Цілком можливо, що в переговорах з’являється певний поступ, - американський дипломат Брайза

Тривають непрості перемовини в Абу-Дабі. Негоціації, консультації — цей процес надзвичайно складний. Але найважливіше, що відбулася зустріч трьох делегацій. Звісно, будуть пропонуватися певні алгоритми дипломатичної дії: Україна укладає зі США угоду, США укладають із росіянами угоду. Але зрозуміло, що питань значно більше, ніж виглядає на перший погляд. Які ми маємо наслідки після консультацій в Абу-Дабі?

Ми досі не знаємо всіх деталей того, що обговорювалося. За словами президента Зеленського, гарантії безпеки вже напрацьовані.

Втім згодом американська сторона заявила, що ці гарантії все ще залежать від одного вирішального питання - територіального. І відомо, що вимоги Росії щодо українських територій фактично жодним чином не пом’якшилися.

Президент Путін наполягає на тому, щоб Росія отримала контроль над усім Донбасом, зокрема над тими близько 20% територій, які наразі не перебувають під її контролем. Це означає втрату так званих «міст-фортець», які мають ключове значення для спроможності України захищати себе як сьогодні, так і в майбутньому. Для України такі вимоги є неприйнятними.

Отже, з одного боку, можна говорити про відсутність реального прогресу в найважливішому питанні — саме в тому, через яке Путін свідомо розпочав війну проти України: у питанні території.

З іншого боку, сам переговорний процес, схоже, все ж зрушив з місця, принаймні в тому сенсі, що сторони домовилися про нову зустріч уже цими вихідними в Абу Дабі.

Тож чи свідчить це про справжній поступ, чи це лише театр Кабукі, де президент Путін удає переговори в дусі доброї волі, а насправді просто намагається уникнути гніву президента Трампа — ми не знаємо.

З’явився ще один показовий сигнал: із Білого дому почали надходити витоки інформації, мовляв, "ми розуміємо, що президент Путін тривалий час вів переговори з максималістських позицій, але тепер, схоже, він стає більш конструктивним".

США та європейські союзники також наголошують, що, хоча спеціальний посланник Віткофф, схоже, перебуває під впливом і маніпуляціями з боку президента Путіна, зять президента Джаред Кушнер виглядає більш підготовленим і здатним до осмислення ситуації.

Тож цілком можливо, що в переговорах з’являється певний поступ, зважаючи на те, що Росія не перемагає. Вона не захоплює жодних суттєвих українських територій. Її економіка слабшає, а за останні кілька тижнів, за оцінками, Росія втратила близько 20 тисяч військових. Водночас вона змушена постійно підвищувати виплати новим рекрутам, щоб залучати їх до війська, і, ймовірно, цей ресурс поступово вичерпується.

Отже, можливо, Росія справді починає відчувати дедалі більший тиск і шукає шлях до завершення війни. І, можливо, саме тому вона погодилася на черговий раунд переговорів в Абу Дабі цими вихідними.

Найважливіше питання – хто ж буде гарантувати те, що називається гарантіями. Адже алгоритм дій такий, що насамперед хотіли укласти угоду з росіянами, а потім уже хотіли б розписувати, якими ж будуть гарантії з боку США – це надзвичайно істотний момент.

З іншого боку, мета Кремля не змінилася – це максимально ослабити Україну, можливо, розколоти її та окупувати ще більше територій. Або, можливо, вони б хотіли перетворити Україну на васальну, цілком залежну від них територію. З іншого боку, американський президент демонструє свій миротворчий порив, але цей порив наразі не спричинив жодних зрозумілих наслідків – Дональду Трампу якось вигідніше домовлятися з Путіним про щось.

Які, на вашу думку, можуть бути найбільш небезпечні моменти для України в укладанні великої негоціаційної угоди. І чи взагалі в нас є вибір? Чи в нас є можливість сказати дуже чітке, конкретне "ні" американцям?

Гадаю проблема полягає в тому, що президент Трамп позиціонує США як посередника, не обираючи жодну зі сторін, замість того щоб чітко підтримувати Україну. Адміністрація Байдена декларувала підтримку України, але, як ми вже неодноразово обговорювали, дуже повільно реагувала на її прохання про надання різних видів військової допомоги. Вона, здавалося, боялася Росії й не хотіла провокувати її на застосування ядерної зброї, у результаті фактично стримуючи саму себе.

