Польща перед війною: як антиукраїнська риторика президента Навроцького підіграє Кремлю

У суботу, 20 вересня, у Варшаві якийсь бомж у автобусі побив Зенобію Жачек. Пані Зенобія насмілилася зробити йому зауваження: він ображав і чіплявся до літньої пасажирки, українки, за те, що вона говорила українською. А волав він рідною мовою, що «тут Польща», що Волинь, що бандерівці і що має вона «звідси вали…ти». Пані Зенобія — за те, що «втрутилася не у свої справи» — отримала удар головою. З носа пішла кров. Співпасажири оглухли й заціпеніли, носи в телефонах, погляд у вікно.

Хтось у Вроцлаві зірвав із українського автомобіля номерні знаки і написав балончиком «Na front» («На фронт»). Може, це зробив російський агент, а може й ні, але вже коментарі польських інтернет-користувачів наганяють жах. 5 вересня в Бялоленці українців було ображено й побито з мотивів національної ненависті групою чоловіків. Приклади останніх тижнів — десятками, немає сенсу їх множити. Польща 2025 року. Час передвоєнний.

Як мало треба було, аби прижився лексикон Брауна про «українізацію» і «бандеризацію» Польщі. Як легко вийшло перетворити воєнних жертв Путіна на «украшок», зайд, які «виманюють» допомогу, уникають бою, пасуться на чужому й живуть «на широку ногу». Варто ознайомитися з доповіддю Фундації Броніслава Геремка про дезінформацію щодо біженців з України в Польщі.

Президент Кароль Навроцький за суспільного схвалення ветував закон про 800+ для іноземців. Тепер, згідно з побажанням програного кандидата демократів, українці, щоб отримати виплату, повинні будуть платити податки, мати PESEL і віддавати дітей до школи. Ну і, звісно, мусять працювати. Як це зробить українка з двома малими дітьми, чий чоловік воює на фронті? Поляки, аби отримати 800+, працювати не зобов’язані. Що дозволено воєводі… Зрештою, ми ж у себе вдома.

Навроцький підписав новий закон про допомогу Україні, але — востаннє, бо на жодну подальшу підтримку він не погодиться. Від наступного року українські воєнні біженці — переважно жінки, діти та люди літнього віку — мають перебувати в Польщі «на загальних засадах». Тобто отримувати тимчасовий дозвіл на проживання або перебувати в країні 90 днів упродовж півроку.

Для польського президента війна закінчилася. Тим часом держави Європейського Союзу продовжили для біженців з України право перебування до 2027 року.

Експерти одностайні: обмеження права на 800+ дасть державі мізерні заощадження. Натомість ніхто не рахує втрат, а вони будуть небаченими.

І не лише у соціальній сфері, де розкручують антиміграційну спіраль, а й у економічній, бо багато так потрібних ринку праці українців просто виїдуть.

У Польщі часи — передвоєнні, але ми вже зараз дякуємо на прощання воєнним біженцям. Нехай про них тепер турбуються їхні співвітчизники. Україна стікає кров’ю на війні, перебуває під безупинним ракетно-дроновим обстрілом, влізає в борги на оборону. Тепер до цього муситиме організовувати соцдопомогу і будувати тимчасове житло для воєнних біженців, повернених із заможної, «братньої» Польщі.

Польщі, яка невдовзі увійде до G20 — клубу двадцяти найбагатших держав світу. Польщі, чия суверенність нині висить на плечі українського солдата.

«Дебандеризація» і «різанина на Волині», тобто примирення по-польськи

Наші давні кривди для нас важливіші за сьогоднішні травми українців. У країні, охопленій війною, тривають ексгумації жертв етнічних чисток, здійснених УПА. Це мало бути умовою і брамою до примирення. Але чи так воно є?

Ось у четвертому році війни польський Сейм 4 червня одноголосно підніс день 11 липня до рангу національного свята. Такою є відповідь демократів на радикалізацію настроїв щодо українців. Недостатньо того, що маємо Національний день пам’яті поляків — жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях Другої РП; тепер це — офіційне державне свято.

Ніхто не морочить собі голови «деталями», що то польські громадяни вбивали польських громадян. Попередній президент Анджей Дуда закон підписав, хоч він і суперечить конституції, яка визначає Польський Народ як спільноту всіх громадян — не розрізняючи поляків, українців, німців, білорусів, євреїв чи сілезців.

Отже, ми маємо пам’ятати лише про етнічно польських жертв різанини, а не про українських чи єврейських — хоча вони так само були громадянами II РП. Де ж рівність громадян перед законом? Це що — означає, що національні меншини викидаємо за дужки польськості? Чи польським громадянином може бути лише етнічний поляк, як того хотів акушер польського націоналізму Роман Дмовський?

До речі, Дмовський, як і Путін, вважав, що українці — не самостійний народ, а русини або малороси, і що в цій справі слід співпрацювати з Росією.

Де поділася польська контррозвідка, коли російські агенти впливу гуляють Сеймом, як Невським проспектом?

