Що буде з Гренландією після Давосу та як це позначиться на Україні

Отже, після того, як емоції спали,  з'явилось розуміння, що у Давос Трамп привозив не план анексії данської території та не ультиматум Європі, а рамкову угоду щодо Гренландії. Вона й стала інструментом ширшої розмови про баланс сил, розподіл навантажень між союзниками та межі американських гарантій Європі. А ще продемонструвала, що в новій картині світу стратегія США реалізується з більшою опорою на інформаційні кампанії. 

Подивимось, як це працює.

виступ Дональда Трампа в Давосі, фото: gettyimages

Кейс Гренландії по-американськи: перерозподіл відповідальності між союзниками

Інформаційний супровід рамкової угоди про Гренландію схожий на ситуацію навколо проєктів угод про гарантії безпеки Україні: вони коментуються, однак не публікуються і тому не аналізуються публічно. Іншими словами, мова йде про інформаційний процес, що формує поки ще невизначену стратегічну реальність.

Якою може бути ця реальність? 

У Національній стратегії оборони 2026 року немає ані слова про анексію Гренландії. Натомість сказано, що пріоритетом є військовий і комерційний доступ до "ключових територій" (key terrain) у Західній півкулі, особливо Гренландії, Заток Америки (Мексиканської затоки у більшості позначень) та Панамського каналу. Це, судячи з тексту, не єдині можливі "ключові території", а лише ті, щодо яких стратегія оформлена. За логікою, якби ці території розглядались як суверенні території США, не було б потреби говорити про доступ.

Проте більший доступ до Гренландії Сполученим Штатам потрібен не лише суто з військових міркувань, але, як визнав Дональд Трамп у Давосі, а й через критичні елементи, які можуть там видобуватись. Відповідно, йдеться передусім про розбудову індустріальної бази оборонного виробництва - цьому присвячена основна частина Національної стратегії. Як добре відомо, без гарантованого доступу до критичних елементів, на які поки що має монополію Китай, це неможливо.  Тож більший доступ до Гренландії бачиться адміністрацією Трампа у термінах військово-політичного змагання з Китаєм і його локальним деструктором у Східній Європі, яким є РФ. Відтак, гренландська історія Дональда Трампа після Давоса – це насамперед історія про перерозподіл відповідальності між союзниками. США рішуче налаштовані на стримування Китаю на Далекому Сході, де зосереджені основні китайські ресурси, але вимагають від Європи більшої ролі у власній безпеці та у стримуванні Китаю в інших регіонах, зокрема на підступах до Європи.

фото: gettyimage

Для України історія навколо Гренландії важлива з багатьох поглядів. Є історія спільних навчань України та Данії щодо військової логістики в Гренландії. Є спільна з Європою повага до територіальної цілісності та чимраз більша солідарність у підходах до майбутнього. Але критично важливими є і відносини зі США. 

Тож як Сполучені Штати і Європа насправді мислять захист західного простору? Що вони вкладають у поняття гарантій безпеки та чому кілька десятків військових у Гренландії можуть мати більший ефект зі стримування, ніж тисячі солдатів на папері?

Для чого Трампові була потрібна рамкова угода щодо Гренландії

Під час виступу в Давосі Дональд Трамп заявив, що у питанні Гренландії не існує воєнної опції. Це стало сигналом деескалації після кількох тижнів гучних і навмисно провокативних заяв. Риторика Трампа цього разу була позбавлена погроз анексії чи ультиматумів і будувалася навколо ідеї взаємовигідної домовленості між США, Данією та, опосередковано, самою Гренландією.

Відповідно, за новою, уточненою, або ж давоською, версією Трампа, Гренландія постає як необхідна європейська плата за роль США у забезпеченні європейської безпеки протягом десятиліть. За цією версією, США потребують Гренландії, і мають її отримати, або ж образяться, і ця образа буде багато коштувати європейцям. Тому Гренландію краще продати.

Але далі новий поворот: Трамп робить оголошення, що за результатами зустрічі з генеральним секретарем НАТО Марк Рютте на полях Давоса США і НАТО було сформовано рамкову домовленість про майбутню угоду (framework of a future deal) щодо Гренландії. 

У якій саме формі існує ця домовленість і чи має вона характер міжнародного документа, публічно пояснено не було. Ані Білий дім, ані НАТО не оприлюднили тексту чи додатків, а комунікації обмежилися загальними політичними формулюваннями. Публічний зміст заяв зводився до безпекової координації в Арктиці та ширшого реагування на виклики з боку РФ і Китаю. Жодних рішень, які змінювали б правовий статус Гренландії або ставили під сумнів суверенітет Данії, оприлюднено не було.