Президент Трамп схоже, розуміє, що президент Путін не має наміру застосовувати ядерну зброю і лише блефує. Однак, оскільки президент Трамп не підтримує Україну рішуче, ми опиняємося в ситуації, подібній до тієї, що склалася за президента Байдена, коли президент США не робить все для того, щоб Україна здобула перемогу.

У результаті на Україну чиниться тиск із вимогою переглянути свої цілі, що фактично означає тиск, спрямований на поступки територією.

Існує ризик, що тиск президента Трампа змусить Україну віддати надто багато територій. 

Зокрема міста-фортеці, такі як Костянтинівка та інші. Як наслідок, Україна залишиться непідготовленою та нездатною ефективно захищатися в майбутньому після цієї війни, коли Росія переозброїться і, ймовірно, знову спробує напасти.

Водночас цей ризик не є безпосереднім, і наразі я вважаю позитивним те, що адміністрація Трампа виступає в ролі посередника та намагається залучити Росію до переговорного процесу, визнаючи, що вона слабшає і не досягає успіхів на полі бою.

Позитивним сигналом є те, що ймовірність припинення вогню дедалі зростає. Водночас головний ризик, про який ви запитували, полягає в тому, що адміністрація Трампа може поставити Україну в ситуацію, коли вона буде змушена віддати ці фортечні міста і в майбутньому виявиться менш готовою до можливої нової спроби Росії захопити українську територію.

Для вашого президента це надзвичайно складний вибір — чи погоджуватися на те, що пропонує американський посередник.

З іншого боку, президент Зеленський дуже успішно діяв на дипломатичному фронті та продемонстрував вражаючу стійкість, чинячи опір тиску з боку США, зокрема під час з тієї жахливої зустрічі в Овальному кабінеті в лютому, коли віцепрезидент Венс і президент Трамп поводилися так, як, на моїй пам’яті, ще ніколи не поводилися американські лідери, тиснучи на друга та майбутнього союзника.

Підсумовуючи, можемо говорити про те, що росіяни поставили перед собою завдання вийти зі статусу держави, яка вчинила неспровокований акт агресії і окупувала наші території. Вступаючи у великі перемовини, зокрема з Дональдом Трампом, вони змінюють статус, і це нас надзвичайно непокоїть. Але ми розуміємо, що, на превеликий жаль, ми є залежними від європейців, які дають гроші, за які ми купуємо в американців зброю. І водночас ми залежимо від Дональда Трампа, який дає дозвіл на продаж Україні надзвичайно необхідної для нас зброї та амуніції. 

Загалом ідеться про великий розворот США, тому що Гренландія – це дуже серйозно, це про волюнтаризм Дональда Трампа, про його дивні, емоційні, імпульсивні рішення. І ми відчуваємо, що вся євроатлантична спільнота переживає величезний, небачений стрес. 

Як нам бути з американським президентом у теперішній ситуації? І чого, на вашу думку, хоче Дональд Трамп – подружитись із Путіним? Забрати американський вплив з Європи? Припинити захищати Європу? Чи просто забрати Гренландію собі?

Я не знаю, чи він узагалі це усвідомлює. Думаю, по суті він не є ані політиком, ані, тим більше, істориком. Складається враження, що його не цікавить історія і що він її не розуміє ні в контексті після 1945 року, ні навіть після 1990 року.

Тому як девелопер він мислить категоріями власності: для нього безпека й контроль походять із володіння активами. Саме так він сприймає Гренландію як надзвичайно цінну "власність" для Сполучених Штатів і, очевидно, також для Росії, а можливо, й для Китаю. У його логіці, щоб зробити США безпечними, вони мають нею володіти.

Гренландія має очевидне стратегічне значення. Якщо подивитися на карту Арктики, це найкоротший маршрут, яким російські балістичні ракети з Кольського півострова можуть досягти США — приблизно за 17 хвилин. Крім того, саме там, у Сєвероморську, базується Північний флот Росії з атомними підводними човнами та іншими військовими кораблями.

З точки зору Сполучених Штатів і самого Трампа це найсхідніша частина Західної півкулі.

