Як зброя глибокої дії відкриває новий домен війни у світі

 Червневі удари США по Ірану 2025 року стали першим бойовим застосуванням важких проникаючих бомб GBU-57. І кульмінацією використання проникаючих боєприпасів проти заглиблених цілей, які в останні роки ефективно застосовувалися Ізраїлем проти терористичних проксі Ірану на Близькому Сході.

Удари GBU-57 змінили траєкторію іранської ядерної програми. Ризик її продовження залишається, проте ймовірність створення Іраном ядерної зброї власними силами або під чужим прапором зменшилася – незважаючи на наявний в інформаційному просторі алармізм щодо долі іранських ядерних матеріалів.

Однак стан ядерної програми Ірану – не єдина інтрига, яку може бути розкрито в результаті дослідження уражених об’єктів силами МАГАТЕ або іншим способом. Можливо, не менш важливим є розуміння реальної ефективності GBU-57 проти об’єктів, критичних для воєнного потенціалу, які раніше вважалися неуразливими з огляду на американське табу на ядерну ескалацію. Іншим важливим аспектом може стати з’ясування того, чи відкрили діри в іранській скелі, створені GBU-57, шлях дронам до центрифуг операційної зали Фордо.

Якщо так, то проникаючі бомби не лише знищують захищені об’єкти, а й відкривають для дронів новий підземний домен – на додаток до повітряного, морського і наземного, де дрони дедалі частіше домінують над іншими видами зброї.

Нова зброя: як і чим США били по Ірану

фото: militaeraktuell.at

Згідно з офіційною заявою Пентагону, загальна кількість високоточних боєприпасів, використаних під час операції Midnight Hammer (“Північний молот”) зі знищення інфраструктури ядерної програми Ірану силами США, становила 75 одиниць. Серед них: 14 авіабомб глибокого проникнення GBU-57, скинутих зі стелс-бомбардувальників B-2; 30 крилатих ракет Tomahawk, випущених з підводних човнів ВМС США в Аравійському морі; 31 ракета або боєприпас, застосований винищувачами четвертого і п’ятого покоління, які атакували ППО, інфраструктуру та вузли управління Ірану.

Операція забезпечувалася складною системою підтримки. Для електронного придушення російсько-китайської системи захисту Ірану були задіяні літаки EA-18G Growler, розвіддані надходили з літаків RC-135 Rivet Joint, безпілотників RQ-4 Global Hawk і літаків бойового управління E-8 JSTARS. Дозаправлення в повітрі здійснювали літаки KC-135 і KC-46. Космічне угруповання США та союзників забезпечувало супутникову розвідку і цілевказання в реальному часі.

Основні сили і засоби операції Midnight Hammer

Бомбардувальники B-2 входять до ядерної тріади США, охоплюються лімітами й процедурами американо-російського договору про контроль стратегічних озброєнь СНО-3 (хоча не так прискіпливо, як наземні та морські сили) і асоціюються з ядерним стримуванням. Немає підтверджених даних, чи повідомляли Сполучені Штати Росію або Китай про профіль місії B-2 в Ірані. Втім, це могло бути зроблено в рамках двосторонніх домовленостей щодо запобігання ядерній ескалації або як частина системи повідомлень у межах СНО-3.

Незалежно від того, чи повідомляли США іншим ядерним державам про мету використання B-2, операція з застосуванням GBU-57 за рівнем складності була подібною до тієї, яка могла б бути у випадку застосування ядерної бомби B-61, що також входить до арсеналу B-2. Як виглядають такі операції, щороку демонструється під час навчань НАТО Steadfast Noon.

З іншого боку, використання проти Ірану GBU-57 – найбільшої на сьогодні неядерної бомби вагою 13,6 тонни, здатної пробивати до 20 метрів бетону – може розглядатися в контексті ширшого застосування проникаючих бомб на Близькому Сході. У війні з іранськими проксі останніх років Ізраїль застосовував такі боєприпаси для ураження підземної та командної інфраструктури, тунельних мереж і складів озброєння, пов’язаних із ХАМАСом і "Хезболлою".

Інша зброя, GBU-28, – це лазерна бомба масою 2,3 тонни, здатна пробивати до 6 метрів армованого бетону. США розробили її для війни в Перській затоці 1991 року, а у 2009 році її отримав Ізраїль. Ізраїльські сили застосовували GBU-28 для ураження заглиблених укріплених об’єктів, зокрема бункерів Хезболли в Лівані.