Раніше, під патріотичним шантажем правиці, Сейм одностайно ухвалив новелу до закону про Інститут національної пам’яті, яка запроваджувала три роки в’язниці за «заперечення злочинів українських націоналістів». Конституційний трибунал розкритикував цей термін, бо політики не написали, про кого саме йдеться. Крім того, відомо ж, що поляки «за природою — янголи», нікого не вбивали, а якщо й убивали українців, то лише «в самообороні». А хто думає інакше — тим займеться прокурор. Чи так досліджувати болючу польсько-українську історію?

Під час виборчої кампанії Навроцький цинічно ятрив волинську рану. Ексгумаціями і «дебандеризацією» він обумовлював вступ України до НАТО та ЄС. Не чули ми, щоб після виборів він змінив думку, хоча ексгумації тривають. Навпаки — двічі за останні чотири місяці він виступав у Мецці «кресових» середовищ — під пам’ятником «волинської різанини» в Домославі на Підкарпатті.

14-тонний монумент роботи Анджея Питинського такий же величезний (20 метрів заввишки), як і грубий у посилі. Це орел у полум’ї, з вирізаним у корпусі хрестом, у якому стирчать тризубчасті вила — алюзія на Тризуб — на них насаджена дитина. Біля підніжжя — мати з немовлям у вогні та дитячі голови, настромлені на палі, також у полум’ї. На крилах орла — назви населених пунктів, де відбулися вбивства, скоєні УПА.

Чому поляки вірять, що нас атакують українці?

Навроцький говорить про геноцид і вказує найбільшу цифру — 120 тисяч поляків, хоч за цим не стоять наукові дослідження.

Про числа можна дискутувати. Ідентифікація жертв і їхній підрахунок — обов’язок істориків, хоча фактів це не змінить. Різанини УПА були. Злочинний націоналізм був і є хворобою багатьох народів, українців теж.

Але були і вбивства поляків проти українських цивільних. Були примусові депортації до СРСР, була акція «Вісла». Є важкий баланс взаємних кривд. Про це Навроцький не згадує. Чи це тональність примирення? Чи конфронтації?

Від політиків чуємо: полякам немає за що вибачатися перед українцями, а формула «Просимо вибачення і прощаємо» — порожні слова. Хоч до неї закликали демократична опозиція, Церкви, Іван Павло ІІ, польські президенти — зокрема Лєх Качинський.

Qui bono? Хто з цього користає?

У телефонній розмові з Дональдом Трампом 13 серпня, перед самітом на Алясці, Навроцький згадав 105-ту річницю Варшавської битви — перемоги над більшовиками. Не знаємо, чи додав, що без геройства українських січових частин, які прикривали тил відступаючого польського війська, цієї перемоги, ймовірно, не було б. 

Нагородою від поляків для Симона Петлюри стала інтернація його військ, а згодом польсько-радянський поділ України на конференції в Ризі.

Ендеки домовилися з совітами. Потім ендеки з уряду Хьєно-Пяста, не бажаючи дратувати СРСР, у «подяку» за співпрацю наших народів — змусили Петлюру виїхати з Польщі. На еміграції у Франції його було вбито.

Дух перехоплює від того, як легко нині проростають короткозора національна егоїстичність, мегаломанія і, звісно, невиправдане відчуття вищості над братнім народом. Російська дезінформація царює в інтернеті — дурманить, провокує і стравлює. Але чому вона така ефективна? Чому стільки поляків вірить, що нас атакували «українські дрони» і що «Україна втягнула нас у війну»? Чому ґрунт провокації, на який падає зерно ненависті, такий родючий?

Це — на колективну терапію. Річ у тім, що терапія має сенс, якщо ми згодні щодо фактів про самих себе. А з цим, м’яко кажучи, у нас гірше. Це навіть можна зрозуміти. Як жоден французький історик не спромігся розрахуватися з колабораціоністським режимом Віші — це за них зробив американський історик Роберт Пакстон, — так жоден польський історик не порушив «кресової» легенди та сенкевичівських мальовничостей.

Поляки у лабетах псевдоісторії

Це зробив лише Даніель Бовоа. Його opus magnum «Український трикутник» про відносини на Волині, Київщині та російському Поділлі не пробився до широкої аудиторії. Занадто жорсткий, занадто тяжкий і занадто правдивий.

Бовоа, далекий від марксистських симпатій, 25 років просидів у російських та українських архівах. Він описує порядки, що панували в маєтках тодішньої польської шляхти. Вони нагадували рабство на бавовняних плантаціях Луїзіани. Польський пан був Богом, а русинський хлоп — бидлом; його можна було безкарно побити, а то й убити. Бовоа пише про ненависть між польським католицьким двором і руським православним селом. Накопичені релігійні, стано- і етнопротиріччя раз по раз вибухали бунтами, що їх жорстоко придушували. Польська шляхта не вагалася кликати на допомогу російських жандармів, аби нагайками чи шаблями розігнати «хамство».

