень на фронті. На війну чоловік пішов у 18 років — служив у десантно-штурмових військах із 2015-го. У 2022 році під час виконання бойового завдання на Донеччині його автомобіль підірвався на протитанковій міні. Сергій втратив зір і обидві ноги.
– Я їхав на позицію. Дощі розмили дороги, колесо, яке були зі сторони мого сидіння, наїхало на протитанкову міну. Мене відірвало разом зі шматком машини. Обличчя потрощило, виникла відкрита черепно-мозкова травма, зламало хребет, таз, розтрощило ліве стегно, відірвало ноги, ну і втратив зір. Але мені ще пощастило, – з посмішкою додав Сергій, і продовжив, – однак могло бути ще краще, якби не втрачали час. Мені вчасно не зробили багато операцій. Хтось із лікарів не хотів мною займатися через надскладну ситуацію. І через це я втратив шанс на відновлення зору.

Фото: Наталя Стареправо
Поруч із Сергієм завжди була його дружина Валерія. Жінка цілодобового доглядала чоловіка, підтримувала його. Вона і підтримала його у гончарській справі – аби чоловік не нудьгував і відволікся від поганих думок. Спочатку це були реабілітаційні курси для незрячих ветеранів. Згодом захоплення переросло у сімейну справу.
– Я, звісно, не думала, що все виллється у такі масштаби, що в нас просто вдома стоятиме гончарне коло. І що я буду боротися з глиною, яка намагається вибратися з кімнати й залишити всюди сліди, – жартує Валерія. – Але я щаслива, бо все це насправді дає надію. Бо, знаєте, як Сергій був поранений…психіатр сказав, що для того, щоб усе було добре, людині потрібні дві речі: якась справа і робота з психологом.
Гончарством Сергій займається вже близько пів року. Удома він облаштував невелику майстерню: гончарне коло, стіл із вагами, мішки з глиною та стелаж, де сохнуть вироби. Чоловік намацує мішок із глиною, уважно зважує кожен шматок. Потім вмикає гончарне коло, зручно вмощується, змащує поверхню глиною, щоб шматок добре прикріпився, і починає формувати виріб, час від часу змочуючи руки водою.

Сергій Райлян, фото: Наталя Стареправо
– Звісно, незручно, що не можу ніжно обняти гончарне коло – зручно обпертися ногами. Але його спеціального налаштували на ручне керування, я задіюю лише руки, – каже Сергій.
Після ліплення виріб має висохнути – і лише тоді виріб можна випалювати.
– Наприклад, оце горнятко – свіженьке. Його треба робити трохи більшим, бо після сушки він зменшиться на 12-15%.
Сергій створив уже близько тисячі різних виробів: горнятка, чайники, вази, тарілки, попільнички, підсвічники. Виконує також індивідуальні замовлення. Вироби продають через соціальні мережі. Сергій веде сторінки в соцмережах. Там показує свою роботу та розповідає про життя після поранення. Кераміку купують як клієнти з України, так і з-за кордону.
– З Америки, Європи, наприклад, замовляли в Ізраїль, навіть з Бразилії писали. Часто замовляють на подарунки, наприклад, для колективу чи окремих персон. Найчастіше це чашки, але також просять і сервізи.
Допомагає Сергію дружина Валерія. Вона декорує вироби, відвозить їх на випалювання та покривання глазур’ю. Сам Сергій зізнається: гончарство для нього – це і робота, і терапія.
– Це медитативне заняття, – каже він. – Вмикаєш музику, працюєш руками і просто проводиш час. І приємно бачити результат: розумієш, що ти це зробив своїми руками і приносить радість іншим людям.
У майбутньому Сергій мріє відкрити власну майстерню, куди зможуть приходити незрячі ветерани разом із рідними – щоб вчитися гончарству, відновлюватися і просто бути поруч у колі однодумців.
- Актуальне
- Важливе