Для операцій у Газі Ізраїль широко використовував американські GBU-39 Small Diameter Bomb (SDB) – високоточний боєприпас вагою 130 кг, здатний пробивати до 1 метра бетону. GBU-39 використовували для знищення входів у тунелі, підземних складів ракет і мобільних пускових установок. Імовірно, Ізраїль поєднував ці боєприпаси зі спеціалізованими прицільними системами з функцією реального часу, що підвищувало їхню ефективність проти мобільних підземних цілей. Цей тип боєприпасів, імовірно, застосовувався ізраїльською авіацією в Ірані, а також в американській операції Midnight Hammer. GBU-39 є на озброєнні багатьох країн, зокрема України, однак результати його бойового застосування наразі невідомі.

Бомби глибокого проникнення, застосовані проти Ірану та його проксі

Важкі цілі: по яких об’єктах США били в Ірані

GBU-57 було застосовано проти об’єктів, які, за поширеними поглядами, взагалі не можуть бути знищені неядерною зброєю. Чи це вже не так, можуть з’ясувати лише дослідження наслідків ударів безпосередньо на самих об’єктах. Першим міжнародним кандидатом на цю роль є МАГАТЕ, якому іранська влада наразі відмовляє в допуску до інспекцій.

З погляду військового мистецтва удар виглядав ідеально реалізованим: ворог не розумів, що відбувається; засоби ураження були ретельно скоординовані; російсько-китайські системи протиповітряної оборони Ірану, які ще подекуди залишалися, не виявили жодної реакції; протидії не було; удари були нанесені точно у визначені цілі.

Однак фізичні результати залишатимуться непевними до появи достовірних даних із захищених частин уражених об’єктів. США й Ізраїль, за межами політичних заяв, утрималися від проголошення захищених об’єктів знищеними, хоча й визнали їх серйозно пошкодженими. Згідно з витоками перших звітів Пентагону в американських медіа, на поверхні та на невеликій глибині об’єктів у Натанзі й Есфагані зафіксовано значні руйнування.

Натанз тривалий час був центральним елементом задекларованої іранської програми зі збагачення урану й містить поєднання наземних і неглибоко заглиблених споруд. Підземні секції розташовані на глибині 8–12 метрів і захищені шарами бетону та ґрунту. Після удару зафіксовано часткове обвалення даху, пожежі та значну кількість уламків біля наземних об’єктів. Аналітики вважають, що виробництво центрифуг було перерване, хоча заміна пошкоджених модулів є можливою.

У місті Есфаган розміщено інфраструктуру для перетворення урану та виробництва ядерних компонентів (уран видобувається у вигляді окислів, перетворюється на газ – гексафторид урану – для ізотопного збагачення, а потім збагачений газ перетворюється на металевий уран, придатний для використання у ядерному вибуховому пристрої). Тут також функціонують лінії збирання роторів для центрифуг та інші елементи ядерного циклу. Об’єкт не є глибоко заглибленим і складається з кількох будівель, розташованих у форматі промислового парку. Повідомлялося про три основні точки ураження, зокрема проникнення через дах і часткові обвалення. Хоча немає підтвердження глибоких пошкоджень, ключові приміщення, ймовірно, були уражені.

Щодо найбільш захищеного об’єкта – Фордо, де зосереджено основні потужності з ізотопного збагачення урану, оцінки менш певні. Ізотопне збагачення – головне вузьке місце у створенні ядерної зброї на основі урану, хоча й не єдине. Центрифуги Фордо вже встигли збагатити значну кількість урану до рівня, який дає змогу створити вибуховий пристрій відносно невисокого технологічного рівня – масивний і об’ємний – в іншому місці.

Знищення Фордо означає надовго позбавити Іран можливості отримати більше високозбагаченого урану, ніж він уже має. Тоді можна сконцентруватися на пошуку вже вироблених ядерних матеріалів і ліквідації інших вузьких місць створення ядерної зброї (зокрема це потребує спеціальних матеріалів, технології імплозійного вибуху, джерел нейтронів, систем управління).