«Розчаклування псевдоісторії вважаю найпильнішим завданням для істориків Центрально-Східної Європи. Чому хворобливу пам’ять маємо одягати в метафізику? Боротьба з національними мегаломаніями вимагає тверезості й розуму, а не патріотичних екстазів», — казав Бовоа.

Дослідник формулює нарешті тезу про польську колонізацію України — що нам, полякам, видається неймовірним: як народ, який сам віками був пригноблений і пишається тим, що не мав колоній (бо на це був надто слабкий, хоча II РП мала великі амбіції), міг пригноблювати інші народи? 

Як бачимо, міг — навіть якщо це не був завоювання «вогнем і мечем», а повільна асиміляція руських еліт до польськості і витіснення православ’я на користь католицизму.

Саме це «висмоктування» еліт — також білоруських і литовських — призвело до того, що ці країни свою літературу, культуру, державницьку думку і національну ідентичність будували вже наприкінці ХІХ століття — у противагу Польщі. В Україні це зокрема вилилося у формування радикально націоналістичної течії з усіма фатальними наслідками.

Чи не з нашого постколоніального комплексу вищості — пана над хамом — виростає сьогодні той родючий ґрунт, на який падає зерно російської пропаганди? Адже Україна — це «креси». Наші «польські кресы».

«Українців треба поглинути». Ліквідували самоврядування, на «умиротворення» посилали військо

Ми говоримо «польське суспільство», хоча, звісно, немає жодного «ми»: одні думають так, інші — інакше, але безсумнівно — антиукраїнська тенденція наростає. Правиця покинула «отруєну» спадщину Єжи Ґедройця й Юліуша Мєрошевського та їхню доктрину ULB — визнання українцям, литовцям і білорусам права на самовизначення. Нині нам пропонують робити ставку на національний егоїзм і асертивність щодо Києва. Ожила труна Дмовського, ожив дух санаторного кінця 1930-х.

Якщо І Річ Посполита і польські землевласники під час поділів не залишили про себе добрих спогадів, то ІІ Річ Посполита цього не виправила. Хоч могла і навіть була до того зобов’язана після Версальської системи Радою послів, яка доручила їй тимчасову адміністрацію Східної Галичини.

• Вона мала користуватися такою самою автономією, яка була запроваджена у Сілезії.
• У Тернопільському, Львівському і Станіславівському воєводствах мали діяти сеймики, поділені на дві рівні курії — польську та українську.
• Рішення — ухвалювати спільно.
• У Львові мав постати український університет.
• Українська мова мала бути рівноправною урядовою мовою в цих трьох воєводствах.
• Мала діяти заборона державної земельної колонізації.

Закон, який мав утілити ці зобов’язання, так і не ухвалили. Східну Галичину влада перейменувала на «Малу Польщу Східну». Замість автономії почалася колонізація і полонізація всієї Західної України з Волинню включно — у дусі інкорпораційної концепції Романа Дмовського.

Спершу запанувати над українцями, далі зробити меншиною у власній країні, а врешті — поглинути. На землях, розпайованих за аграрною реформою, селили нові — повністю польські — села. Земля з парцеляції розподілялася переважно польським колоністам, що розпалювало сусідську заздрість і приховану ненависть. Повторювані «пацифікації» польським військом, винищення українських еліт, ліквідація громадських організацій, самоврядування і кооперації завершили картину.

Залишаймося ще трохи в реаліях ІІ РП. Ми були суверенною державою, господарями у власній країні і самі формували політику щодо меншин. Звалити ні на кого. Не було окупантів. Це — наша відповідальність.

Спочатку Заолж’я, потім Литва. Манія «могутності» як у Муссоліні

1938 року ІІ РП разом з Адольфом Гітлером взяла участь у поділі Чехословаччини, коли польські війська зайняли Заолж’я. У народі вибухнула націоналістична ейфорія. Подібна до тієї, що охопила італійців після завоювання Ефіопії Муссоліні, а також німців і австрійців після аншлюсу Австрії. Невдовзі Польща висунула ультиматум маленькій Литві. Тоді «вулицями польських міст проходили походи з гаслом: “Вождю, веди нас на Каунас!”, наче у польському гербі красувався не білий орел, а Козел Матолек», — писав Ян Юзеф Ліпський.

Наприкінці 1930-х серед санаторних еліт розквітла нав’язлива ідея Польщі-могутності. ІІ РП мала очолити так звану Третю Європу — від Фінляндії через Балтію, Угорщину і Румунію аж до Адріатики і Чорного моря. Ніхто не переймався тим, що інші країни цього не бажали.

Нескладно впізнати сучасні реквізити цього опереткового репозитарію в діяльності Анджея Дуди, яку він гордо іменував «зовнішньою політикою Президентського палацу». Підхопив її й уряд Матеуша Моравецького. Адже зовнішня політика як наслідування застарілої й скомпрометованої санаторської моделі не взялася нізвідки. Еліти «Права і справедливості» також мали свою манію «могутності».

