В США відбулася зміна стратегії – тепер вони дадуть всю необхідну зброю, - Піонтковський

Візит президента Зеленського до США, потужні сигнали з боку адміністрації президента США і так звана фултонська промова державного секретаря Ентоні Блінкена. Зараз розгортаються такі сценарії, які міняють долю всього світу.

Так, ви правильно розпочали зі знаменитої «фултонської» промови Блінкена 13 вересня. Але промова Байдена в Генеральній Асамблеї, наступного дня ще раз промова Блінкена в Раді Безпеки вразили не менше. Я вам скажу, Зеленський гарний комунікатор, і він, як і завжди, виступав чудово. Але я б сказав навіть так, що і Байден, і Блінкен його затьмарили. Тобто найемоційніші, найсильніше проукраїнські, антиросійські заяви звучали саме від американської сторони.

Це розпочав Блінкен ще своєю промовою. Він сказав, що ця жахлива агресія Росії проти України не просто кидає виклик міжнародній системі безпеки – вона її зламала. Ми перебуваємо в ситуації переходу від однієї ери до іншої. Це те саме, що те попередження, яке Черчилль у 1946 році казав, зазначаючи, що Радянський Союз поневолює країни Східної Європи, опускає над ними знамениту залізну завісу. Байден, звертаючись до Генеральної Асамблеї, сказав: Путін за мир вимагає ціну, якою є капітуляція України, вимагає українські території, вимагає українських дітей. Якщо ми підемо йому назустріч і дозволимо йому розчленувати Україну, то хто з вас - звертаючись і вказуючи на всіх представників 200 держав - залишиться в безпеці, хто зможе бути впевненим у цілісності своєї держави?

До такої риторики ще жодного разу не вдавалися американські керівники. І в останньому своєму виступі в Раді Безпеки Блінкен зосередився на воєнних злочинах, які скоїв Путін в Україні, та на тому, що єдиний спосіб досягти миру – його поразка.

Це означає закінчення тієї дворічної  боротьби американської адміністрації – ми з вами спостерігали за кожним етапом – між прихильниками перемоги України, це Блінкен і Остін, і прибічниками так званої непоразки України, а по суті непоразки Росії, Бернсом і Салліваном.

Нам усім здавалося, червень-липень були найважчими місяцями для України, що погляди Бернса і Саллівана перемагають. Пам’ятаєте, як міністр Кулеба попереджав нас ще на початку вересня, що восени нам доведеться витримати страшенний тиск з боку наших партнерів, тиск на користь перемир’я, припинення вогню, реальних поступок?

 Немає жодного тиску. А диво, яке сталося у Вашингтоні, пояснюється дуже просто: скандальне викриття залаштункових так званих дипломатичних переговорів, які десятиріччями російський агент впливу Том Грем на доручення Саллівана провадив у Москві, а з іншого боку, викриття сутності перемовин, які Бернс вів у листопаді 2021 року в Москві з Наришкіним, а потім з Путіним, коли він обіцяв Путіну, що під час агресії - він не намагався зняти агресію, а обіцяв Путіну, що під час його агресії зробить усе, щоб Україна не завдавала ударів у відповідь по російській території. Путін, бачте, за це йому обіцяв, що агресію не поширить на країни НАТО. Ці скандальні викриття, так, різко послабили позиції Бернса й Саллівана і дали змогу Блінкену – справжньому й послідовному другу України, здійснити те, що я назвав би концептуальним переворотом усередині американської адміністрації.

Концептуальний переворот – це надзвичайно важливо, але ми хотіли, щоб він матеріалізувався в далекобійні ракетні системи ATACMS, ми хотіли, щоб він матеріалізувався в F-16 і в сотні танків Abrams M1. Зараз подібне рішення якось відкладається, є таке відчуття, що частина американського істеблішменту хоче затягнути, можливо, до весни.

Можливо, що є залишковий вплив людей, які побоюються ескалації. Але головне – ухвалено принципове рішення, воно неодноразово було оголошене. Ви ж пам’ятаєте, який потік статей ліберальної, демократичної американської преси було спрямовано на нас у червні, у липні й першій половині серпня – що наступ не досяг поставленої мети, і взагалі, знаєте, ми українцям співчуваємо, звісно, але вони не зможуть перемогти росіян, тому розмірковуймо про переговори, компроміси тощо.

