Оверсинкінг, хлопець на ім’я Календар і коротка історія музики – 5 книг, де вчать жити тут і зараз

Нік Трентон. Оверсинкінг. Як побороти тривогу та почати жити тут і зараз. – К.: Хто це? - 2025

Емоція, з якою ви, ймовірно, читатимете цю книгу: "О, точно", або "Та це ж про мене!" І це не дивно, адже "Оверсинкінг" Ніка Трентона, здається, про всіх нас у цей трагічний період нашої історії. Та й хіба лише під час нього? Бо насправді це книга для того, хто любить копирсатися в думках про майбутнє і вирішувати проблеми, які ще не настали. Для королів і королев тривоги та стресу. Людей, які так багато думають про те, чого нема, що пропускають момент тут і зараз. Утім, усвідомлення цього - це вже половина шляху до кращого життя, як вважає автор книжки. А що ж далі, спитаєте ви? Відмовитися від надій на краще? "Звісно, я не пропоную вам відмовитися від мрій, - зауважує автор. - Але якщо ви мрієте замість того, щоб робити кроки до того, чого прагнете, ви робите собі ведмежу послугу. Мрії потрібні, щоб надихати вас і підживлювати бажання діяти, але без дій вони - лише милі байки, що їх ви собі розказуєте, нічого при цьому не роблячи для того, щоб втілити їх у життя". Тож варто додати, що книга пропонує дієві інструменти, які допомагають подивитися на звичні патерни поведінки ніби збоку. Проаналізувати, чому тривога стає близьким другом - і як виплутатися з цього кола. "Спробуємо сформулювати практичні поради щодо того, що ви можете почати робити вже зараз, - пропонує автор. -  Припиніть скаржитися та звинувачувати інших Більше жодних скарг на погоду або недоліки ваших родичів. Жодних пліток про колег, які вас дратують. Припиніть подовгу жалітися вашим друзям на те, як вас розлютив несправедливий штраф за перевищення швидкості. Усі ми це робимо". Звісно, це мало стосується наших сьогоднішніх глобальних реалій, але спробувати можна з найменшого, чи не так?

Ольга Луб'яна. Емоційний інтелект. Як досягти гармонії в родині. - Х.: 4mamas, 2025

У цій книжці нам вкотре нагадують, що емоції - це один із проявів суб'єктивного ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе. Але так само "Емоційний інтелект" Ольги Луб’яної зайвий раз демонструє те, як емоції та почуття є рушійною силою наших учинків. Тож як жити так, щоб ми керували емоціями, а не вони нами? Як навчити цього своїх дітей? Як навчитися всім членам родини проявляти свої емоції, не зашкодивши іншим? Наприклад, коли вами опановує гнів. "Що робити в момент нападу? – питає авторка. - НІЧОГО! У момент нападу гніву дуже важливо якраз нічого не накоїти! Ви ж пам'ятаєте: вибір, зроблений у гніві, неможливо виправити. Цей момент потрібно просто пережити, нічого не зламавши. Ні стосунків, ні меблів. Спалах будь-якої, навіть найсильнішої емоції триває в середньому дві-три хвилини. Й ось у ці хвилини варто: дихати, дихати і - дихати. Ще допомагає ходьба і, в ідеалі, відійти від подразника подалі. На самоті можна покричати, погупати ногами, побити подушку. Для виходу гніву природа дала людині чотири клапани: руки (постукати, побити), ноги (побігти, погупати), горло (покричати), зуби (погризти яблуко, моркву, горіхи). Ще, на диво, допомагає, якщо під час нападу ви зможете лягти. На диван, на підлогу. Повірте, сердитися лежачи дуже незручно й гнів випаровується швидше. Ви зараз теж уявили себе лежачи на підлозі й роздираючи зубами шніцель? Сміємося, щоб. не плакати". Загалом у цій книжці ви дізнаєтесь: що таке емоції, чому вони виникають; як вони впливають на нас і наших близьких; як можна розвивати емоційний інтелект; чому розвинутий емоційний інтелект дуже допомагає у вихованні дітей; які дієві техніки проживання емоцій існують та багато іншого.

Роберт Філіп. Коротка історія музики. – К.: Наш Формат, 2025

Здається, у цій книжці її автор -  дослідник, письменник і ведучий на радіо BBC, який захистив докторську дисертацію на основі звукозаписів - досяг неможливого: елегантно й доступно виклав історію музики, що охоплює п’ять континентів і тисячі років. Тож незалежно від того, чи ви музичний експерт, чи не відрізняєте оперу від хіп-хопу, читати "Коротку історію музики" Роберта Філіпа - саме задоволення. Часовий та жанровий розмах справді вражає, бо вас чекає історія, що тягнеться від ритму биття маминого серця - до бунтівних рифів електрогітари; від флейт із кісток мамонта до саундтреків "Зоряних війн". Таким чином, автор запрошує у неймовірну подорож крізь 40 тисяч років музичної історії, під час якої оживають забуті мелодії стародавніх цивілізацій, революційні стилі та жанри, що народилися на перетині культур, історії сотень геніїв, які винаходили музичні інструменти, фіксували звуки на папері й створювали справжні шедеври. Мандруючи стилями та епохами, можна дізнатися багато цікавого. Наприклад, чому середньовічні візії Гільдеґарди Бінґенської вплинули на позицію церкви щодо жіночих монастирів? Як лютня та інші інструменти із Центральної Азії завоювали Європу? Хто розвивав блюз, регтайм і джаз, які розхитали світське суспільне життя? Що особливого у виконанні гімну США Джимі Гендріксом під час "Вудстоку" в 1969 році? Що ж до аналогій з нашим воєнним часом, то автор нагадує: "Музику завжди використовували на війні, щоб налякати ворога, зміцнити рішучість бійців, підтримати дух тих, хто залишився вдома. У війнах упродовж усієї історії люди створювали музику самі або слухали, як її виконує хтось інший. Під час Другої світової музиканти гастролювали військовими таборами з обох боків. Але це був час розквіту радіо, і музикантів, які гастролювали, могли чути в усьому світі солдати й цивільні. Німецькі пілоти мали особливу любов до американського джазу, що дуже дратувало Гітлера".