Покійний професор Вальдемар Парух був дослідником політичної практики санації. Недарма у Моравецького він став шефом «мозку держави» — Центру стратегічних аналізів. Він написав монографію «Від консолідації державної до консолідації національної. Нацменшини в політичній думці табору піłсудчиків (1926–39)». Точнісінько як за пізньої санаторської доби, «PIS-івська» консолідація держави відбувалася за рецептом: «поділяй і владарюй, тоталізуй державу і мирись із крайньою правицею». Парух знав, про що говорив.

Чемпіони світу із задерикуватості. Зеленський має рацію не лише щодо дронів

Історичні аналогії бувають хибними, але є такі, яких не можна ігнорувати. Варто приглянутися — задля зміни долі.

Порівнюючи «часи передвоєнні», тобто ті, що безпосередньо передували вересневій поразці 1939-го, з нинішнім передвоєнним часом anno Domini 2025, можна згадати кілька красномовних фактів.

• Друга Річ Посполита виробляла близько 100 тисяч артилерійських боєприпасів на рік, а нині ми виробляємо більш як удвічі менше — 30–40 тисяч. На кілька днів бойових дій.
• Дорівенна флотилія мала 18 відносно сучасних одиниць, нині польський флот має 10, і то переважно застарілих.
• Тоді в резерві було 950 тисяч військових, сьогодні максимально — 550 тисяч.Не порівнюємо авіацію, артилерію, танки, бронетехніку і ракетні війська, аби уникнути хибних висновків через гігантський технологічний поступ. Відомо інше: протидронову оборону ми лише нашвидкуруч вибудовуємо за допомогою досвідчених у цьому українців.

Не варто ображатися на слова президента Володимира Зеленського: можливо, не надто дипломатичні, але всі — за винятком міністра оборони і президента — відчувають, що вони болісно правдиві. Порівнюючи в Sky News систему ППО України та Польщі, Зеленський сказав: «Це не адресовано нашим польським друзям — вони не у стані війни, тож зрозуміло, що не готові до таких речей. Але навіть якщо порівняти: 810 дронів, з яких ми збили понад 700, а вони мали, здається, 19 і збили чотири. У них не було тоді ракетних чи балістичних ударів. І, звісно, вони не зможуть урятувати людей, якщо буде масований напад».

За тиждень Зеленський повідомив, що до Польщі прямувало понад 90 російських дронів, із яких 70 українці збили над своєю територією.

Не варто огризатися Зеленському, пане міністре, пане президенте, бо одне, що від передвоєння не змінилося, — це наше задерикувате задерикування носа. У цьому нам немає рівних. 1939-го ми були «сильні, згуртовані й готові» і не збиралися «віддати ані ґудзика».

Та ще до початку бойових дій головнокомандувач маршал Едвард Ридз-Сміглий, такий упевнений у силі своєї армії, у серпні 1939 року наказав вивезти свої цінні речі — меблі, обладнання й картини — спеціальним військовим конвоєм до Румунії. Після нападу гітлерівської Німеччини він і його штаб, починаючи з 10 вересня, рушили слідом за своїми меблями до Кут і мостом на Черемоші перетнули кордон. Армія не мала зв’язку з головнокомандувачем, бо офіцери штабу в поспіху й хаосі загубили десь шифри й коди польового зв’язку.

Сьогодні ми теж сурмимо на весь світ, що маємо найсильнішу армію в НАТО, що складаємо іспит, що витрачаємо 5% ВВП на оборону — гм, перед війною було 10% — що польський льотчик і «на дверях від стодоли полетить», що «не віддамо ані п’яді польської землі»… Але що ми знаємо про свою армію? Тільки те, як її перевірили. А нашу армію не перевірено — і нехай не доведеться.

Ревіндикація і полонізація через спалення церков

Погляньмо на передвоєння — тодішні стани умів — в одному особливому аспекті: ставленні до українців. Джерела черпано зі збірок Архіву нових актів у Варшаві, Центрального військового архіву в Рембертові та архівів у Львові.

Чим у переддень війни займався польський уряд, його теренова адміністрація, чим — генерали й полковники? 1939-го «українське питання» не здавалося настільки важливим для безпеки країни, як нині. А проте кожен напад на українську меншину був подарунком для совітів, чия пропаганда облудно тлумачила, ніби розділ 17 вересня мав «захистити переслідуваних українців і білорусів».

Ми вже згадували багатократні «пацифікації» українських сіл польським військом, арешти інтелігенції й активістів.

Та 1938-го почалася нова динаміка: від травня до липня на Холмщині й Південному Підляшші польська влада скоординовано зруйнувала або спалила 127 православних церков, каплиць і домів молитви — зокрема чимало пам’яток. До сіл під охороною поліції чи війська приїздила бригада робітників і за кілька тижнів «справу» було зроблено. Непокірних вірян били і віддавали під суд. Нищили ікони, грабували духовні пам’ятки, плюндрували іконостаси. Частину храмів переробили на римо-католицькі костели. Це було в рамках «ревіндикаційно-полонізаційної» акції.

