Як військовий злочинець Путін не може підписати мирний договір, - Фейгін

Довго й нудно «тягали в зубах тушку» Сі Цзіньпіна по Росії, майже три доби. Зустрічалися з ним, обговорювали. По факту ми побачили, що Росія стає впевнено сировинним придатком Китаю. Але про решту справ, зокрема про справи військові й про справи так званого дипломатичного врегулювання, Сі Цзіньпін промовчав – промовчали про це й у Кремлі.

Два важливі висновки (їх більше, звісно, але центральних два), яких можна дійти з візиту. Стратегічних цілей Китай щодо Росії досягнув: він отримав Росію як сировинний придаток, він зумів окреслити план експансії – економічної, а потім також іншої. Поки рано говорити про юридичне оформлення цієї експансії. Це виявлялося як у публічних, так і в таємних домовленостях, які відбулися, це цілком очевидно.

А паралельно він показав силу та владу щодо свого васала в Москві.

А як же ж: приїздить очільник сусідньої держави, хай навіть такої, як Китай, і каже: ви обиратимете наступного року саме його як президента. І неважливо, як саме він це сказав. Це ні дипломатично неприпустимо, ні з погляду політичного, ні з точки зору етики морально-політичної. Він каже: ось цей один буде відзначений ярликом на князівство, ми ось цьому даємо ярлика. І вони це проковтнули. До речі, коментар був з Кремля: ой-йой, ви знаєте, ми ще не визначилися, ще зарано. Це називається «прикидатися дурником».

Пізно. Оплачено, як то кажуть.

Так, хазяїн сказав: я вам ось цього залишаю. І тут уже назад не вийде відіграти – сказати, що ні, ми рівні партнери. Сам Путін під час виступу каже: ми вам заздримо. Заздрить він, бач, це його цитата, – Китаю він заздрить. А якщо заздрить, то наслідує – це зрозуміло. Констатація того, що при владі зараз у Росії зрадницька прокитайська партія на чолі з Путіним, уже не є туманною риторикою, розмовою ні про що, типу це вам так видається, хто тут прозахідний, а хто прокитайський. Ні, це вже констатація.

Так, ми про це з вами говорили, ще коли це не стало мейнстримом, – кілька років тому, до повномасштабного російського вторгнення. Прокреслювали цей сценарій, який і поглине значну частину так званого російського суверенітету.

А от тепер друга частина підсумків цього візиту. Вона полягає в тому, що Китай претендує на свою велику геополітичну роль міжнародного посередника, миротворця. Звісно, це вдавана якість. Миротворець він ще той. Поза тим напередодні, кілька тижнів тому підписано угоду між Тегераном і Ер-Ріядом – старими запеклими ворогами, причому Китай не забув сказати: це ми помирили шиїтів і сунітів. Як на мене, це завчасно, на Сході угоди не вартують багато. Всі ці розмови, що це назавжди, що між Тегераном і Саудівською Аравією вже нема суперечностей, – то все вилами по воді писане. Але такий статус Китай уподобав, Сі Цзіньпіну сподобалося вирішувати долі світу в різних регіонах, у різних частинах світу. І він на цій історії вирішив паразитувати – в тому сенсі, що коли вдасться репрезентувати себе й далі в цій якості, то всі звертатимуться до Китаю по розв’язування всіх міжнародних проблем як до посередника, оскільки він має вплив на Москву, зокрема. На Іран, до речі, він теж мав майже вирішальний вплив у цьому питанні. І це вийде.

І те, що Москва, та й Київ, відмовилися від будь-яких можливостей мирних переговорів, це Китаю не надто зашкодило, але візит дещо змазало.

Тому що навіть напередодні візиту, навіть ще не визначаючи дати, китайська сторона заявляла, що йтиметься про мир в Україні. Тому що решту питань давно розв’язано – про самоліквідацію політичної суб’єктності Росії вже давно все вирішили, нема про що говорити, залишилося зафіксувати, які конкретні форми це матиме. Свого часу Вест-Індійська компанія володіла Індостаном – колоніальна політика Британської імперії мала такий вигляд. Чи ще якийсь – це вже техніка, це вже якось вирішать.