Проте знищити Фордо – надскладне завдання для удару ззовні. Це об’єкт усередині гори, захищений, за оцінками, товщею скельної породи у 80–100 метрів і бетоном. Входи й вентиляційні шахти спроєктовані з урахуванням максимальної захищеності. Комплекс включає щонайменше дві підземні зали з центрифугами й розгалужену систему тунелів. За даними інспекцій МАГАТЕ, які проводилися до 2022 року, доступ до центрифужних зал здійснювався через два основні тунельні входи, сконструйовані з вигином, що зменшує дію ударної хвилі. На іншому схилі гори розміщено два вентиляційні входи та аварійні виходи.

Супутникові знімки після ударів свідчать, що входи знищені й завалені, ймовірно, внаслідок ударів авіації та/або морських “томагавків”. У місцях, де ближче до вершини гори, ймовірно, були вентиляційні шахти, у скельній поверхні видно шість отворів, розташованих компактними групами по три. Вони утворилися внаслідок проникнення та вибуху принаймні шести GBU-57. Їхня точність дозволяє наступній бомбі влучити в отвір, утворений попередньою. Тож бомб могло бути більше за шість. Імовірно, саме проти Фордо була спрямована основна частина з 14 GBU-57, які США застосували проти ядерних об’єктів Ірану.

Об’єкт Фордо і місця ударів, фото: ABC NEWS

Проти кого Сполученими Штатами можуть бути застосовані важкі проникаючі боєприпаси 

GBU-57 Massive Ordnance Penetrator (MOP) було розроблено наприкінці 2000-х років як головне неядерне рішення США для ураження сильно заглиблених цілей. Назву Massive Ordnance Penetrator можна перекласти як “важкий проникаючий боєприпас”. Вага бомби становить 13 600 кг, з яких близько 2400 кг – вибухова речовина. За результатами випробувань корпус бомби здатен пробивати до 18 метрів залізобетону або 60 метрів ґрунту. Вона досягає підземної цілі за рахунок великої маси, високої швидкості та алгоритму спрацювання.

Характеристики бомби GBU-57, також відомої як Massive Ordnance Penetrator (MOP), розробленої Сполученими Штатами для атаки на підземні споруди, фото: Getty Images

GBU-57 – це високоточна авіабомба з комбінованою інерційною та супутниковою навігаційною системою наведення (GPS/INS). Вона не потребує додаткового пакету JDAM (який перетворює некеровану бомбу на високоточну керовану авіаційну бомбу). На випробуваннях забезпечувалась точність влучання в межах кількох метрів від цілі. Час підриву визначається за допомогою спеціального запалу Large Penetrator Smart Fuse (LPSF), який налаштовує момент детонації залежно від глибини проникнення та характеристик підземної цілі (наприклад, після проникнення у порожнину під землею).

GBU-57 є зброєю стелс-бомбардувальників B-2 Spirit – саме вони єдині здатні її нести через габарити бомби та специфіку тактики застосування.

Удар по Ірану став першим бойовим застосуванням GBU-57, хоча бомба перебуває на озброєнні понад десять років. Раніше її використовували лише під час випробувань на полігоні White Sands у сценаріях, розрахованих на потенційні цілі в КНДР і Ірані. Як виявилось, черга Ірану настала раніше, ніж КНДР.

Телеметричні дані, зібрані під час ударів GBU-57, а також потенційно доступні в перспективі дані з уражених об’єктів, Пентагон планує використати для подальшого вдосконалення боєприпасів типу MOP. Уже реалізується програма Next Generation Penetrator (NGP), яку іноді позначають як GBU-72 і яка має забезпечити глибше проникнення. Очікується, що нова бомба буде сумісною з новітнім стелс-бомбардувальником B-21 Raider, який створюється в рамках програми модернізації ядерних сил США.

GBU-57 є прикладом високоточної зброї, яка розміщується між звичайними засобами ураження та ядерною зброєю, такою як бомби B-61-12, розгорнуті в США на бомбардувальниках B-2 і в Європі – на F-35 (у перспективі, а наразі – також на F-16 і F-18). Наявність такої зброї, як GBU-57, дозволяє США зробити уразливими надзахищені об’єкти противника, критичні для його військового потенціалу, без переходу ядерного порогу. Це підвищує переконливість неядерного стримування щодо противників США, які вважають себе захищеними від звичайної зброї в умовах американського табу на ядерну ескалацію.

Наслідки та ризики після ударів США по ядерних об’єктах

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) висловило бажання провести інспекції ключових іранських ядерних об’єктів після ударів США. Що ж там можна виявити – або не виявити?