Тепер, коли було заявлено про цю рамкову угоду, можна по-новому поглянути та на тарифну частину "війни за Гренландію". 

Як ми пам'ятаємо після анонсування Дональдом Трампом нових тарифів проти європейських країн американські фондові ринки зазнали крутого падіння. В Давосі ж Трамп оголосив про відмову від нових тарифів. Цілком може бути, що США і не збиралися йти на значне загострення, тим більше військове, а фондові втрати є просто супутніми витратами на інформаційне забезпечення оновленої стратегії США і в Західній півкулі, і у відносинах із союзниками.

Підсумуємо, що ми маємо в результаті після цих маневрів Трампа. 

В оприлюдненому тексті Національної оборонної стратегії США 2026 року Гренландія фігурує як "ключовий простір" для військового і комерційного доступу, спостереження і стримування Китаю і РФ, але не як об’єкт територіальної експансії. 

Навряд чи текст стратегії переписувався і переузгоджувався протягом тижня до публікації відповідно до подій на фондовому ринку США і заяв Дональда Трампа у Давосі. Скоріше період до публікації оборонної стратегії був використаний для того, щоб її зміст був сприйнятий світом із полегшенням, а не з насторогою.

В якій обгортці Штати намагаються продати свою нову стратегію світові

США акцентують увагу світу на кардинальному посиленні оборонно-промислової бази США та рішучому стримуванні Китаю, зокрема європейцями у сфері їх безпекової відповідальності.

При цьому Національна оборонна стратегія США говорить про проблему одночасності – необхідність для США діяти в кількох театрах паралельно. Для цього США необхідний зручний для них розподіл ресурсів із Європою. Союзники мають підтримувати загальну американську логіку стримування Китаю і не перешкоджати американському військовому і комерційному доступу до "критичних територій", зокрема європейських. Якщо так, Дональд Трамп не буде забирати Гренландію і не буде перешкоджати продажам європейцям американської зброї.

 Не можна сказати, що трансатлантична угода у такому вигляді виглядає справедливою. Але скидається на те, що це вимушено, але буде стартовою точкою для пошуку трансатлантичного балансу в нових стратегічних умовах.

авіабаза США Пітуффік на території Гренландії, фото: gettyimages

Підтверджуючи цю тезу, американські посадовці, які супроводжували Дональда Трампа до Давоса, слали свої сигнали: не треба сприймати поточну політику США занадто трагічно. Треба лишень  перечекати, не роблячи різких кроків і зберігаючи глибинний трансатлантичний зв’язок, і відносини Європи зі США зрештою знову стануть гармонійними.

З огляду на це можливі дві гіпотези стосовно дихотомії між тим, що пишеться в американських стратегіях, і тим, що часто говорить Дональд Трамп. 

Перша гіпотеза: нове покоління стратегічних документів США є маскуванням глибинного хаосу в американському стратегічному мисленні. 

Друга гіпотеза: епатажний імператор Нерон, який невпинно створює інформаційний порядок денний для світу, є одним з інструментів глибинної американської держави та глибинного американського бізнесу США у свідомій руйнації старого і свідомому будівництві нового світового порядку відповідно до досягнутого рівня американських технологій. Так чи інакше, свідомо або несвідомо, США продовжують рухати світ.

Стратегія на практиці, або  скільки потрібно собачих упряжок для оборони Гренландії

Реакцією Європи на гренландські зазіхання Дональд Трампа перед Давосом були спільні заяви та арктичні навчання Arctic Endurance. Основний сенс – спростувати тезу Трампа про "вакуум безпеки" навколо острова. 

Вірогідно, європейці, розуміли, що в цій стратегії буде написано. Тож, можливо, намагались показати Трампові, що розуміють нове американське бачення ефективного контролю над "ключовим простором". А саме те, що у регіонах із високими операційними витратами, як і написано в американській стратегії, вирішальними є не чисельність, а доступ, зв’язок, автономність і здатність діяти в умовах обмеженої інфраструктури.

Данські солдати на стрільбищі в Гренландії, фото: Danish Armed Forces

Судіть самі. 

Національні контингенти Operation Arctic Endurance були майже символічні. Франція направила 15 військовослужбовців, Німеччина – 13, Норвегія – 2, водночас Данія оголосила про додаткове підсилення власної присутності аж до приблизно 200 військових. Нагадаємо, що та американська присутність у Гренландії зараз – кілька сотень військовослужбовців, принаймні у рази, якщо не на порядки, менше, ніж допускається наявними угодами.