Попри те що відбулося спілкування після 4, чи 6 годин, чи навіть довше розмова була за зачиненими дверима або ще й вечеряли разом, нам цього не показували, – це не закінчилося переговорами по відеоконференцзв’язку з Зеленським, що свідчить про те, що обговорювати  нема чого. Мене здивувало те, що Путін заявив: ми ознайомилися з планом. Про який це план – китайський про примирення? Про ті 12 декларативних пунктів, які до річниці оприлюднила китайська сторона? То це не план – це принципи. Перший пункт охоплює взагалі все: визнання міжнародного права, державний суверенітет, міжнародно визнані кордони (якщо йдеться про Україну, бо російські кордони ніхто не порушував). То що тут заперечувати чи приймати – це декларація, яка має бути обов’язково для такої країни, як Росія, постійного члена Ради Безпеки ООН, гаранта миру й стабільності, а також безпеки в усьому світі. Якщо є ще якийсь план, ви нам його оприлюдніть, покажіть.

Вони обіцяли  повернутися після зустрічі між Сі Цзіньпіном і Путіним. І якщо вони цього не зробили, не оприлюднили, то тут два моменти: або ні про що не домовилися, або домовилися про все й вирішили по-тихому це виконувати.

А що виконувати по-тихому? По-тихому не вийде, доведеться дочекатися контрнаступу ЗСУ за допомоги Заходу. Доведеться не «до» почати гру, а «після». А якою вона буде? Якщо наступ буде успішним, вибачте, жодні китайські плани вже не працюватимуть – буде західний план, американський. Якщо наступ не вдасться, захлинеться чи не досягне мети, то, напевно, повернуться до якогось посередництва Китаю, який репрезентуватиме Росію від свого імені, і домовлятимуться Китай і Америка – так вони вважають.

Їм же ж так хочеться вирішувати питання безпеки. Якщо під планом розуміти поступку Москві, що вони хочуть залишити собі Крим, частково Донбас, з решти підуть на умовах, що Україна не вступає до НАТО, то це є неприйнятним ні для кого. Є ще важливий аспект – західні партнери. Заходу дуже не подобається посередництво Китаю. Вони багато разів голосно вказували, щоб ті повернулися в свою Південно-Східну Азію й там вирішували свою купу проблем, одна Північна Корея чого варта, а ви до Східної Європи лізете. Китай зазвичай на таке не реагує, але це позиція: Захід не бажає бачити Китай переговірником, миротворцем. Це зрозуміло: Китай змагається за першість. Але, з іншого боку, Китай зненацька перетворився на рівного партнера Заходу – колективного Заходу, це не лише США, це всі разом.

Начебто ж це Китай залежить від торгового обороту США та Європи насамперед?

Тому Захід на це не погоджується – природно, Захід є союзником України, Україна захищає свій суверенітет. То чому б Україні не скористатися всіма можливостями, які Захід надає – військовими, економічними, політичними, геополітичними тощо. Це цілком інші відносини, відмінні від стосунків Пекіна й Москви, вони ґрунтуються на зовсім інших принципах. Це не можна порівнювати. Коли в умовах колективного Заходу дійсно є першість Америки – через її міць, значення, історичну місію. І Китаю, який щодо своїх сателітів відомо яку політику провадить. Усе ж таки Захід є частино цивілізованого світу, свободи, політичної демократії, економічної конкуренції, захисту прав людини. Протилежним цьому є сіньська цивілізація. Тут нема ідеологічного протистояння, як між СРСР і США, коли була ідеологічна різниця: марксисти й прихильники вільного світу. Сьогодні вже по-іншому: протистоять цивілізація західна й східна, сіньська цивілізація. І приєднання Москви до неї не передбачає жодної ідеологічної єдності, вона передбачає цивілізаційну єдність. Росія мусить перейти  до становища уйгурів в Синьцзян-Уйгуристані, з концтаборами й вивченням цитатників Мао.