За оцінками, у разі виведення з ладу або глибокого пошкодження трьох головних об’єктів у Натанзі, Ісфагані та Фордо час, необхідний Ірану для відновлення збагачення урану і доведення вже збагаченого урану до збройового рівня, становить від року до двох. Якщо ж Фордо залишився всередині малоушкодженим, відновлення може зайняти пів року або менше.

Розрахунки базуються на такому: для створення одного відносно простого ядерного вибухового пристрою, подібного до першої американської уранової бомби 1945 року, потрібно до 70 кг металевого урану, збагаченого за ізотопом U-235 до 90%. Цей рівень збагачення називається збройовим (weapon-grade). За більшістю оцінок, на момент американського удару Іран ще не мав збройового урану. Але з огляду на рішучість, з якою Ізраїль наполягав на ударах, Ірану залишалися лише місяці, а можливо – тижні роботи збагачувальних центрифуг у Фордо, щоб довести уран нижчого збагачення до збройового рівня.

Це не означає, що ядерна зброя була б створена миттєво. Але найпростіший пристрій для випробування на полігоні або для скидання з літака, здатного нести кілька тонн, дійсно можна було б створити за місяці або навіть тижні після отримання достатньої кількості збройного ядерного матеріалу. Звичайно, для цього потрібна паралельна розробка і випробування такого пристрою без ядерного матеріалу.

Йдеться про так звану гарматну схему, коли в середині ядерного боєприпасу урановий «снаряд» фактично гарматним пострілом з’єднується з урановим ядром, утворюючи критичну масу. За наявності джерела нейтронів це призводить до ядерного вибуху. Схема вважається простою і надійною. Перший американський пристрій такого типу – Little Boy (“Малюк”) – було скинуто на Хіросіму без попередніх випробувань, і він спрацював, як було розраховано (саму гарматну конструкцію багаторазово випробовували, але без збройового урану). “Малюк” містив близько 65 кг збройового урану (90% збагачення), важив понад 4 тони й мав довжину близько трьох метрів.

За даними МАГАТЕ, станом на травень 2025 року Іран накопичив понад 400 кг урану, збагаченого до 60% U-235. Цей рівень вважається «високозбагаченим» (Highly Enriched), але не збройовим. Теоретично з такого матеріалу можна створити вибуховий пристрій за гарматною схемою, але це, найімовірніше, потребуватиме потужнішого джерела нейтронів і значно масивнішої конструкції. Не виключено, що проста гарматна схема взагалі не спрацює, і буде потрібна імплозія – одночасна зовнішня компресія ядерного матеріалу для досягнення критичної маси.

Для плутонію через його фізичні властивості можлива тільки імплозивна схема. Вона також ефективна для урану, оскільки вимагає менше матеріалу, але набагато складніша у реалізації. У першій імплозивній бомбі США “Fat Man” використовувалося близько 6 кг збройового плутонію й понад 2,5 тони звичайної вибухівки – приблизно стільки ж, скільки в GBU-57. Вибухівку потрібно здетонувати з максимальною синхронністю, щоб створити сферичну ударну хвилю, спрямовану всередину, яка стисне ядерний матеріал з усіх боків. У такій схемі збройового урану потрібно менше – близько 20 кг, залежно від ефективності імплозії та джерела нейтронів.

У сучасній термінології пристрої типу «Малюк» і “Товстун”, створені під час Другої світової, називають crude nuclear bomb – грубими ядерними бомбами. Їх не слід плутати з “брудними бомбами”. Груба бомба здатна спричинити ядерний вибух, хоча через масивність її складно використовувати у сучасній війні. Брудна ж бомба просто розсіює радіоактивні матеріали за допомогою звичайного вибуху. Грубо зроблений пристрій може не вибухнути повноцінно, а тільки розсіяти ядерний матеріал подібно до “брудної бомби”. Проте в іранському випадку йдеться про кількість радіоактивного матеріалу менше 100 кг. Навіть у випадку його розсіювання, це виглядатиме як крапля в морі на тлі подій на кшталт Чорнобильської катастрофи.

