Чому Путін обдурить севастопольців

Нинішня севастопольська криза має вельми неприємні паралелі в минулому: данцигське питання, мемельська проблема, судетська криза. Конотації стають ще чіткішими, якщо зважити на те, що пострадянський простір (за винятком балтійських республік) фактично лишився поза рамками системи європейської безпеки, вибудованої після розвалу СРСР. І Москва активно користується цим для закріплення за ним статусу свого заднього двору. Експлуатація карабаського та придністровського питань, систематичний тиск на Киргизстан, економічне поглинання та політичний шантаж Вірменії – чи не хрестоматійні приклади.

Однак крайнім виявом неоімперської політики Москви досі була Кавказька війна 2008 року та «примушення до миру» Грузії. Наразі загроза подібного сценарію нависла над Україною. Будапештський меморандум 1994 року стрімко втрачає цінність і більше не заслуговує на довіру Української сторони з кількох причин.

По-перше, систематичні й грубі порушення Росією пункту 3 цього документу торік досягли апогею, що вилилося в зрив підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Нагадаю формулювання: «утримуватись  від економічного тиску,  спрямованого на те,  щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення  Україною  прав,  притаманних її суверенітету,  і таким чином отримати будь-які переваги».

По-друге, в самому меморандумі є шпарина, яка дозволяє РФ застосувати воєнний сценарій.   Зокрема, в пункті 2 читаємо, що держави-гаранти підтверджують, що не будуть використовувати жодної зброї проти України всупереч статуту ООН. Гуманітарні інтервенції йому, як відомо, не суперечать. До того ж, Росія, будучи постійним членом Радбезу й маючи право вето на його рішення, фактично може вивести ООН з гри якраз у момент найбільшого загострення ситуації. Це означає, що Об’єднані Нації не зможуть оперативно реагувати на ескалацію громадянського конфлікту. Водночас, втручання в нього європейських і тим більше євроатлантичних безпекових структур може обернутись третьою світовою війною, і цієї загрози цілком достатньо, аби ЄС зайняв пасивно-погоджувальну, а НАТО – вичікувальну позицію.

Тобто повторення ситуації 1938-початку 1939 років із замиренням апетитів тепер уже Москви не є принципово неможливим. Особливо якщо Кремль дотримається меж пристойності, виступаючи «всього лиш» за проведення плебісциту на потенційно найбільш конфліктних територіях. Насамперед, (і, очевидно, наразі – лише) у Криму.

Проведення будь-якої форми референдуму на всій території півострова, на мою думку, зараз не відповідає інтересам Москви з двох причин – бажаний для неї результат не гарантований, і яка би фракція не програла, цього достатньо для початку громадянської війни на півострові, що поки в плани РФ не входить. По-друге, відокремлення Криму позбавить Кремль реального важеля впливу на Київ і остаточно виштовхне його з орбіти Москви. А от плебісцит у Севастополі – річ цілком імовірна. З огляду на вищенаписане, серйозно говорити про дотримання гарантій територіальної цілісності для України, на жаль, не доводиться.

В тому, що Росія може відкраяти Севастополь, сумнівів немає. Чи зробить вона це, залежить від того, наскільки високі шанси втілити той чи інший сценарій його подальшого облаштування. Власне, варіантів не так уже й багато.

Перший – подальше включення до складу РФ – надто проблематичний. Втрата міжнародного іміджу, напруження стосунків із західними партнерами й пов’язані з цим труднощі економічного характеру лежать на поверхні. Але питання статусу Севастополя – суб’єкта федерації чи частини Краснодарського краю – чудовий спосіб не лише розсварити багатьох впливових людей у самій Росії, але й ускладнити її стосунки з громадою анклаву – з огляду на сумнозвісну владну вертикаль. До речі, тут дуже показове зростання проєвропейських та антимосковських настроїв у Калінінградській області. І знов-таки, лишається відкритим питання каналів фінансування й контролю над ними.

Другий сценарій – північноосетинський, своєю чергою, надихнутий
турецьким експериментом із Республікою Північного Кипру. На його користь – повна лояльність еліт і (дещо нижча, але цілком прийнятна в рамках умовної демократії) – населення. Утім ізольований статус, відсутність дипломатичного визнання та, як наслідок, міжнародної торгівлі тут набагато важливіші. Щоправда, ця модель потребує вкрай щедрого фінансування, а з цим на тлі економічної рецесії в Москви будуть великі проблеми.

Нарешті, третій сценарій – з певною натяжкою його можна назвати гібралтарським. Звісно, тут про проголошення ані колонії РФ, ані її заморської території не йдеться. Доречніше було б говорити про щось на кшталт «вільного міста» в стилі міжвоєнних Данцига чи Мемеля, але це, далебі, найпринциповіша відмінність. Решту ознак з більшою чи меншою долею успіху може бути запозичено з Гібралтару, тим більше що основа економіки в обох випадках історично однакова: розміщення баз ВМС і ВПС та забезпечення їх функціонування й ремонту. Лишились подвійне громадянство з метрополією, власна конституція, незалежна податкова система й гнучка політика щодо міжнародних об’єднань.

Останні пункти особливо важливі: Гібралтар є учасником ЄС, але не є його спільною митною територією. Відсутність ПДВ та корпоративні податки на рівні 10% роблять Скелю потужним конкурентом Ірландії й особливо Кипру (зв’язаного з РФ угодами про податкове співробітництво). Такий самий статус для Севастополя в межах Митного Союзу не лише забезпечить Росію «кишеньковим» офшором, але й дозволить йому самому оплачувати свій сепаратизм. Той-таки Гібралтар успішно продає прапор, гідрографічні та судноремонті послуги, а також онлайн-сервіси – окрім традиційного бізнесу на реекспорті, в якому чималу долю складають нафтопродукти. І все це – попри періоди повної материкової ізоляції, які з більшою чи меншою регулярністю влаштовує Іспанія.

Власне, економічне процвітання й робить Гібралтар настільки вірним британській короні: він підтверджував свою лояльність їй вже на двох референдумах, причому в політичному житті традиційно підтримує консерваторів.

Єдине, що тішить: Москву відлякує надмірна самостійність її сателітів. Тож цей сценарій, попри всі його принади для Росії є найменш імовірним. Наважитись на будь-який із попередніх двох Кремлю можуть завадити хіба негативні економічні перспективи: імперський статус Росії завжди обходився шалено дорого.

Втім, незалежно від цього перед Україною лишається проблема збереження цілісності й суверенітету. І саме це має бути головним завданням для нового керівництва МЗС.

На порядку денному стоять чотири взаємопов’язані питання: 1. Нова редакція Будапештського меморандуму; 2. Новий Великий договір з РФ, окремим пунктом якого є доля Чорноморського флоту; 3. Перспективи асоціації й членства України в ЄС; 4. Стосунки з НАТО й можливість надання Україні плану дій щодо членства в альянсі.

Деякі пункти, вочевидь, взаємовиключні, але без їх узгодження суб’єктність України на світовій арені лишатиметься примарною.