Чому викладачі донецького вишу-переселенця у Вінниці ходять на роботу пішки

Два тижні тому на будівлі вінницького ювелірного заводу "Кристал" з'явилася незвична табличка - Донецький національний університет, місто Вінниця.

Проте більшість співробітників підприємства вже навіть не звертають увагу на яскраву синю вивіску, а переїзд провідного вишу Донецька, який рік ще тому навіть не можна було уявити, сприймає, як звичайне явище. Всі чудово розуміють – іншого виходу просто не було.

На такий радикальний крок патріотично налаштована адміністрація університету вимушена була піти після того, як до неї у вересні завітали озброєні представники так званої "ДНР" і почали нав’язувати свої порядки: призначили потрібного ректора, а також переводити виш на російські стандарти. Крім того, за словами Романа Гринюка, ректора ДНУ, залишався незрозумілим статус дипломів, який мала видавати влада "ДНР" та питання фінансування учбового закладу.  

Зрештою й візит до будівлі університету так званого міністра "ДНР" Ігоря Костенко, якого супроводжувала бригада озброєних молодиків, більшість викладачів вишу досі згадує, як страшний сон.

"Вони (терористи - ред.) прийшли до нас, як додому і почали командувати, що нам робити. Мисляча людина не може з цим змиритися. Тому я жодної хвилини не сумнівалася щодо переїзду", - пригадує Тетяна Нагоряняк, виконуюча обов’язки декана історичного факультету ДНУ.

Такої ж думки дотримується і Сергій Коновалов, студент 3 курсу ДНУ, який також ані хвилини не розмірковував щодо переїзду. "Психологічно, коли  ти знаходишся в Донецьку, де щодня стріляють, засипаєш під обстрілами, то куди б ти не потрапив, тобі сподобається. Тут є майбутнє, а там ні", - з гіркою іронією, розповідає він. 

Але на переїзд зважилися далеко не всі учбові заклади, які вимушено опинилися в окупації. Так, з 39 вищих навчальних закладів Донецької та Луганської областей, місце прописки змінили лише 11.

Причини такої ситуації - різні. Керівництво одних вишів відверто підтримує терористів, а тому не бачить потреби переїжджати. Інші пояснюють: рішення про переведення з регіону суперечить законодавству. Ректори не впевнені, що МОН зможе забезпечити на нових місцях матеріально-технічною базою та навчально-методичною літературою. І такі побоювання - небезпідставні. 

Долю донецького вишу-переселенця назвати легкою навіть язик не повертається: викладачам та студентам п'ять місяців не виплачують зарплату та стипендію, а їх житлові умови у Вінниці без перебільшень можна назвати спартанськими. 

Рибні консерви чи 30 срібників

У просторому кабінеті Романа Гринюка, ректора ДНУ,  не по-ректорські не затишно. Серед предметів інтер’єру: старенький стіл, невеличкий шкіряний диван та ще один стіл з білими плямами та стільцями, де очевидно збирається весь колектив під час нарад. 

Проте Гринюк все ж щасливий щодо свого переїзду. За його словами, він врятував найголовніше: свій колектив та студентів, які не захотіли лягати під владу "ДНР".

При чому ініціативу зі зміною прописки, не зважаючи на спокусливі пропозиції так званої влади "ДНР", підтримала більше 80% викладачів та більше 50% студентів.  

Зрештою перебіжчики так і не побачили обіцяних золотих гір.  Викладачі-зрадники , розповідають співробітники ДНУ, вимушені вдовольнятися замість обіцяного в два рази підвищення зарплати кількома рибними консервами та 2,5 тис грн. у конверті. 

Сім кіл пекла ДНУ

Безпрецедентний переїзд донецького вишу для української системи освіти пішов геть не, як по писаному. Спочатку університету довелося ютитися у невеличких кімнатах місцевого департаменту освіти. 

Згодом вишу надали в оренду кілька кімнат, де колись працював  університет "Україна", та два поверхи ювелірного заводу "Кристал", які і досі не пристосовані для навчання. Так, у напівпорожніх кабінетах часом бракує меблів, не кажучи про великі аудиторії для лекцій, власну бібліотеку та лабораторії для проведення досліджень студентів-хіміків.

Зрештою далеко не всі викладачі та студенти через численні життєві обставини можуть фізично знаходитися у Вінниці. Тож, враховуючи всі ці технічні та організаційні проблеми, роботу вишу, не зважаючи на офіційне огололошення про початок навчального року, й досі не можна назвати повноцінною. Більшість факультетів проводять навчання дистанційно: викладачі розміщують матеріал для студентів на спеціальному сервері, хоча на деяких факультетах вже читають лекції.

Однак керівництво університету запевняє, що ці "перебої в роботі" тимчасові і починаючи з наступного семестру, в університеті будуть повноцінні живі лекції та семінари. 

Замість банкетного залу - гуртожиток

Зрештою організація навчального процесу - далеко не єдиний головний біль ДНУ.

На другому поверсі колишнього банкетного залу в одному зі спальних районів Вінниці протягом двох тижнів місцева влада організувала для співробітників університету імпровізований гуртожиток. Щоправда на першому поверсі приміщення й досі працює автомийка, яка навіть пізно ввечері через постіний шум нагадує про себе.

"А іншого вибору у мене просто нема. Якщо мене звідси виженуть, не знаю, куди йти. Я фактично живу в борг", - розвопідає  на анонімних умовах про свої реалії Марина, одна зі співробітниць ДНУ. 

Зрештою звикати до життя не у власній квартирі Донецька, а до студентських гуртожитків доводиться не лише Марині, а й більшості викладачів ДНУ, яких розселели у гуртожитках інших вишів. Поки що "захмарна" оренда житла для них у Вінниці - величезна розкіш.

По-перше, підприємливі вінничани вирішили заробити гроші на переїзді донецьких студентів та викладачів. Якщо до переселення вишу орендувати однокімнатну квартиру у 400-тисячному місті можна було за 1,4 тис грн., то зараз вартість підскочила до 3 тис грн, що можна порівняти зі столичними реаліями.

По-друге, через зміну реєстрації та бюрократичні перепони Держказначейство досі не перевело гроші на рахунок вишу, тому викладачі, які не отримують зарплату протягом п’яти місяців, просто не мають коштів на оренду житла. "Мова йде навіть про те, що деякі співробітники вимушені ходити пішки на роботу, бо у них просто нема грошей", - розповідає Гринюк.

Психологічні випробування

Але побутові проблеми просто ніщо у порівнянні з хвилюванням та постінийним страхом через близьких та рідних людей, які через різні причини досі вимушені жити в Донецьку.

"У мене там мама сама. Вона не може переїхати сюди. Перші три тижні тут на душі у мене було більш-менш спокійно, а зараз таке хвилювання охоплює, що навіть страшно стає", - зізнається Марина.

Проте, не зважаючи, на труднощі та страх перед майбутнім вона розуміє, що шляху назад нема і тішить себе тим, що рано чи пізно життя  все ж нормалізується: дадуть довгоочікувану зарплату, а на Донбасі - запанує спокій та мир.