Якщо прочитати Стратегію національної безпеки президента Трампа, опубліковану кілька місяців тому, стає зрозуміло, що саме Західну півкулю в ній визначено як ключовий регіон для США.

У документі згадується так звана нова доктрина Монро, яка фактично спирається на 200 річну декларацію президента Джеймса Монро про те, що Сполучені Штати вважають неприпустимим домінування будь-якої зовнішньої сили в Західній півкулі. Звідси випливає й інший принцип: самі США не повинні домінувати в інших регіонах світу, зокрема у Східній півкулі.

Отже, Гренландія, найбільший острів у світі, є найсхіднішою частиною Західної півкулі. У спрощеному баченні Трампа Сполучені Штати мають гарантувати, що Гренландія перебуватиме під контролем США, аби жодна інша держава не могла над нею домінувати і щоб самі США могли її використовувати. Йдеться як про військове застосування, так і про доступ до природних ресурсів, насамперед до критично важливих мінералів.

Утім такий підхід ігнорує той факт, що ще з 1951 року Сполучені Штати мають договір із Данією та Гренландією, яка є автономною частиною Королівства Данія. Цей договір фактично дозволяє США здійснювати там будь-яку необхідну військову діяльність.

Я думаю, що свого часу США мали близько 17, а можливо навіть до 27 військових баз у Гренландії, і в певний період там перебувало приблизно 10 тисяч солдатів. Згодом більшість баз було закрито, залишилася лише одна, і нині там розміщено близько 250 військовослужбовців. Водночас Сполучені Штати і досі мають право повернути ці сили та відновити свою військову інфраструктуру.

Що стосується критично важливих мінералів, то США, безумовно, могли б вести переговори з Королівством Данія та Гренландією щодо доступу до цих ресурсів. Однак фактично ніхто цим не займався, адже видобуток не є комерційно доцільним на острові з такими масштабними льодовиковими покривами, які доведеться пробурити, щоб дістатися до цих мінералів.

Незалежно від того, чи йдеться про оборонні потреби, у межах яких США вже мають право розміщувати свої війська в Гренландії, чи про критично важливі мінерали, видобуток яких є комерційно невигідним, Сполученим Штатам немає потреби створювати кризу у відносинах із Гренландією та Данією.

Мені здається, що президент Трамп насправді не продумав, навіщо він це робить і яким чином найкраще реалізувати інтереси США.

Це радше виглядає як емоційний імпульс. І тепер, нарешті, він, схоже, принаймні почав прислухатися до Марка Рютте, генерального секретаря НАТО, після того як не зважав на позицію прем’єр міністра Данії Метте Фредеріксен і, можливо, навіть на поради власних радників. Ймовірно, тепер він усвідомлює, що немає необхідності в кризі з Данією через Гренландію, адже США вже можуть отримати все необхідне на підставі договору 1951 року.

Тож складається враження, що він не зовсім розуміє, чого саме хоче, і внаслідок цього почав відступати від заявлених цілей США.

Свого часу найкраще охарактеризував специфіку американського ізоляціонізму відомий британський дослідник Ерік Гобсбаум. Він сказав: згрубша доктрина Монро означає те, що американці не хочуть вникати у складні європейські справи та ризикувати. Але завжди американцям доводилось вирішувати європейські справи. На вашу думку, у теперішній ситуації Дональд Трамп буде рухатися за певним планом? Чи в нього взагалі є план? Тобто як, в який спосіб зібрати зараз хаотичний світ, який починає внаслідок його дій розповзатися дедалі більше? Він хоче працювати з Сі Цзіньпінем, він хоче працювати з росіянами. 

Але це так не працює, тому що є Стара Європа. І водночас ми розуміємо, що з акулою завжди небезпечно гратись. Навіть у морі. Але найгірше – це намагатися гратись із божевільною акулою. Цей план, за яким зараз усе рухається, – чи це волюнтаризм і якісь дивні фантазії певного американського середовища?

Не думаю, що існує якийсь системний план. Президент Трамп не мислить і не діє в такий спосіб. Під час передвиборчої кампанії 2024 року, коли його запитали, чи має він план реформування системи охорони здоров’я США, він відповів знаменитою фразою: «Ну, у мене є концепція плану». Кілька днів тому він повторив щось подібне і щодо зовнішньої політики. У нього є концепція плану, але самого плану фактично немає.