«Ревіндикаційної» — бо твердили, що більшість — то «зрусіле» хлопство і польська загродова шляхта, яка за невеликої «підмоги» повернеться в обійми матері-вітчизни.

«Полонізаційної» — пояснювати не треба. Польська держава мала бути етнічно однорідною — за ендецьким шаблоном «поляк-католик». «Полякам», що «повернуться до матері», себто в лоно католицького Костелу, уряд обіцяв землю.

Після нищення церков русини/українці змушені були ходити на месу до римо-католицького костелу. Костел потирав руки — «навертати» невірних за нього бралися поліція і військо.

Священники, не морочачись, проводили масові конверсії. «Поляків» більшало, церков меншало.

Полонізаційна акція в 1938–39 роках ішла повним ходом у всіх східних воєводствах. У вказівках для Командування корпусного округу № VI Війська Польського у Львові зі січня 1939 року щодо «посилення польськості» у Тернопільському воєводстві наказано завершити акцію до кінця 1941 року — встигнути до нового перепису. Зобов’язували «зламати будь-якою ціною український терор, який лютуватиме проти діячів і новонавернених [поляків]». Пропонували збільшити кількість постерунків Державної поліції і запровадити колективну відповідальність тощо.

«До непольської людності — тільки по-польськи». Кого нагадує Пшемислав Чарнек

Лише один високопосадовець ІІ РП — приятель Юзефа Пілсудського, волинський воєвода Генрик Юзевський — проводив політику діалогу з місцевими українцями і робив ставку на їх асиміляцію державну, а не національну. Та після смерті Маршалка позиції Юзевського на Волині ослабли. Опоненти закидали йому, що «надто фаворизує українців». Сам він подався у відставку саме на знак протесту проти нищення церков. «Волинський експеримент» Юзевського — повна протилежність пацифікаційної політики санаторних полковників — вважають однією з найпослідовніших і найкомплексніших спроб розв’язання українського питання у II РП.

Після відходу Юзевського постала п’ятирічна «акція полонізаційна Волині й Холмщини». Передбачалося, що до 1944 року поляки стануть більшістю на Волині, де 1939-го українці становили близько 70% населення, там мали постати «польські бастіони» і — що особливо підступно — регіональний варіант української національної ідентичності, відмінний від галицької.

Та ефекти не дотягали до очікувань. На зміну віри переконали лише 10% православних Холмщини. Тим часом військо розраховувало на конверсію до 350 тисяч осіб на Волині, Холмщині й Підляшші. Нові вказівки наказували очистити адміністрацію від осіб «непольського походження».

Керівник ревіндикаційної акції на Люблінщині полковник Маріан Турковський 24 січня 1939 року підкреслював, що «в Польщі лише поляки є господарями, повноправними громадянами, і лише вони мають що сказати. Всі інші — лише терпимі».

У вказівках він зазначав: «Виробити серед польських мас комплекс вищості щодо людності непольської. Польська мова має бути виразом вищості — і культурної, і громадянської. Поляк повинен звертатися до непольської людності тільки польською. А вже ніяк державний чи самоврядний урядовець не може вживати іншої мови, окрім польської».

23 лютого 1939 року в Люблінському воєводському управлінні представники уряду, війська і місцевої адміністрації радили, як «розв’язати проблему українства». Воєвода люблінський Єжи Альбін де Трамкур пропонував осадницьку програму для загродової польської шляхти. Казав: треба «розбивати усталені історичні скупчення українців!» Увесь Люблінський і Холмський регіони мали стати повністю вільними від православних і українців.

Гітлер і Сталін не дали довести справу до кінця. В українофобії воєводі де Трамкуру зрівнявся лише гідний наступник — Пшемислав Чарнек. Досить пригадати його дії та висловлювання щодо українців, коли він був люблінським воєводою. Після початку війни притих, але ненадовго. Питання повертається, мов мантра: Qui bono? Хто на цьому виграв?

У березні-квітні 1939-го настав «масовий етап» акції «ревіндикаційно-полонізаційної». Підполковник Станіслав Сосабовський — так, славетний командир 1-ї парашутної бригади у Другій світовій — до березня 1939-го координував її на південному сході Люблінщини.

У своєму меморандумі до влади він заохочував після зайняття Заолж’я «йти далі». Писав, що «є умови майже повної ревіндикації так званих меншин цього терену», потрібні «сила і послідовність».

Застерігав від «нерішучості, яка завдає справі непередбачуваної шкоди». Нагадував про потребу «масового переходу на римо-католицтво, яке на цьому терені ототожнюється з національністю».

1939 року конверсії стали масовими: полковник Турковський рапортував, що від 24 березня до 2 квітня на римо-католицтво «ревіндиковано» 8 тисяч православних.

Від цих подій до німецької агресії — п’ять місяців, до радянського нападу — ще 17 днів. А правляча Польщею санація не знаходила кращого заняття, ніж «ревіндикація» і полонізація українців на Лемківщині, Холмщині, у Східній Галичині та на Волині. До останніх днів за всяку ціну прагнули «розв’язати проблему українства» і позбутися «єврейського питання» — адже в політиці санаторного табору обидві справи римувалися.