За критеріями МАГАТЕ, уран, збагачений до 20% U-235, вважається високозбагаченим. Теоретично з нього також можна створити ядерний вибух, але це складно і непрактично у військовому сенсі. Зазвичай такий уран використовують у якості палива для компактних ядерних реакторів на підводних човнах. Іран мав певну кількість урану з рівнем збагачення понад той, що використовується на цивільних електростанціях, але нижчим за 20%. Його ризик полягає не у можливості створити бомбу напряму, а у прискоренні подальшого збагачення.

Таким чином, ті 400 кг урану з 60% збагачення, які Іран мав до ударів і доля яких наразі невідома, у найгіршому сценарії могли бути використані для збагачення до 90% – тобто збройового рівня. Це могло би зайняти кілька тижнів або місяців. У результаті Іран отримав би можливість створити простий ядерний вибуховий пристрій, придатний до реального використання як зброя. МАГАТЕ заявляло, що такої кількості 60% урану вистачило б для створення дев’яти вибухових пристроїв. Навіть з поправкою на втрати під час збагачення, це – кілька бомб. За гарматною схемою – можливо. За імплозивною – точно, якщо Іран здатен її реалізувати.

Тепер, коли доля цих 400 кг невідома, зрозуміло одне: якщо Ірану вдалося зберегти цей матеріал і він має намір продовжити програму, то йому доведеться знайти спосіб довести збагачення до 90%. Технологією створення вибухового пристрою на базі 60% урану Іран, імовірно, не володіє – якщо така технологія взагалі існує.

Отже, єдина надія аятол на продовження збройової програми – це збереження або можливість відновлення об’єкта у Фордо. Якщо ж об’єкт значно ушкоджений, навряд чи якась країна, навіть КНДР, наважиться допомогти Ірану з отриманням збройового урану – бо це означатиме самовикриття і створення нових цілей для GBU-57.

Ризик, що Іран зможе створити ядерний пристрій із прихованих матеріалів, усе ще існує. Але навряд чи він зріс. Навпаки, ймовірно, зменшився. Змінився характер загрози: з відкритої, прогнозованої траєкторії – на непрозору й неочевидну. Небезпека полягає не у зростанні спроможностей, а у відсутності інформації про долю вже наявних матеріалів. Вони не можуть бути швидко й просто використані для створення зброї, але не виключають такої можливості у віддаленій перспективі.

Яким може бути новий домен сучасної війни 

Хоча тривожні оцінки щодо ядерних матеріалів Ірану та можливостей відновлення його ядерної інфраструктури можуть бути перебільшеними, існує інший вагомий резон з’ясувати, якими є фактичні результати застосування GBU-57 проти іранських ядерних об’єктів. Йдеться про оцінку потенціалу самої нової зброї – важких проникаючих боєприпасів.

Якщо ефективність GBU-57 буде підтверджено, це означатиме істотне розширення меж неядерної ескалації – зокрема щодо критично важливих укріплених цілей, зокрема елементів ядерних сил, які раніше вважалися недосяжними для звичайних засобів без перетину ядерного порогу. Це може змінити стратегічні розрахунки в майбутніх конфліктах, особливо там, де ці розрахунки спираються на табу США на ядерну ескалацію.

Можливо, поява GBU-57 не є настільки радикальним зрушенням у військовій справі, як масове застосування дронів у російсько-українській війні. Але потенційна синергія цих технологій є трансформаційною. Уявімо сценарій, у якому масивні проникаючі боєприпаси відкривають доступ до захищених споруд, а дрони проникають усередину і знищують цілі зсередини. У цьому сенсі важливо не лише те, чи пройшла ударна хвиля від GBU-57 через вентиляційні шахти до операційної зали Фордо. Питання також у тому, чи можуть тепер цими шляхами пройти дрони – наявні або нових поколінь.

У певному сенсі GBU-57 могли відкрити для дронів новий підземний домен – на додаток до повітряного, морського й наземного, у яких дрони дедалі більше домінують. Чи це так, у разі доступу може виявити МАГАТЕ.

Дані, які можуть бути зібрані з уражених об’єктів в Ірані, можуть виявитися настільки важливими для подальшої реалізації американської доктрини неядерного стримування, що саме це може стати причиною їх приховування. Іран може захищати не лише себе, а й інші авторитарні країни, ворожі до США, які у своїх доктринах покладаються на американське табу щодо ядерної ескалації. Відкриття цих даних може спричинити серйозну зміну політики Ірану – аж до переходу в інший геополітичний табір.

Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.