Я вважаю, що президент Трамп ніколи не осмислював зовнішню політику США системно. 

І навіть якщо деякі з його радників, зокрема державний секретар Марко Рубіо, можуть мати більш упорядковане бачення того, як Сполучені Штати мають визначати та реалізовувати свої інтереси, сам президент Трамп такого бачення не має. Він керується радше емоціями та імпульсами.

Стратегія національної безпеки США намагалася вибудувати певну рамку, яка би враховувала інстинкти президента Трампа у сфері зовнішньої політики, а також його підходи «Америка понад усе» та «Зробимо Америку знову великою», які, до речі, зовсім не є ізоляціоністськими. Навпаки, вони мають активістський характер.

Однак ззовні Сполучених Штатів, особливо в Європі, такий підхід може виглядати ізоляціоністським, адже Європа більше не є центральним елементом американської зовнішньої політики, як це було для всіх президентів США після Другої світової війни, зокрема для Джо Байдена.

Тож якщо дивитися з Європи, а особливо з України, зовнішньополітичний підхід MAGA ("Зробимо Америку знову великою") справляє враження ізоляціонізму, хоча насправді він спрямований на просування національних інтересів США так, як їх бачить президент Трамп.

Проблема полягає в тому, що його погляди постійно змінюються, оскільки він не має системного розуміння історії.

Тоді постає питання: у чому ж полягає ця рамка? Якщо подивитися на Стратегію національної безпеки США, вона дуже нагадує сучасну версію Віденського конгресу 1815 року, коли автократичні держави того часу намагалися стабілізувати Європу і, певною мірою, світ після хаосу та дестабілізації, спричинених наполеонівськими війнами, з позицій самих автократій.

Сьогодні Стратегія національної безпеки Трампа також передбачає домінування трьох великих держав у своїх регіонах. Йдеться не стільки про класичні наддержави, скільки про потужні країни зі сферами впливу. У Західній півкулі, як я вже говорив, відповідно до Доктрини Монро або, як її іноді називає президент Трамп, "Доктрини Донро", Сполучені Штати мають залишатися провідною державою.

У Європі президент Трамп і надалі турбується про американських союзників і прагне, щоб вони були сильнішими. Водночас, як зазначено у Стратегії національної безпеки, він хоче вибудувати стабільні відносини з Росією.

Тож замість рішучого протистояння російській агресії та її експансіоністським прагненням, акцент робиться на стабілізації відносин із Росією з метою збереження спокою. А в Індо-Тихоокеанському регіоні метою є не лише стримування Китаю, а й можливість співпраці з ним.

Отже, визнається, що Китай, найімовірніше, стане домінуючою силою в Індо-Тихоокеанському або Східноазіатському регіоні, і що Сполученим Штатам не доведеться так активно втручатися, хоча вони все одно зберігатимуть тісні зв’язки й партнерські відносини з країнами цього регіону.

Поряд із цією стратегічною візією існує ще одна складова зовнішньої політики президента Трампа. Він вважає, що зовнішня політика має будуватися навколо бізнесу: американські компанії повинні заробляти на діях уряду США за кордоном, а уряд США, своєю чергою, має отримувати вигоду з цих прибутків.

Ми можемо побачити це в Україні на прикладі угоди щодо критично важливих мінералів. Президент Трамп намагається використовувати американські інвестиції та американські компанії як інструменти впливу Сполучених Штатів. Кілька місяців тому він навіть висловлював думку, що такі інвестиції можуть слугувати своєрідною гарантією безпеки, нібито присутність американських компаній в Україні якимось чином стримуватиме Росію від нападу. Я не впевнений, що така логіка справді працює.

Отже, це два основні елементи зовнішньої політики США за Трампа. У стратегічному вимірі це своєрідний сучасний Віденський конгрес або підхід на зразок нової доктрини Монро зі сферами впливу. В оперативному вимірі це використання американських інвестицій для отримання прибутку та застосування економічного впливу як інструменту дипломатії. Йдеться не про детальний план, а радше про набір розрізнених концепцій.