Варто пригадати: у вересневій кампанії у польських мундирах воювало 125 тисяч військовослужбовців української національності, з них за Польщу віддали життя 8–9 тисяч.

Ані українські, ані єврейські. Промисловість і торгівля мають бути польські

Смерть маршалка Юзефа Пілсудського 12 травня 1935 року збіглася із закінченням економічної рецесії, збалансуванням бюджету і здобуттям від Франції позики на переозброєння (1936). Під проводом нового маршалка Едварда Ридза-Сміглого розробили амбітний план розбудови оборонної промисловості та модернізації армії.

На межі лютого і березня 1936-го віцепрем’єр і міністр скарбу Еугеніуш Квятковський представив чотирирічний план економічного розвитку. Йшлося, серед іншого, про концентрацію збройної продукції у міжріччі Вісли і Сяну з опертям на Буг. До Центрального промислового округу (ЦПО) увійшло 35 повітів Львівського і Люблінського воєводств разом із Холмщиною.

Амбітним військовим планам супроводжував намір глибоких суспільних змін у рамці «тоталізації» публічного життя. Урядова «Gazeta Polska» писала, що тоталізація — це: концентрація державної влади; планова економіка; єдина організація нації [виключно етнічних поляків]. Звучить знайомо.

Санація хотіла витісняти не лише українців. У вказівках штабу командування округу в Любліні чесно зазначено: «Слід пам’ятати, що антисемітизм, який виявляється в економічному бойкоті й витісненні євреїв із торговельних і промислових закладів, дасть державі позитивні результати лише тоді, коли місця, звільнені ними, займуть здатні до їх провадження поляки. Займання єврейських місць іншими меншинами слід вважати шкідливим». Так ось піłсудчики завершили як виконавці програми крайніх правих.

У «Tygodniku Społeczno-Gospodarczym» від 29 січня 1936 року опублікували програмний матеріал «ЦПО має бути польським». У ньому заявлено: «На теренах Центрального промислового округу постає НОВИЙ, СПЕЦІАЛЬНИЙ ТИП ЛЮДИНИ — реалізатор ЦПО. На це явище звернув увагу у сеймовому виступі віцепрем’єр Еугеніуш Квятковський».

Звідси висновок: «У ЦПО може працювати лише поляк, і то поляк не у формальному сенсі, а той, хто належить до Польського Народу — єдиний, хто гарантує належну турботу про його розвиток».

Передбачили два рішення: «законодавчу заборону оселення елементу непольського на терені ЦПО» та «законодавчий обов’язок переселення елементу непольського з терену ЦПО [українців і євреїв] в інші частини Польщі, якщо їх повна еміграція з Польщі ще не може бути проведена».

Влада думала насамперед про євреїв — адже вони переважали в ремеслі, торгівлі та міській власності й не вписувалися в образ «нового типу людини — поляка-піонера». Але попри старання міністра закордонних справ Юзефа Бека Польща не здобула заморських колоній, аби масово переселити туди єврейське населення, тож вхопилася за ідею «внутрішніх депортацій».

Бравурна атака «шляхти загродової» з націоналістом Болеславом Пясецким

Згадана загродова шляхта мала стати форпостом польськості в Галичині й на Волині, тож у лютому 1938 року на з’їзді під егідою війська і католицького кліру в Перемишлі створили Союз загродової шляхти. Головою став ксьондз-декан Антоні Мьодзинський, патронат узяв маршалок Ридз-Сміглий. Роботою союзу керував генерал Януш Глуховський, заступник міністра військових справ. На початку 1939-го утворили структури на Волині і Поліссі.

У «могутньо-колоніальному» засліпленні народилася ідея полонізації руських земель через демонстрацію «вищості» руським «хамам». Ми, ляхи — шляхта; ми — пани; ми — латинські католики; ми несемо вам цивілізацію Заходу.

Хто мав це втілювати?

З неприхованим соромом згадується співпраця санаторного Об’єднання національного табору з шовіністичним і тоталітарним Національно-радикальним рухом «Фаланга».

Нібито це був лише «епізод», а співпраця закінчилась у січні 1938-го, коли полковника Адама Коца усунули з керівництва організацією.

Тимчасом, як пише професор Шимон Рудницький у монографії «Фаланга. Національно-радикальний рух», наприкінці 1938-го влада звернулася до лідера «Фаланги» Болеслава Пясецкого з проханням відрядити своїх людей до керівництва Союзу загродової шляхти.

Пропозицію прийнято. Фалангісти увійшли до керівних органів Союзу й редагували «Pobudka». Пясецкий проголошував: «Велика Польща у нашому баченні — це Народ і Держава з так потужно організованою волею, що не лише зуміє звільнити Річ Посполиту від понад чотирьох мільйонів євреїв, не лише зупинить українізацію чотирьох із половиною мільйонів населення кресів, але надто — уможливить Польщі виконання її історичної місії».