Але зараз ті ж самі газети після цього концептуального перевороту розробляють інше – так, вони повторюють тезис, що, можливо, наступ не досяг цілей, які були поставлені, але вони задаються питанням: чому? Тому що неможливий наступ без підтримки з повітря, а ми не надали літаків, не забезпечили цю перевагу. Тому висновок вони роблять протилежний. Та група, що тепер заволоділа ініціативою в Білому домі, робить протилежні висновки. Які можуть бути зараз переговори після заяви Байдена про те, що якщо ми дамо розчленувати Україну, ми програємо перед усім світом і дамо сигнал усім майбутнім агресорам, що треба діяти тут і зараз.

Тому виник інший наратив: ми мусимо виправити цю помилку, ми повинні надати все озброєння Україні для весняного наступу.

І що стосується літаків – так, з великим запізненням, але все це реалізується, і в європейських країнах відбувається підготовка пілотів. Я гадаю, що це тепер технічні питання, які вирішуються в робочому порядку.

Вирішено, на мій погляд, уперше. За підсумками візиту Зеленського я дійшов висновку, що після кількох років болісних вагань колективний Захід зробив нарешті свій вибір у війні. Іншого виходу зараз, ніж повна, переконлива, демонстративна перемога України над Росією, для Заходу нема. І це не лише рішення США – це колективна позиція НАТО. Невипадково в ті дні, коли звучала ця заява, виступив Столтенберг. Він знову повторив: якщо ми укладемо перемир’я й зупинимо війну, то України більше не буде, а якщо продовжимо підтримувати Україну, дамо необхідне озброєння, вона здобуде перемогу.

Тобто ми бачимо, що керівники НАТО й США говорять такою мовою, як і ми з вами, усі ці формули західних лідерів, які я зараз навів, звучать на нашому каналі впродовж двох років. Це велика, принципова перемога, тому всі конкретні питання постачання зброї, я гадаю, вирішуватимуться позитивно для України.

Зрозуміло, що Путін чує, що говорять у Вашингтоні, що говорять у євроатлантичній спільноті, і розуміє, що його може чекати, але не здається. І зараз відбувається його зустріч з головним представником Китаю у справах дипломатії Ван Ї.

Знаєте, мені видається, що на тлі цієї зміни – перемоги проукраїнської групи всередині адміністрації Байдена та тих заяв, що прозвучали з трибуни Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, дрібні оборудки пана Ван Ї, пана Сі й Ко не відіграють уже якоїсь ролі. Увесь тиск на Захід, що виходить із Москви, був скерований на те, щоб змусити Україну погодитися на припинення вогню й на територіальні поступки. Хто лише не побував у Києві – і вожді африканських племен, і знаменитий Лінь Цзе Хуей, і папа римський вимагав те саме, видатні американські бізнесмени – Маски, Гейтси та інші. Їх усіх один за одним відправляли за маршрутом російського корабля.

І, до речі, ще раз продовжу аналогію нової мови американських керманичів. Пам’ятаєте, як відіслали тих, що першими приїхали добиватися миру в червні минулого року – Макрона, Шольца і Драгі, італійського прем’єр-міністра? Їх спочатку повезли в Бучу, тицьнули носом у воєнні злочини Росії: і ви хочете, щоб ми за вашим планом 10 мільйонів українців віддали на поталу цим мерзотникам – воєнним злочинцям? І навіть Макрон не наважився на пресконференції згадати про свій мирний план.

Так само й зараз, ще раз повторю, вибудував свою промову в Раді Безпеки Блінкен. Він розповідав про особисті враження. До цього я відчув цей переворот ще під час першого візиту Блінкена в Київ. Пам’ятаєте, 5 вересня, здається. Зараз стенографія цього візиту: він відвідав місця катівень, які встановили російські загарбники, школу, з якої було викрадено дітей. Головний тезис весь час був такий: це неймовірні воєнні злочини, які кояться на наших очах, з цими людьми не може бути компромісу, тим більше територіальних поступок.

Тому все це в минулому, щоб вони приїжджали. Що ще може бути суто воєнного? Ну, надішле Кім Чен Ин старі радянські снаряди, половина з них вибухатиме в повітрі в якості дружнього вогню, половина, так, стрілятиме й убиватиме українських військовослужбовців. Але це не можна порівняти з тими технологічними постачаннями, які здатний надавати Захід.