Андріс Калнозолс. Мене звуть Календар. – Чернівці: Видавництво ХХІ, 2025

Ця книжка чимось нагадує "Записки божевільного" Гоголя. "День був без числа", пригадуєте? Або як герой цієї фантасмагорії викрав з кошика собачки його нотатки… Наразі маємо майже те саме. "Мене звуть Календар" Андріса Калнозолса – це щоденник, кожен запис починається з іменин, роковин, що нагадує, ясна річ, календар – церковний а чи садовий, неважливо. "9 липня. Яутріте, Каміла, Дігна, Сара. Дігна - ну таке собі. У моєму місті є такий песик Сара, і мені він подобається – та Сара, Коли Сара підбігає до мене, то махає хвостом. Вона дуже маленька. Мені до черевиків дістає. Я завжди думаю: не знаю, чи Сара святкує свої іменини 19 липня? А господар, чийого імені я не знаю, повсякчас гукає: "До мене, Саро, до мене". У мене сьогодні такий гарний настрій, що й не знаю, де приткнутися". Кажуть, герой цієї історії божевільний, бо, окрім всього, ходить до священика, який щоразу наказує написати йому якесь одне слово. Наприклад, "книга". Можливо, навіть оця. Але хіба він один такий у цій книжці (і не лише)? "Коли я їв на автовокзалі бутерброди, - розповідає наш герой, - до мене підійшла одна цікава жінка, яка часто всміхалася. Вона дуже чемно запитала: даруйте, ви ж Календар, правда? А я нічого не відповів. Тоді вона знов усміхнулась і сказала, що знає, що мене звуть Календар. Тоді вона захотіла дізнатися, чиї сьогодні іменини. То я сказав, що Рітми й Рамони. Тоді вона сказала - здогадайся, хто я із цих двох! А я, звісно, нічого не сказав. Встав із лавочки та й пішов собі геть. Їй самій слід із цим розібратися". Загалом цей роман, структурований у вигляді щоденника, охоплює рік життя хлопця на ім’я Оскарс. Здавалося б, просто рефлексії дивака, який тиняється містом і записує свої думки, утім поступово навколо Оскара й календаря зав’язується сюжет, у якому переплітаються і соціальна, і любовна, і навіть детективна лінії. Для чого, спитаєте? Хоча б для того, щоб поглянути на життя під іншим кутом.

Патрік Брінглі. Вся на світі краса. Музей Метрополітен і я. – К.: Моя книжкова полиця, 2025

Пригадуєте містера Біна, який працював музейним доглядачем? У нього була своя теорія мистецтва ("картини бувають великі й маленькі") і свої причини працювати в музеї. Те, що змусило автора цієї книжки стати музейним охоронцем, має більш трагічний характер. Але його розповідь через це не стала менш цікавою, тож лякатися не варто. "З одного помітно пустого місця на стіні сиротливо звисають два дроти, - зауважує автор, оглядаючи залу. - Ада дивиться якраз туди. - Бачиш, там папірець із підписом. - 1 вказує на доказ, де перед нами не слід жахливого злочину. - Тут висів містер Франческо Граначчі, але реставратори забрали його почистити". Адже не страшно, чи не так? Бо автору тут же пояснюють: "Буває, картини позичають іншим музеям, або оглядають у кураторській, або відвозять у студію пофотографувати. Всяке трапляється. Та якщо помітиш папірець, усе гаразд". Саме у такий "роз’яснювальний" спосіб у книжці "Вся на світі краса" Патріка Брінглі нам нагадують про те, як мільйони людей щороку піднімаються величними мармуровими сходами, щоб відвідати музей мистецтва Метрополітен. Але лише обрані мають необмежений доступ до кожного куточка. Це охоронці, які непомітно блукають у темно-синіх костюмах, пильно стежачи за скарбницею площею два мільйони квадратних футів. Будучи захоплений своєю кар'єрою в журналі The New Yorker, автор ніколи не думав, що стане одним з них. Проте коли у його старшого брата діагностували смертельну хворобу, він відчув потребу втекти від галасу повсякденного життя. Тому він звільнився з The New Yorker і відправився шукати розради в найкрасивішому місці, яке знав - музеї мистецтва Метрополітен.