Ми усвідомлюємо, що в подібній ситуації немає вакууму. Якщо Америки буде менше на європейському континенті, значить, буде більше китайців і росіян. На превеликий жаль, такі реалії. Але чому немає європейських підписів і представників Європейського Союзу на перемовинах в цьому процесі, який ми зараз спостерігали в Абу-Дабі, – росіяни не хочуть говорити з європейцями? Чи Сполучені Штати не хочуть, щоб європейці зараз теж якось скристалізували свій теперішній статус?

Чому я кажу про Європу? Тому що Україна – це невіддільна частина Європи. І безпекова частина Європи. І гарантії для України – це водночас гарантії для Європейського Союзу. Але іноді я маю таке відчуття, що Дональд Трамп хоче повторити «подвиг» президента Рузвельта – під час Другої світової війни американська адміністрація займалась демонтажем Британської імперії. І я проводжу певні паралелі: можливо, Дональд Трамп хоче займатися зараз демонтажем Європейського Союзу як інституції і як потенційного великого економічного конкурента Америки.

Це надзвичайно складне та багатогранне питання, тож спробую висловитися стисло.

На мою думку, президент Трамп не просто не поважає Європейський Союз, а фактично сприймає його як загрозу власному світогляду.

Якщо уважно прочитати Стратегію нацбезпеки, яка намагається впорядкувати бачення президента Трампа щодо світу, стає очевидно, що в основі всього його підходу до зовнішньої політики лежить пріоритет національної держави, а не міжнародних інституцій. Він, схоже, вважає міжнародні інституції слабкими і, з його точки зору, зіпсованими вокізмом або політичною коректністю.

Він переконаний, що кожна держава та її керівники зобов’язані передусім захищати свої фундаментальні національні інтереси. Таким чином, це є чітким поверненням до принципів Вестфальської системи, де національна держава є центральним елементом міжнародних відносин.

Європейський Союз, як багатонаціональне об’єднання, виглядає аномалією, чимось таким, що, на думку президента Трампа, взагалі не повинно існувати. 

Тому він і не сприймається як справжній партнер Сполучених Штатів.

Кілька років тому Трамп висловив відому, а радше сумнозвісну тезу, що Європейський Союз був створений з єдиною метою, цитую, "щоб нашкодити Сполученим Штатам" або підірвати їхні інтереси. Звісно, це неправда. Ми всі знаємо, з якою метою був заснований Європейський Союз.

Він виник передусім для того, щоб запобігти новій війні, особливо між Францією та Німеччиною, і не допустити ще однієї світової війни. І з цим завданням він упорався надзвичайно успішно, водночас створивши безпрецедентний рівень добробуту для громадян Європи, загальна чисельність яких перевищує населення Сполучених Штатів.

Однак президент Трамп розглядає це як виняток із того, як, на його переконання, має розвиватися історія. У його уявленні саме національна держава повинна домінувати та визначати характер міжнародних відносин.

Тож я не думаю, що він свідомо прагне демонтувати Європейський Союз так, як у минулому руйнувалися імперії. Проте він не поважає Європейський Союз, не сприймає його як партнера і радше бачить у ньому конкурента, від якого Сполучені Штати мають захищатися.

Це є радикальним відходом від зовнішньої політики США після 1945 року, коли Сполучені Штати не лише підтримували створення й розвиток Європейського Союзу, а й вкладали величезні ресурси через План Маршалла та очолювали створення НАТО разом із тими ж європейськими союзниками.

На мою думку, президент Трамп уявляє світ як систему, побудовану навколо трьох великих держав: Сполучених Штатів, Китаю та Росії.

З його точки зору, Європейський Союз є аномалією, яка зрештою не зможе зберегтися, адже в його баченні міжнародних відносин така структура просто не має сенсу. Водночас він, схоже, вважає, що Сполучені Штати мають намагатися стабілізувати світ через певну форму співпраці з Росією та Китаєм не як із друзями, а як із необхідними партнерами.

Що стосується Європи, то в Стратегії нацбезпеки Трамп наголошує, що вона повинна стати сильнішою, зменшивши рівень багатосторонньої взаємодії та зосередившись більше на національних інтересах окремих держав членів. Однак це породжує фундаментальну напругу. Європейський Союз не може однаковою мірою пріоритезувати як колективні інтереси всього Союзу, так і окремі інтереси кожної держави члена. Адже сама ідея ЄС полягає в концентрації на спільних, колективних інтересах.