Так, це не був одноденний візит чи кількагодинна розмова телефоном – він приїхав скоріш за все схиляти Путіна до чогось. Як зараз буде Китай позиціонуватися в теперішній фазі глобального протистояння та війни Росії проти України і які він може застосовувати важелі впливу чи тиску на Кремль? Розуміємо також, хто є основним гарантом безпеки та економіки Північної Кореї.

Дуже серйозний поворот всередині американської адміністрації всім гравцям треба осмислити. І це, звісно, осмислить і Китай, більше того – це осмислить усе оточення Путіна. Бо вся надія Путіна була до останнього дня на те, що Захід утомиться від України, прийде ще якийсь Трамп чи ще хтось, республіканці голосуватимуть проти бюджету. Зараз зрозуміло, що нічого такого нема, Захід сконцентрувався, Захід обрав стратегію перемоги.

До речі, коли вже я кажу про Вашингтон, дуже великі зміни відбуваються також у Республіканській партії. Здається, ми ще з вами не обговорювали, і може, не всі наші глядачі знають: було дуже цікаве опитування серед республіканських кандидатів, опитування серед виборців. Щодо кожного республіканського кандидата було питання: як він виступить проти Байдена сам на сам у виборах? І виявилося, що найкращий результат, на порядок кращий за решту, має Ніккі Гейлі.

Це чудова жінка, яка найбільш послідовно підтримує Україну серед республіканців. Вона виграє в Байдена 6%, це більше, ніж будь-яка можлива маржа помилки.

Трамп щось розповідає: один – мінус один, - приблизно так само інші кандидати. Тобто це позиція і спонсора, і істеблішменту Республіканської партії: зрозуміли, що є чудовий шлях перемогти на виборах не лише президентських, але й у конгрес, атакуючи Байдена за недостатню підтримку України.

Цей поворот, про який ми говорили, всередині адміністрації Байдена, визначається двома чинниками. По-перше, тією поразкою, моральною капітуляцією групи Бьорнса й Саллівана після викриття їхніх таємних перемовин у Москві. А другий – загроза реальна для дідуся Байдена, що його атакуватиме республіканець чи республіканка Ніккі  Гейлі, яка досить послідовно підтримує Україну. І це також є причиною посилення цієї риторики. Тому тут жодних перспектив для влади Путіна немає.

Це дуже серйозна інформація для путінського оточення. Що воно тепер - пасивно чекатиме весняного наступу? Того часу, через чотири місяці? Літаки, звісно, потребують певного часового лагу, адже потрібно не лише навчити пілотів - дуже шкода, що було втрачено час. Але треба ще підготувати аеродроми й інфраструктуру. А втім, ракети ATACMS можуть передати просто завтра. Про це практично сказав, відповідаючи на питання, адмірал Кірбі: усі документи підписано, усі відомства погодили, усе лежить на столі Байдена. Тому дуже важливо, і китайські керівники, і все оточення Путіна - всі ці Ковальчуки й Патрушеви мають обміркувати дуже ретельно, що вони опинилися в новій реальності. Надія на втому Заходу, на прихід якихось республіканських Трампів – такої надії зараз не існує. І так, ці люди зроблять висновки з нової ситуації.

Якщо вони не зробили певних висновків після всіх тих злочинів, які вчинив Кремль на території України, я думаю, що вони їх не зроблять, на превеликий жаль, і зараз. Вони обрали свій шлях – згуртуватися навколо фюрера і розуміють, що йтимуть на дно разом із ним. Я вже не маю жодних ілюзій, що вдасться реалізувати силове скорочення путінської каденції перебування при владі. Але Путін також не може розігрувати сценарій безкінечно довгої війни. Тобто в нього теж мали б бути сподівання на щось. На полі бою нічого принципово нового він  продемонструвати не може.

Послухайте, жодної концепції довгої війни бути не може. Подивіться, я продовжу вашу думку: сьогодні ситуація на фронті доволі успішно складається для української сторони, і це за відсутністю авіації та ATACMS.

А уявіть собі, що зараз було б двісті літаків F-16 та дві сотні ATACMS.