Тому природно для України йти в фарватері ідей та цінностей колективного Заходу, якого вона сама прагне й хоче стати його частиною. Тому план може ґрунтуватися лише на повазі й принципових з погляду міжнародного права умовах, якими є повернення до міжнародно визнаних кордонів, повага до державного суверенітету, невтручання до внутрішніх справ, можливість вільного вибору народів, куди їм визначатися. Якщо Росія дійсно, при тому що це тоталітарна диктатура, визначилася в бік Китаю, – це справа передусім влади, тоді народу, якщо народ це не обурює. Але що тепер робити, хто має змінити цей вибір, як не самі люди? Якщо їх все влаштовує – гаразд. Але те ж саме може зробити й Україна, добровільно обрати своє майбутнє, як вона це робила, обираючи що п’ять років президента. Вона обирає собі майбутнє разом із політиком, найпершим посадовцем, який очолює державу. Саме тому в цій ідеологічній відмінності, історичній, політичній і цивілізаційній проходить ця парадигма. Тому Захід разом з Україною ніколи не прийме кабальних умов Москви, бо тепер це вже умови ще й Китаю. Тобто Україна, яка повертається до лона чогось там типу ОДКБ, повертається не до Москви, а до Пекіна, стає частиною пекінської цивілізації. Це ще більше поглиблює бажання України, і не лише України, а й країн колишнього СРСР, тікати якомога далі від цього.

Путін і його вурдалаки довго будували «русскій мір», щоб на виході отримати платіжну систему, прив’язану до юаня, і відповідно перейменування міст Східного Сибіру. Але Путіну на даному етапі що треба було на тактичному рівні – ярлик на княжіння та зброя й забезпечення перехідного періоду, поки Медведєв та іже з ним доліплять чотири зміни на російських оборонних заводах, де клепають танки, ракети й артилерійські системи. Чи китайці зараз погодяться забезпечувати російську армію необхідною амуніцією і зброєю? Адже проти того, щоб Росія ставала сировинним придатком, на Заході ніхто нічого не казав, натомість щодо зброї сказали чітко: фу.

Так воно і є. Якщо Росія добровільно вибирає сторону Китаю – це її справа. Я зараз не деталізую, влада це вибрала, народ там не суб’єктний. Влада тримає в диктаторській узді цілу націю 140-мільйонну. А щодо зброї тут дійсно інша історія. Усі прогнозують, десь там за обрієм, протистояння вже безпосереднє, аж до воєнного, між Китаєм та Заходом. Але постачання озброєнь Росії з боку Китаю в будь-якому вигляді, так, що це буде зрозуміло, що це китайський ресурс, наблизить цю лінію. А чи готовий до цього Китай? Я не певен. Китай готується до глобального протистояння безумовно. Але починати його просто зараз – ми розуміємо, які наслідки матиме залучення Пекіна до війни на боці агресора, це порушення міжнародного права. Постачати Україні можна зброю, бо порушено її суверенітет, її територію окуповано – це передбачає статут ООН, гарантом якого є також і Пекін, бо він серед 5 постійних членів Ради Безпеки ООН. Чи готовий він порушити міжнародне право? Чи готовий розірвати економічні зв’язки з Європою та Америкою, які є вирішальними для інтенсивного розвитку Китаю та зростання його економіки? 850-мільярдний оборот зі США й такий самий – з Європою. І тут вони переможно заявляють: 185 мільярдів доларів з Росією. Але ж яких за якістю? Тут сировина, а там – технології. Тому це ще велике питання, наскільки Китай взагалі готовий розміняти ці речі.

Я схиляюся до того, що на відкрите постачання озброєнь Китай не погодиться.