У результаті ми нині спостерігаємо, як європейські союзники США починають шукати орієнтири в різних напрямках і поступово віддаляються від Сполучених Штатів як свого ключового партнера у сфері безпеки та економіки.

На завершення хочу зазначити, що, на мою думку, такий підхід не буде ефективним і для самої Європи. Як кілька днів тому сказав Марк Рютте в інтерв’ю Financial Times, Європа не здатна захистити себе без Сполучених Штатів, якщо не почне витрачати значно більшу частку свого ВВП на оборону, а на це вона політично не готова.

У певний момент мені хотілося б сказати: це сон, це жахливий сон, шановний пане амбасадоре Брайза, прокидайтеся, це вам сниться! Але це стається щороку впродовж кількох місяців, і ми бачимо дивну і жахливу насправді траєкторію, зокрема, коли говоримо про створення паралельних структур, як-от Рада миру. 

Низка європейських держав сказали: ні, ми не братимемо участь у тому. А росіяни і Лукашенко кажуть: окей, нам подобається новий формат. Чи можна всерйоз приймати позицію Китаю, який сказав, що він зацікавлений у старому світовому устрої? Зокрема, Організація Об'єднаних Націй, як не парадоксально, але для китайців ближча. Америка і Китай зараз зацікавлені в тому, щоб використовувати ситуацію на свою користь. А Європа, на превеликий жаль, ще не змогла знайти конкретної, зокрема і військової, відповіді в разі порушення її інтересів. Повторюся, мені хотілося б, щоб це був жахливий сон. Але ні - це реальність. 

Варто також відзначити, що Франція та Велика Британія, серед інших країн, пообіцяли направити своїх військових до України в межах гарантій безпеки. Сполучені Штати, навіть за президентства Трампа, нібито підтримали б їхні зусилля зі стримування Росії від подальших атак на Україну у разі досягнення перемир’я.

На мою думку, Європа, Китай і Росія зараз намагаються зрозуміти, чого насправді прагне президент Трамп, і я не впевнений, що він сам це до кінця усвідомлює.

Він запропонував створити так звану Раду миру, побудовану за зразком корпоративної ради директорів. Знову ж таки, він мислить не так, як традиційні політики, що може мати певні переваги, але водночас і серйозні недоліки. Для створення структур, здатних підтримувати мир і забезпечувати процвітання в майбутньому, необхідне розуміння історії, а його, схоже, бракує.

Спочатку ця «Рада миру» мала зосереджуватися виключно на Газі, але тепер, схоже, вона поступово перетворюється на глобальну структуру, яку Трамп очолюватиме доти, доки буде живий. Це доволі нетипова ідея, щось на кшталт паралельної Організації Об’єднаних Націй, але під особистим контролем президента США.

Звісно, Китай ніколи на таке не погодиться. Росія також не погодиться. І, як мені здається, президент Путін нині намагається знайти спосіб відмовити Трампу, не відштовхнувши його.

Сама ідея того, що Лукашенко й Путін могли б стати членами так званої «Ради миру», виглядає відверто абсурдною, з огляду на те, що саме вони вторглися в Україну без жодної причини, крім агресії та сліпих амбіцій.

Я не вважаю, що так звана Рада миру має реальні шанси на успіх.

Мені важко уявити, щоб будь-який суверенний лідер, незалежно від того, чи обраний він демократичним шляхом, чи ні, захотів би стати частиною організації, яка прагне перебрати на себе функції ООН з усіма її недоліками й водночас перебувала б під керівництвом Дональда Трампа навіть після завершення його президентського терміну. Думаю, всі ці зусилля зрештою приречені на провал.

Насправді все це є лише віддзеркаленням особистих амбіцій Дональда Трампа, а також небажання інших світових лідерів ще більше його дратувати чи відштовхувати. Вони радше мовчки сподіваються, що ця незвична й радикальна ідея зникне разом із завершенням його перебування на посаді.

Тим часом світ опиняється у своєрідному підвішеному стані, коли лідер найпотужнішої держави, країни, яка після Другої світової війни створила міжнародну систему, засновану на правилах, фактично відходить від цієї системи.

Це нова й тривожна реальність. Європейські друзі та союзники Сполучених Штатів намагаються зрозуміти, як у ній діяти, що надзвичайно складно, особливо коли сам президент США насправді не усвідомлює, чого хоче.