Про яку довгу війну можна говорити? Все це закінчилося б у такі приблизно терміни, як азербайджанська антитерористична операція в Нагірному Карабасі. Оця реальність встала зараз перед людьми в оточенні Путіна. Ми ж пам’ятаємо останні дні, ми ж радянські люди, ми ж усі виросли на фільмі про Штирліца й чудово пам’ятаємо останні дні фюрера в бункері. Про що думали тоді Гіммлери? Гіммлери прагнули укласти мир з американцями з єдиною метою - зберегти владу в повоєнній Німеччині.

Саме про це думають і путінські Гіммлери. Невипадково вони зустрічалися на трьох – Ван Ї, Путін і Патрушев. Ймовірно, з ініціативи Ван Ї, який чудово бачить, хто тут Гіммлер у цій ситуації, і хотів прощупати і «Гіммлера», і самого Путіна. «Гіммлери» наразі думають лише про одне: як зберегти владу в Росії, яка зазнає поразки у війні. Зберегти владу вони можуть лише одним способом – позбутися Путіна й запропонувати Заходу та Україні свої послуги з організованого виведення російських військ з окупованих територій.

Тому нам, можливо, не доведеться навіть довго чекати реалізації цієї психологічної велетенської загрози для Путіна та його режиму, що прозвучала у Вашингтоні, - вона може реалізуватися набагато раніше, ніж весною. Уявіть на мить, адже навіть зараз для української армії цілком реально за тиждень-два взяти Бахмут чи Токмак. Такий результат стане неодмінним тригером цього вибуху всередині путінської силової верхівки. Ми живемо зараз у новій реальності війни – в реальності неминучості, невідворотності поразки путінської Росії.

З одного боку, я цілком погоджуюся з вами: Путін і Кремль не наважувалися відкривати другий фронт, зокрема йдеться про російських «миротворців» у Карабасі, втягування в протистояння з Азербайджаном. Путін підібгав хвоста й вирішив здати своїх донедавна союзників з ОДКБ. Він, звісно, спробує відігратися на Пашинянові чи шляхом створення внутрішньої напруги заколоту за допомогою середовища Кочаряна. А можливо, просто вони спробують вирішити питання з Пашиняном шляхом застосування «Новичка» - це проблема вже Пашиняна. Але те, що Путін вирішив не відкривати війну за «підбрюшшя» Росії на Кавказі, є свідченням слабкості. Може, він справді  вирішив істерично кидати всі сили на український напрямок?

Завтра він цей жалюгідний миротворчий контингент – скільки там, якась тисяча людей, - виведе й відправить в Україну. Тому що навіть цей маленький резерв йому потрібен.

Він здав Вірменію не сьогодні, він здав її два роки тому. То була комбінація з двох причин. Перша – він не може, бо Туреччина чітко показала, що вона виступить на боці Азербайджану. А путінські війська протистоятимуть туркам у трьох регіонах, вони готові стріляти одне в одного: це й Нагірний Карабах, і Лівія, і Сирія насамперед. І всюди тактичну оперативну перевагу має Туреччина. Вона на порядок сильніша, це перше, він це розуміє.

І друге: окрім геополітичних аргументів, він ще має особисту ненависть до Пашиняна. Чому? Пашинян, між іншим, коли прийшов до влади, провадив досить проросійську політику. Пам’ятаєте, на всіх голосуваннях Генеральної Асамблеї голосував проти резолюцій, які засуджували Росію, нічого проукраїнського в його позиції не було. Але для Путіна був прецедент нестерпний: людина прийшла до влади з вулиці. З вуличних протестів - прийшла до влади. Це для нього був неприйнятний абсолютно прецедент. Ви подивіться на позицію російських медіа, всіх пропагандистів і під час карабаської війни 2022 року, і сьогодні: покарати Пашиняна. Це одна з причин поведінки.

А ще – бракує сил. Позиція послаблена на всьому пострадянському просторі. Цілком по-іншому поводиться тепер Казахстан. Ви бачили, до речі, цього тижня був захід – зустріч з п’ятьма середньоазійськими республіками. Навіть на якійсь зустрічі такий уже вірний Рахмон кинув Путіну в обличчя: чого це ви з нами поводитеся, наче із союзними республіками, ми вже давно не ваші союзні республіки. Україна своєю героїчною боротьбою вже давно звільнила весь пострадянський простір, показала йому, що Путін не має ресурсів і не здатний здійснювати колоніальну політику.