Arctic Endurance відпрацьовували створення присутності, координацію дій, роботу штабів, зв’язок і логістику в умовах високих широт. Заходи включали морське та повітряне патрулювання, обмін даними спостереження, відпрацювання автономної діяльності невеликих підрозділів. Як зазначено вище, саме такий формат – розподілена присутність замість масового розгортання – нова оборонна стратегія США прямо називає ефективним інструментом стримування у морських і арктичних регіонах.

фото: bloomberg

На цьому фоні пригадаємо, як відбувались навчання НАТО в Гренландії раніше.

У березні-квітні 2022 року навчання Cold Response 2022 у Норвегії залучили понад 30 тисяч військових із 27 країн. 

У 2024 році відбулися навчання Nordic Response 2024, що стали частиною масштабних навчань Steadfast Defender 2024 – близько 20 тисяч військових із 13 країн, понад 110 літаків і близько 50 кораблів. 

Україна також має досвід участі в арктичних навчаннях НАТО. Починаючи з 2009 року, українські транспортні літаки Іл-76МД багато років у рамках щорічних дансько-українських навчань Northern Falcon виконували рейси з американської бази Thule (нині Pituffik Space Base) до данської Station Nord на північному сході Гренландії, забезпечуючи доставлення палива для ізольованої арктичної інфраструктури. У новій американській оборонній стратегії це приклад союзного внеску, який посилює загальну систему доступу і стійкості без формального нарощування військової присутності.

Хто є хто в Арктиці: від США до Китаю

США загалом мають найбільш розвинену арктичну військову інфраструктуру, але вона в основному зосереджена на Алясці, яка "нависає" над тихоокеанським регіоном. Там з 2022 року відновлено 11-ту повітряно-десантну дивізію як спеціалізоване формування для дій у холодному кліматі. Йдеться приблизно про 12 тисяч військовослужбовців, об’єднаних у дві бригади з авіаційним компонентом і постійною інфраструктурою для дій за температур до -40 °C. У січні 2026 року Пентагон перевів у підвищену готовність близько 1 500 військових цієї дивізії під можливе розгортання за наказом президента. Американські медіа висували два припущення – для можливого придушення протестів у Міннесоті, зовсім не арктичному штаті. Інше припущення – для демонстративного розгортання в Гренландії. Але це стало проблематичним з політичної точки зору після демонстративного європейського розгортання. Після публічної ж деескалації у Давосі це розгортання може відбутися, але вже в рамках рамкової угоди щодо Гренландії.

Слабким місцем арктичної присутності США є морський компонент. Станом на 2025 рік США мали лише три арктично придатні криголами. Для виправлення ситуації США інвестували близько 8,6 млрд доларів у розширення криголамного флоту за кооперації з Канадою і Фінляндією. Передбачається будівництво до 11 нових арктичних криголамів, але це багаторічний процес. Тим часом у Національній оборонній стратегії 2026 року криголами, морська логістика і доступ до маршрутів прямо названі елементами довгострокового балансу сил.

Європейська модель потенційної оборони Гренландії менш видовищна за американську. Ця модель спирається на постійну присутність і контроль простору. Данське об’єднане арктичне командування (Joint Arctic Command), створене у 2012 році, відповідає за всі військові операції в Гренландії та на Фарерських островах, координуючи морське, повітряне і наземне патрулювання. Найвідомішим елементом цієї присутності є патруль Sirius – 14 військовослужбовців, які на собачих упряжках патрулюють близько 16 тисяч кілометрів узбережжя північно-східної Гренландії. Це не бойова частина у класичному сенсі, а інструмент суверенітету, спостереження і контролю – саме та форма "постійної присутності", яку нова оборонна стратегія США вважає достатньою для запобігання "сірим сценаріям".

Історія з данськими собачими упряжками взагалі доволі цікава.  Трамп згадував про них виключно іронічно. І даремно.  У великому змаганні 1911 року за те, хто вперше в історії людства досягне Південного полюсу, змагалися норвезька команда Рауль Амундсена і британець Роберт Скотт. Норвежці досягли полюса першими та всі повернулися живими. Британці були там другими та всі загинули дорогою назад. Ключовий фактор успіху полягав у тому, що Амундсен зробив ставку на гренландських їздових собак, а не на авангардні на той момент моторні сани. Звичайно, моторні сани з тих часів значно удосконалилися. Але гарантувати, що для цілей територіальної оборони арктичних зон вони вже кращі за гренландських їздових собак, можливо, й зарано.

похід на собачих упряжках, фото: gettyimages

Норвегія має спеціалізовану арктичну бригаду Brigade Nord чисельністю близько 4 500 осіб. У 2025 році вона оголосила про створення ще однієї бригади Finnmarksbrigaden орієнтовно на 5 000 військовослужбовців із повною готовністю до 2032 року.

