Воювати до останнього українця?

Особисто я проти концепції "воювати до останнього українця". Чесно кажучи, я навіть проти воювати до першого, але мене ніхто і не питав.

Особисто я вважаю, що люди, котрі готові воювати за свою територію, автоматично кращі та цінніші за саму територію і решту людей на ній, котрі не готові. І в цьому і полягає жахлива логічна пастка — із втратою цих людей територія сиротіє і бідніє.

Всі чомусь забули, що українці не хотіли цієї війни й ніколи б її не розпочали самі. Саме тому для нас відбитись буде цілком прийнятним варіантом. Нема сенсу посеред війни вибудовувати багатоповерхові візіонерські конструкції, в надії звідси одразу собі забезпечити щастя і процвітання на сто років уперед.

Читайте також: Перебуваючи у центрі урагану, ми не осягаємо його масштабів

Ніхто ніколи так не зміг і майбутнє завжди приносило нові, непередбачувані повороти, які руйнували всі, здавалось би, вічні домовленості. Де Версальський мир, мир Ризький та решту офіційних документів про завершення воєн, котрі підписували важливі чоловіки дорогими ручками?

Тому я вважаю, що зупинити побоїще зараз тактично цінніше, аніж намагатись вгадувати, як так зробити, щоб і через 20 років було норм. Матеріал для таких розгадувань занадто цінний.

Я страшенно бажаю, щоб Україну прийняли в НАТО не тому, що хотів би щоб НАТО за нас воювало. А тому, що неучасть України в НАТО є для Росії однією з цілей війни. І, можливо, втрата цілі зрушить сам сенс. Не факт, але можливо. Це шанс, за який ми маємо чіплятись дужче, аніж за літаки.

Так, хотілось би стрункого голлівудського сюжету з гепіендом, де добро перемагає зло, всі злочинці отримують належне покарання, а жертва — відшкодування і сатисфакцію. Та в житті так буває нечасто. Якщо брати у розрізі великих воєн — то взагалі не буває.

Читайте також: Наше майбутнє як переможця — розмите і нечітке

У Першій світовій просто лупились мільйонами між собою, травили жахливими хімічними газами, вчиняли військові криваві злочини, а потім просто розійшлись по домах. У Другій було приблизно те саме. Безліч людей чинили страхіття стосовно інших, а ті їх щиро і підставно ненавиділи. Але світ не завалився і якось жив далі. До наступних жахіть.

Природно, що після перенесених втрат, горя і завданої нам шкоди, ми відчуваємо що маємо право на відшкодування і справедливість. Але забезпечувати нам це право ніхто не поспішає і, схоже, і не планує. Занадто високі ризики. А самі ми не справимось, тому що такі речі як масштабна справедливість можливі лише колегіально.

Може просто нарешті енд для нас і буде хепі, хз. Принаймні, щось таке вже поволі відчувається.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.