Ольгерд Шпаковський на шпальтах тижневика «Falanga» писав, що в Малій Польщі «триває війна», а «польськість мусила перейти з оборони в наступ». Донині «ревіндиковано» близько 200 тисяч душ, мета — ще 700 тисяч. Розв’язання він бачив у «революційному польському націоналізмі», завдання якого — замінити гасло «Ляхи за Сян» на політику «Українці за Буг, за Случ, над Дніпро».

Шпаковський мав рацію: ІІ Річ Посполита напередодні війни з Німеччиною і радянською Росією воювала зі власними громадянами — українцями.

Стан умів тодішніх військових передає вислів генерала Ґустава Пашкевича, полонізатора, командира 12-ї піхотної дивізії з дислокацією в Тернополі. «Територія, природні багатства і кордон із дружньою нам Румунією — доповідав — спричиняють, що Східна Малопольща є одним із ключових складників могутності Польщі. Сьогодні багаторазово зростає цінність цих земель як передпілля Центрального промислового округу. Якщо до того взяти, що це терени, які найкоротшою дорогою виводять нас до Чорного моря і на Балкани, то не можна відмовити їм однієї з першорядних ролей у всій проблематиці сили Держави».

Анджей Дуда — гідний наступник генерала Пашкевича — теж марив «міжмор’ям» під польським стягом, списом і гусарським крилом. Можна закинути нам анахронізм, але все одно хочеться вигукнути: «Лікаря! Лікаря!».

Русь Підкарпатська. «У цих січовиків треба стріляти»

Мало відомий у Польщі епізод — постання 1938 року Підкарпатської Русі, ефемерної автономної держави. Вона існувала коротко — між Мюнхенською угодою (30 вересня 1938, внаслідок якої Німеччина зайняла Судети, угорці — південну Словаччину, поляки — Заолж’я) і повною анексією Чехословаччини Гітлером 15 березня 1939 року. Тоді Угорщина захопила цілу Закарпатську Україну.

Санація запанікувала. Усвідомили, що наступною ціллю Гітлера може стати Польща. Страх ущух після підписання 31 березня військового союзу з Великою Британією і її гарантій незалежності ІІ РП. Планувальники Квятковського повернулися до праці. Цього разу 15-річний план передбачав великі інвестиції, що мали вести до «полонізації міст», тобто, мовою антисемітів: до «ожидовлення». «Українську проблему» планували розв’язати значно раніше.

А з’явилася нагальна поточна справа. З окупованої угорцями Підкарпатської Русі до Польщі поверталися українці — польські громадяни. Переважно це були члени парамілітарних формувань так званої Січі, які раніше добровільно рушили на Підкарпаття підтримати нову державу. Тепер мусили тікати. Хотіли пробитися додому — на територію ІІ РП.

Начальник Генштабу Війська Польського генерал Вацлав Стахевич поінформував командирів про наказ маршала Ридза-Сміглого — стріляти у членів Карпатської Січі, які намагатимуться перейти до Польщі. 

«У цих січовиків, — доповідав, — слід стріляти, а якщо здаватимуться — негайно роззброювати і інтернувати. Інша річ, що пан маршалок не хотів би, аби вони взагалі потрапили на наш терен, навіть якби їх інтернували. Але головне бажання пана маршалка — щоб ми не обтяжували себе всякими покидьками, які звідти захочуть пробратися до нас».

Найновіші історичні дослідження підтвердили: Військо Польське виконало наказ маршалка із «надлишком». На трьох карпатських перевалах відбулися страти громадян ІІ РП з розбитих частин Карпатської української армії, які прагнули повернутися додому. Український історик Олександр Пагіря встановив: під час однієї страти на перевалі Верецькому (Тухольському) загинуло понад 40 січовиків. Усього на трьох перевалах — понад 120 осіб.

Це був злочин — незалежно від того, що згодом частина січовиків, які лишилися в Угорщині, створила Український легіон, що діяв під крилом Абверу, взяла участь у вересневій кампанії на боці німців, а 1941 року на його базі сформували сумнозвісні батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».

Взялися також до «ліквідації ОУН» і українського націоналізму: у в’язницях і в таборі в Березі Картузькій до середини вересня опинилося 4–5 тисяч осіб.

Однією з найбільших загадок ІІ РП було цілковите ігнорування загрози від СРСР і можливості його союзу з III Рейхом — навіть після 23 серпня, коли Москва і Берлін уклали угоду про розділ Польщі. 

У розрахунках після вересневої поразки військова розвідка винила МЗС, кероване Беком, а дипломати — співробітників II відділу Генерального штабу (розвідка і контррозвідка).

Безумовно, можливості польської розвідки були серйозно обмежені через розгром шпигунських мереж на межі 1920-30-х і винищення польського населення під час так званої «польської операції» НКВД 1937–38 років. Що гірше — болюча аналогія — совіти мали агентуру у найвищих ешелонах ІІ РП: їм служив Тадеуш Кобильянський, найближчий співробітник Бека і шеф східного та політичного відділу МЗС. У такій ситуації можливості дезінформації й впливу на польську політику в совітів були величезні.