РФ, якій США збираються протистояти в Гренландії, у цифрах виглядає найбільш "арктичною" державою. У власній арктичній зоні РФ має 6 баз, 14 аеродромів і 16 глибоководних портів. Ключовий ресурс – флот у кілька десятків криголамів, з яких 8 атомних, що забезпечує реальний доступ до морських маршрутів через Арктику. Водночас утримання цієї інфраструктури є надзвичайно затратним і значною мірою спирається на радянську спадщину.

Китай проголосив себе "приарктичною державою", але не має окремих арктичних сил. Однак (одначе), Китай нарощує інструменти присутності. Заявляється про наявність щонайменше двох полярних криголамів, які використовуються для регулярних полярних місій. Американські урядові оцінки наприкінці 2025 року прямо вказували на зростання кількості китайських суден в Арктиці та трактували криголамний компонент як довгостроковий виклик.

Отже, ключовим елементом оборони Гренландії залишається не сам острів, а простір навколо нього. Визначальною є зона, яка позначається GIUK gap – смуга між Гренландією, Ісландією та Сполученим Королівством. З часів Другої світової війни, а потім холодної війни, це один із найважливіших стратегічних районів Північної Атлантики. Саме тут зосереджені основні зусилля США і НАТО з протичовнової оборони, контролю морських комунікацій і повітряного спостереження між Північною Америкою та Європою.

Тому "ключова територія", якою Гренландія проголошена у Національній оборонній стратегії США, потрібна для оборони акваторії поза Гренландією. Тобто мова про контроль доступу, а не про контроль території. Іншими словами,  данські собачі упряжки мають конкурувати не з американською 11-ю дивізією, а з теоретично можливими російськими та китайськими диверсантами.

Як екстраполювати гренландський досвід гарантій безпеки на Україну

Таким чином, історія навколо Гренландії важлива як індикатор того, як Сполучені Штати і європейські союзники бачать гарантії безпеки. У публічній риториці Дональд Трампа звучало, що для захисту стратегічного активу недостатньо договорів і союзницьких декларацій, потрібен прямий контроль. Проте фактична архітектура безпеки Гренландії демонструє складніший підхід. На підтвердження цього в новій оборонній стратегії США гарантії безпеки не зводяться до суверенітету над територією. Ключовими поняттями є саме доступ (access), стримування через заперечення (deterrence by denial), контроль комунікацій і здатність союзників брати на себе первинну відповідальність. Саме так описується безпекова логіка в Європі загалом і в Північній Атлантиці зокрема. 

Гренландія в цьому підході – не "фортеця" і не укріплений район, подібний до Аляски, а вузол у ширшій системі, де безпека спирається на контроль повітряного, морського і підводного простору навколо. Тобто, кілька десятків військових, постійна данська присутність, американська база раннього попередження та союзний контроль акваторії GIUK gap важливіші за масове розгортання на самому острові.

Військовослужбовці Бундесверу в аеропорту Нуук, Гренландія, фото: gettyimages

Українська дискусія про гарантії часто зводиться до кількості іноземних військових на території або формального членства в союзах. Проте досвід Гренландії показує, що для США і НАТО гарантії насамперед означають вбудованість у систему стримування, в якій фізична присутність є важливим, однак лише одним з інструментів.

Національна оборонна стратегія США 2026 року закріплює це. За нею, розподіл військової відповідальності в рамках НАТО має бути таким: Європа має взяти на себе основну відповідальність за загальну оборону (conventional defense), тоді як США зосереджуються на критичних військових спроможностях – розвідці, ПРО, повітряно-морському домінуванні та стратегічному стримуванні.

Гарантії безпеки для суверенної України та для автономної Гренландії мають різну географію, але спільну логіку. Гренландія захищена не тому, що на ній багато військ, а тому, що вона є частиною чинного балансу сил, де будь-яке порушення доступу негайно має військові та політичні наслідки. Гарантії для України сьогодні засновані на можливостях Сил оборони України за європейської економічної та американської збройової підтримки. Але так само гарантії для України проявляються як система інструментів, що забезпечує баланс сил, який блокує зовнішню агресію. Це не один інструмент.

Попри всю політичну деструктивність і штучність гренландської кризи, вона може принести корисний досвід. Для України цей досвід у тому, що США під час цієї кризи прямо визнали: для гарантій безпеки слів і міжнародних паперів недостатньо. Щоб гарантувати безпеку, потрібна фізична міжнародна присутність у тій чи іншій формі та система інструментів підтримання балансу сил.

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.