Можливо, якісь будуть схеми – він, до речі про це публічно заявляє. Тоді доведеться ще й дурити міжнародну спільноту, заявляючи, що не постачає озброєння, а тим часом це робити. От подивіться: з Іраном одразу визначили, що він дрони постачає, не було ж такого, що ми типу не знаємо, іранські це дрони чи ні. Легко все викрити. Мало того – вжили заходів, щоб перешкодити постачанню балістичних ракет у бік Москви з боку Ірану, з попередженням, що бомбитимуть. Це означає, що коли Китай розпочне в таких масштабах такі вироби постачати, всі про це дізнаються. І реакція буде відповідна. Тим більше щодо України у внутрішньому політичному дискурсі США така дискусія відбувається між республіканцями, які претендують за півтора року на місце в Білому домі, і тими, хто є прихильниками продовження постачань. Щодо Китаю дискусії нема, проти Китаю і республіканці, від Трампа до Десантіса, і аж до керівництва Демократичної партії. Тому, я вважаю, що Китай не наважиться на відкрите постачання – на якісь дрібні сірі схеми типу «ми тут ні до чого, ми нічого не знаємо», Північна Корея чи якісь інші канали. Але це жалюгідні обсяги, їх бачать – з ієрогліфами якісь снаряди, міни. Мабуть, це можливо, але на масштабні постачання серйозних важких виробів – танків, літаків, бронетехніки, ракет, дронів, а їх багато в Китаї, мені здається, вони не наважаться.

Якраз перед зустріччю Сі Цзіньпіна й Путіна що зробив Міжнародний кримінальний суд – вліпив ордер Муаммару Владіміровичу персонально та Львовій-Бєловій. Це вивело дискусію щодо майбутнього Путіна на принципово новий рівень. Невідомо, наскільки релевантним було порушення справи щодо дітей з урахуванням ще низки важливих і важких злочинів проти людяності, інкримінувати там є що. Але розпочати вирішили з цього.

Усе дуже просто. Міжнародний кримінальний суд належить до договірних судів. Це не суд – проєкція ООН, у неї свій суд є в Гаазі – Міжнародний суд ООН. МКС – суд договірний, коли збираються держави й домовляються створити суд. Це відбулося в 1998 році, і наразі 123 держави підписали Римський статут і його ратифікували. До речі, всі держави Європи, крім Білорусі та Росії. В України теж поки що складно з Римським статутом, хоча це питання часу. За статтею 8 Римського статуту Путіна й звинувачують, вона передбачає воєнні злочини щодо дітей, їхню депортацію на територію агресора. Проблема в тому, що вони самі визнали цей злочин. Про Бучу вони заперечують, про Маріуполь тощо.

А тут сидять Львова-Бєлова й Путін і розводяться про те, скільки дітей вивезли, що з ними зробили, куди кого всиновили, опікунство оформили. Це злочин. Не можна вивозити дітей з держави, на яку напали, на свою територію. Це і є воєнний злочин.

І якщо ви, барани, під виглядом того, що ви «турбуєтеся» про дітей, щоб вони не постраждали в результаті воєнних дій, їх вивозите, – ви вчиняєте воєнний злочин. Але проблема в тому, що Росія давно перебуває поза міжнародним правом, поза його регулюванням. Тому вони не вважають за сором не лише невизнання МКС, але й такі дії. Вони не визнають міжнародного права, Росія не є частиною міжнародного права, ця констатація є головною.

Міжнародний кримінальний суд вирішив не виписувати зараз ордер за щось, що потребує доведення, що буде заперечуватися злочинцями. А тут вони провину не заперечують, навіть самі все розповідають. Навіть їхній Небензя сказав, що ініціював слухання в ООН щодо дітей, але це нічого не змінить, адже ви вже вивезли дітей, це і є воєнний злочин. Ви самі в ньому зізналися, як би ви тепер не обґрунтовували, чому ви цих дітей вивезли. Міжнародний кримінальний суд пішов цим шляхом, форсуючи ситуацію, тому що війна триває, а сам ордер і саме звинувачення може вплинути на хід війни. Подивіться, скільки заяв було зроблено главами держав про те, що якщо Путін з’явиться в Європі, наприклад, навіть не один, його негайно заарештують. Міністр юстиції Німеччини це зробив, тому що статус вимагає, інакше не можна. З цього вже є наслідки: через те, що Путін воєнний злочинець, спілкування з ним і договори, укладені з ним…

Оце найцікавіше – це виводить де-факто Путіна за периметр можливих переговорів. Уже безпосередньо з ним мало хто може собі дозволити не лише ручкатися, а й підписувати що-небудь – про що говорити з людиною, на яку видано ордер на арешт?