І нарешті: у серпні 1938 року Сталін розпускає Комуністичну партію Польщі. Також КП Західної України і КП Західної Білорусі.

Рішення безпрецедентне — Сталін ніколи не розпускав жодної іншої компартії. В ІІ РП це оцінили як черговий прояв слабкості совітів. Іншої думки були Владислав Гомулка, його біограф Анджей Верблан і тодішній член КП Західної України Оз’яш Шехтер: вони вважали, що це було приготування до радянсько-німецького союзу. Розпускаючи КПП, Сталін сигналізував можливість повернення до «лінії Рапалло», тобто союзу Москви й Берліна з désintéressement щодо долі Польщі та поляків. Цього польська розвідка та аналітичні осередки не збагнули.

З погляду інтересу Сталіна антиукраїнські й антиєврейські дії команди Ридза-Сміглого були ідеальним сценарієм: совіти могли представити на міжнародній арені свою участь у розділі ІІ РП як «допомогу братам українцям і білорусам, гнобленим польською шляхтою». Саме так після 17 вересня звучала головна лінія радянської пропаганди.

Небезпечна гра президента Навроцького

Україна веде важку, повномасштабну війну з Росією. Росія вже давно веде проти нас гібридну війну: саботаж, підпали, кібератаки, глушіння сигналу GPS, масова дезінформація, чорна пропаганда, міграційний тиск на східному кордоні, провокації, роздмухування страхів, порушення повітряного простору, традиційне шпигунство, нарешті — останнім часом — атаки дронів.

Висновки напрошуються самі.

Кожного разу, коли Польща співпрацювала з Україною, ми завжди від цього вигравали, а програвала Росія. Щоразу, коли в нас перемагав «ген вищості», «ген домінації» — програвала Україна, програвала Польща, а вигравала Росія. Простіше не скажеш — і неможливо цього не зрозуміти.

Кароль Навроцький щойно подав до Сейму проєкт закону, що забороняє пропагування «бандеризму». Є стільки потрібних законів, але, на думку Навроцького, без цього одного поляки «не можуть обійтися». Наче витягування нині найболючіших і конфліктних карт історії — найвищий національний пріоритет. Авжеж — для Москви.

Навроцький оголосив «дипломатичний наступ», але до Києва не поїхав. І не скоро поїде, судячи з його незмінно ворожої політики щодо України. 

Нагадаємо: ще в липні українці сигналізували, що в російських дронах, збитих над Україною, встановлювали польські та литовські SIM-карти. А це свідчило, що вони мали летіти до Польщі та Литви.

Одночасно експерти Європейського аналітичного колективу Res Futura попереджали: у вересні росіяни завдадуть по Польщі потужного дезінформаційного удару. Так і сталося — нальоту російських дронів 9 і 10 вересня супроводжував надзвичайно сильний наступ у мережі. Про це розповів віцепрем’єр Кшиштоф Ґавковський.

Мета — вбити полякам у голови, що дрони були «українські», що «Україна тягне нас у війну», що «НАТО нічого не може», а Білорусь і Росія — «загалом дружні держави».

Заміна Дональда Туска на Кароля Навроцького під час онлайн-розмови європейських лідерів із Дональдом Трампом після його зустрічі з Путіним на Алясці була дією на шкоду державі — бо 18–20 серпня у Вашингтоні, де вирішувалися ключові для України, Європи та НАТО питання, Польща не була представлена.

Якщо відсутність Польщі у Вашингтоні могла стати «випадковістю на роботі» Навроцького, то відсутня випадковість у його відкрито антиукраїнських, а тим самим проросійських діях. Вето на закон про допомогу Україні розпалило антиукраїнські настрої, створивши ідеальний фон для акції Путіна проти Польщі. Президентський палац висновків не зробив і має намір іти цією фатальною дорогою далі.

Уже був один «безкомпромісний» президент

Пов’язаний із селянським рухом професор Станіслав Пігонь з Ягеллонського університету 1939 року входив до групи професорів, які вирушили до президента Ігнація Мосцицького. Вони пояснювали: ситуація надзвичайна, війна майже неминуча. Потрібен уряд національної єдності, порозуміння з опозицією, жести до емігрантів — Вітоса і Корфантого.

Мосцицький відкинув будь-який компроміс. Тоді, перед обличчям війни з Гітлером, він сказав: «Табір Юзефа Пілсудського не зречеться відповідальності за Польщу».

Яким передбачливим і далекоглядним був Ігнацій Мосцицький, що не відмовився від швейцарського громадянства. За кілька місяців він виїхав із країни і оселився в нейтральній Швейцарії.

Сьогодні в Польщі — 1938 рік. Але вересень 1939-го необов’язковий. Немає фатуму історії — є лише історія глупоти в Польщі. Не дописуймо до неї ще один розділ.

Стаття надрукована у газеті "Виборча" 8 жовтня 2025 року

автори Мирослав Чех, Ярослав Курський