Що спільного між скандальним законом 1558-1 та Конституцією України?

1558 - це безвідповідальний популізм? Однозначно!

Але не тільки. Якщо дивитись глибше, це агонія держави, що на конституційному рівні проголосила себе соціальною, узяла силу-силенну зобов’язань перед власними громадянами і через це спровокувала системний конфлікт між законами економіки і законами, які ухвалює Верховна Рада.

Бо ж хіба не держава вчергове порушила суспільний договір, проголосивши, що "Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України" (ст. 99 Конституції України). Не треба бути конституціоналістом чи економістом, аби констатувати: НБУ (не без суттєвої допомоги з боку уряду) не виконав своєї "основної функції".

Так саме, як не впоралась зі своїми "найважливішими функціями" держава в цілому, бо згідно зі ст. 17 Конституції "Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу" (народ, до речі свою "справу" виконав на відмінно).

Приклади можна множити. Загалом чинна Конституція України багато в чому виявилась набором оптимістичних декларацій, не забезпечених економічним ресурсом та спроможністю держави виконувати задекларовані зобов’язання. Право на безоплатне житло (ст. 47), достатній життєвий рівень (ст. 48), безоплатну медичну допомогу (ст. 49), безоплатну освіту (ст. 53), контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт (ст. 42), задекларовані в Основному законі, – яскраві приклади безвідповідального конституційного популізму.

Цей популізм руйнує саму довіру до права та законодавства як інструменту регулювання суспільних відносин. Якщо ставитись до Конституції серйозно, то очевидно що держава давно і постійно не виконує своїх зобов’язань перед власним народом, що напевно звільняє громадян від виконання своїх обов’язків перед державою. Ніхто не може ефективно керувати за допомогою законів, якщо немає суспільної довіри до законодавця, якщо народ не відчуває, що влада репрезентує саме його, а не свої власні інтереси. Як казав класик, "суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання".

Отже, безвідповідальний популізм Верховної Ради зразку 2015 року в перебігу ухвалення законопроекту 1558-1 - лише прямий наслідок конституційного популізму ВРУ зразка 1996 року, яка закріпила в Основному законі модель соціальної держави-опікуна, що плекала у власних громадянах патерналізм, попри те, що економіка не давала жодних підстав сподіватись на побудову в Україні "держави загального добробуту" у скільки-будь озорому майбутньому. Це по-перше.

По-друге, голосування за 1558-1 вчергове продемонструвало, що політично-інфантильним націям протипоказані парламентські форми правління. Брак політичної культури, відсутність тривких традицій парламентаризму як у народу (який на останніх виборах вчергове довів, що голосує за особистості, а не за ту чи ту стратегію розвитку країни), так і у т.зв. "політичних еліт" (які примудряються бути полум’яними опозиціонерами, воднораз перебуваючи у правлячій коаліції) робить парламентську форму правління просто недієздатною, що наразі компенсується хіба що фактичним зовнішнім управлінням країною.

ВИСНОВКИ

Україна сьогодні потребує насамперед не декомунізації, а радикальної відмови від соціального популізму, закріпленого в Основному законі. Для цього ми маємо укласти новий суспільний договір, за яким держава-опікун перетвориться на державу-партнера, а підданий-клієнт – на справжнього громадянина, відповідального за свою долю та майбутнє своєї держави.

Замість регулювання та опіки з боку держави новий суспільний договір має запропонувати громадянам свободу та рівні можливості. Основою конституційної реформи має стати не перерозподіл повноважень між центральною владою та місцевим самоврядуванням, а чітке визначення та обмеження компетенції публічної влади усіх рівнів як такої. У новій Конституції належить насамперед гарантувати простір свободи та самоорганізації громадян, захищений від втручання як держави, так і органів місцевого самоврядування, а вже потім ефективно розподілити повноваження та відповідальність між рівнями влади та її гілками.

Аби стати справді суспільним договором, а не міжелітним компромісом з елементами наукового дослідження, нова конституція має бути лаконічною. Громадяни мають розуміти, про які саме засади співжиття вони домовились поміж собою і які саме функції та повноваження вони делегували владі усіх рівнів.

В добу Інтернету справді масовий, чесний і прозорий конституційний процес – не тільки реальний та ефективний інструмент вироблення нового суспільного договору, а й шлях до консолідації української політичної нації. Пряма та опосередкована участь активних громадян та лідерів суспільної думки у розробці, обговоренні та ухваленні нової конституції – найкраща запорука її довговічності та дієвості.

За роки незалежності Україна вистраждала право на оригінальний суспільний договір. Ми дорого заплатили за пізнання себе. Ми ціною поту і крови вивчили, що у нас виходить добре, і які трансплантати не приживаються на нашій землі. Тепер настав час уконституювати наші знання про себе.