Будь-який нормальний міжнародно-правовий механізм захищає сторони, які могли б із ним вступити в договірні відносини, оскільки він не є особою, яка може укладати угоди. Це пункт, за яким можна заперечувати, можна розводитися, що поки Путін перебуває на посаді очільника держави, можливості такі він має. Але чи вони обґрунтовані з погляду права? Це гарне питання. Якщо він, приміром, підпише мирну угоду з Україною – чи його підпис не може бути надалі оскаржений? Або ось такий приклад: якщо до влади прийдуть інші люди, якісь політичні опоненти Путіна та його режиму…

Навіть не опоненти – той самий Патрушев, чи старший, чи молодший, чи той самий Шойгу з Герасимовим.

Так. Якщо їм не висунуть таке саме обвинувачення. Вони можуть сказати: все, що він підписав, – то не до нас, він воєнний злочинець, з якого дива ми мусимо все, що підписав Путін, вважати юридично вагомим, ми не визнаємо те, що підписував воєнний злочинець. Інші теж можуть так сказати. І це може мати продовження: можна звернутися до суду, сказати, якщо він воєнний злочинець, з чого це я маю з ним вступати в договірні відносини. А якщо він щось таки підписав, ми цього не визнаємо, поки над ним не відбудеться суд і не визначить, винний він чи ні. Поза тим цей орден зменшує його права та міжнародний імунітет. Звісно, про це можна дискутувати, але, як на мене, так казати є підстави.

А на психологічний стан пацієнта як це може вплинути? Він же розбудовував власну систему власного нарцисизму в імперському напрямку, а тут таке повернення до кар’єри, можливо, Слободана Мілошевича.

Не лише його, були й інші персонажі, швидше тут поки що можна порівнювати з Баширом, президентом Судану, який сидить за корупцію в Судані. До речі, йому теж Міжнародний кримінальний суд виніс такий самий ордер свого часу, він його порушував, до ПАР навідувався. Зараз ПАР оголосила, що коли через БРІКС Путін і приїде, то вона виконає ордер Міжнародного кримінального суду. Отже, дуже впливає. Подивіться на реакцію пропагандистів на цей ордер – ой, ми не визнаємо, нам це байдуже. Ну, не визнавайте, ваша справа.

Одразу почали махати ядерними боєголовками.

По-перше, юридичний бік: Росія підписала – Путін підписав у вересні 2000 року Римський статут. Потім вони його не ратифікували, а 2016-го відмовилися. Але справа в тому, що в міжнародних договорах не можна відкликати підпис, одного разу підписав – то вже все. Але то вже інше питання, теж обговорюване: наскільки чинним є Римський статут, який один раз підписаний і відкликати підпис під яким не так просто. Це інше питання: не визнаєте юрисдикцію – ваша справа, танками не примусиш, у Кремль не заїдеш на БТР і не вивезеш Путіна на налигачі й не відвезеш до Гааги. Так, це реалізувати не вийде.

Але наскільки серйозно психологічно на Путіна це впливає? Чи можна допустити, а я саме так думаю, що мирна угода з Україною включатиме пункт, що з нього знімуть ордер за скоєння воєнного злочину? Я переконаний, що тепер окрім вимоги зняття санкцій, про що вони заявляли не один раз, що коли домовленість з Україною відбудеться, санкції мають бути скасовані. Тепер вагомішим, вищим за значимістю пунктом буде скасування міжнародного ордера Міжнародного кримінального суду. І це є демонстрацією того, що Путіна це психологічно дуже нервує, оскільки він тепер залишиться в історії міжнародним воєнним злочинцем. А це така слава, що його не надто збуджує. Я розумію, що до певної міри йому це байдуже, але це точно погіршує його становище в психологічному аспекті. Він, безумовно, іншого для себе бажав. Ще до 2014 року були часи, коли вони намагалися просунути тему з присудженням йому Нобелівської премії миру, кошти завантажували в систему. Знаєте, як працювали по темі Нобелівської премії миру для Путіна?

При тому, що він сам знав, що не є ангелом, – Арафату дали премію, чому б і мені не дати...

А яка премія миру може бути для воєнного злочинця? Два стани: спроба отримати Премію миру, а тепер – ордер. На терезах це спричинює психологічний дискомфорт. Поза сумнівом, він намагатиметься позбутися цього ордера.