Андрій Хливнюк: Я поза політикою, але це не політика, коли в твій дім прийшли зі зброєю

Представляти "Бумбокс" та її соліста немає потреби. Українські рокери вже давно мають відданих фанів не лише в Україні. Цього року музиканти об'їздили Україну з великим туром, а нещодавно вокаліст Андрій Хливнюк та барабанщик Олександр Люлякін повернулися з Британії.

Там українські музиканти мали важливу справу. Вони долучилися до ініціативи Білоруського вільного театру, які представили виставу "Палаючі двері" на підтримку Олега Сенцова, а також взяли участь у слуханнях в Британському парламенті, присвячених звільненню незаконно ув'язненого в Росії українського режисера.

Раніше режисер вистави Микола Халезін розповідав Еспресо.TV, чому білоруси у Британії займаються питанням українського політв'язня. А зараз про соціальну небайдужість, важелі тиску на Росію та музику поза політикою нам вдалося поспілкуватися і з Андрієм Хливнюком.

Ваша співпраця з Миколою Халезіним триває не перший рік. Але чому ви погодились долучитися до такого гостросоціального та нетрадиційного спектаклю?

Ми як громадяни цієї країни і як нормальні творчі люди розділяємо ті засади, на яких стоїть Білоруський вільний театр. Його голова і режисер Микола Халезін, його дружина і продюсер Наталя роблять правильні речі, і це, на мій погляд, має художнє значення.

Микола Халезін розповідав, що ви навіть зупинили через це репетиційний процес. Для вас ця вистава значить щось більше ніж музика?

Наш барабанщик Саша Люлякін – композитор вистави. До неї увійшла і одна з моїх пісень - "Наодинці". Вона лунає в тому акті, де йдеться про Сенцова. Для студійного запису і роботи над спектаклем був потрібний час, і треба було перебувати в Британії. Звісно, ми призупинили репетиції, адже як ми гратимемо без барабанщика. І це нормально, в цьому новини ніякої нема. 

А от те, що українські композитори записують і працюють в Британії – це новина. Або новина, що білоруському театру не байдуже до українського режисера і інших політв'язнів, заручників Кремля. 

І новина в тому, що ця вистава має вже на сьогодні 3 номінації в Британії: найкраща вистава, найкращий режисер і найкращий колектив. У них проходять гастролі по всьому світу. І в кожному місці на кожній виставі мова йде з глядачем і з пресою про те, щоб усім світом натиснути на Кремль і спонукати його звільнити наших бранців.

Чи могла би вистава відбутися в Україні? Чому білоруси в Британії говорять про наших політв'язнів гучніше, ніж це відбувається в Україні?

Мене не цікавить, чи могла би бути вона показана. Якщо буде воля на це, якщо ми зрозуміємо, що це треба робити, ми зробимо це своїм коштом. 

Зараз в цьому є потреба, але фізичної можливості немає: закінчиться британський тур, але потім розпочинаються гастролі в Італії, потім Австралія.

В Україні на це зараз немає запиту. Але не запиту від суспільства. 

Я не хочу нікого звинувачувати і казати пустих банальних слів. Я думаю, що люди прийдуть і побачать залюбки, бо вистава і справді крута, серйозна, з крутою історією. Це не просто голий протест сам по собі. 

10 жовтня у парламенті Британії пройшли слухання. Скажіть, це до чогось призвело? 

На слуханнях в Британському парламенті зустрілися ініціативні люди, які не мають відношення до політики і до державного бюджету. Це небайдужі люди, які мають якусь силу в Україні, до яких прислухаються.

Я також брав участь у цих слуханнях у якості, як вони це називають, opinion leader. Хоча не знаю, чи є я ним насправді.

Була розмова про те, щоб, по-перше, тема війни з Росією на сході України і тема Криму не сходила з екранів і газетних шпальт. По-друге, щоб натиснути на керівництво Росії і звільнити політичних бранців. І третє – це ситуація загалом, яка сьогодні відбувається в Україні - не очима телебачення і газет, не очима пропаганди Russia Today, а очима людей, які не зацікавлені в тому, щоб говорити неправду.

З представниками парламенту Англії нам допомогла зустрітися колишній міністр культури Британії, нині член Британського парламенту Марія Міллер. Ми поставили собі як надмету сформувати "список Сенцова", в якому були би особи, безпосередньо причетні до ув'язнення наших бранців. Це робиться для того, щоб не дати їм можливість виїжджати в Євросоюз, зберігати там кошти, відпочивати, мати там рахунки, нерухомість.

Якщо ми доб'ємося цього, а я в цьому впевнений, це буде моя особисто перемога і ще один крок на шляху до звільнення наших людей.

Ми всі знаємо, що все це робиться тихо. Люди, які виконують накази, думають, що про них ніхто ніколи не дізнається, і це їм розв'язує руки.

Якщо ж проти них почнуть діяти персональні санкції, вони зрозуміють, що від розплати не втечеш і за свої злочини перед людством, перед людяністю доведеться відповісти. 

І я вірю, що ми зможемо побачити, як цей картковий будиночок почне сипатись. Якщо вони нічого не будуть боятися, навряд чи наших хлопців і дівчат відпустять. 

Ви займаєтесь музикою, бо вам це подобається. Зараз у вашій музиці багато рефлексій на події в країні. Як ви вважаєте, це обов'язок творчої людини?

Я не думаю, що взагалі у людей є обов'язки, окрім родинних. "Бумбокс" як була команда неполітична, так і є. Це моя особиста позиція громадянина заводить нас до таких інтерв'ю. Але в команді ми займаємось творчістю і тільки.

Якщо ви почули якісь штуки, рефлексії стосовно подій минулих років, значить, я мав рацію, коли це писав. Людям потрібно не тільки те, як хто кого боляче вколов у відносинах між чоловіком і жінкою. Значить, хтось хоче чути і про інше. І це має значення. Але, повірте, будуть пісні і про кохання.

Як ви думаєте, можливо зараз бути "людиною миру", яка прагне залишатися поза політикою, тільки творити?

Можливо.

Але суспільство не завжди це добре сприймає.

Якщо ви будете думати про те, чи сприйме суспільство вашу позицію, це буде називатися політика. Якщо ви будете жити, керуючись своїм життєвим досвідом і ідеалами, це будете ви. 

І звинувачувати можна будь-кого тільки тоді, коли ви маєте докази, що хтось порушив закон. 

А бути частиною світу і бути поза політикою - це не значить бути байдужим. Я теж себе вважаю людиною світу. Більш того, я вважаю себе поза політикою. Я хочу підкреслити це червоним олівцем.

Я вважаю те, що ми зараз робимо, поза політикою. Адже тут мова не йде про політику, тут мова йде про людей, живих людей, які зіткнулися з тим, що інші люди, не політики, прийшли в їхній дім зі зброєю в руках. Це вже не політика. 

Давайте будемо ігнорувати, приміром, такі речі, як біженці, що живуть в тебе вдома. Приїхали і не знають, куди їм дітися. Окрім порції негативу через те, що вони з Донбасу і в них на номерах старенької машини донецькі номери, давайте будемо ще їх ігнорувати. Це що, політика? Ні, це живі люди.

Бути поза цим – це значить бути просто холодною, байдужою людиною, а не людиною світу. І повірте, багато з тих, про кого ми говоримо, роблять багато чого в тиху. Люди є люди, всі різні. І я не білочка зовсім. 

Багато людей створюють музику, але чутно лише сотні. Що потрібно робити, щоб збирати концертні зали?

Треба займатися і грати. Просто грати для людей.