Зліт або розворот: вибір Лукашенко

На перший погляд, поява такої бази ніяк не змінює взаємини, які у Росії встановилися з її найближчим союзником. І президентові Олександру Лукашенку, який зберігає владу і відмовляється від реформ в країні тільки завдяки солідній фінансовій підтримці з Москви, така база аж ніяк не завадить. А навіть допоможе, тому що Путін за неї добре заплатить.

Але це - тільки одна сторона медалі. Насправді сьогодні жодних юридичних підстав для створення російської військової бази на території Білорусі немає. Є лише угода про єдину регіональну систему протиповітряної оборони. Але цей документ дозволяє російським військовим літакам перебувати на території сусідньої країни тільки під час навчань. А ось авіаційний полк, який буде постійно базуватися на території Білорусі, - це набагато серйозніше. Це пряма військова загроза і Україні, і Польщі, і Литві, і іншим сусіднім країнам. У Москві, власне, і не приховують, що хочуть створити таку загрозу у відповідь на зміцнення угруповань НАТО після російського нападу на Україну.

Але, крім Москви, є ще й Мінськ. Лукашенко був незвичайно натхнений тим, що столиця його країни була обрана в якості арени для переговорів з українського врегулювання і в його резиденцію прибули Ангела Меркель і Франсуа Олланд. Меркель! До нього! Тільки уявити! З цього часу діалог між Мінськом і Заходом набув нової якості. Рішення Лукашенка про звільнення всіх політичних в'язнів напередодні президентських виборів - доказ того, що диктатор думає про нормалізацію відносин з цивілізованим світом і намагається домогтися визнання легітимності свого переобрання. Але який у всьому цьому буде сенс, якщо в Білорусі з'явиться полк російських літаків? Тоді й Меркель, і Олланду, і всім іншим стане ясно, що розмовляти з приводу Білорусі потрібно не з Лукашенком, а з тим, хто може віддати наказ російським льотчикам. З Путіним. І всі маневри Лукашенка будуть завершені остаточно.

Власне, в Москві саме цього і домагаються. Росіянам потрібна не стільки база в Білорусі, скільки доказ того, що ця країна нічим не відрізняється від Карелії або Мордовії і, при всій умовній самостійності Лукашенка, справжній господар Білорусі перебуває все ж не в Мінську, а в Кремлі. Але чи згоден з таким ставленням до власної влади сам Лукашенко?

Дотепер Росії постійно вдавалося "переконувати" білоруського президента за допомогою щедрих фінансових вливань або тимчасової відмови від допомоги. Але чи є у неї можливості для таких доказів сьогодні, коли економіка самої Росії перебуває в коматозному стані? І хто, як не Лукашенко, розуміє, що гроші у Путіна все одно скоро закінчаться - скільки б сьогодні Кремль йому не обіцяв?

Насправді у Лукашенка простий вибір - погодитися з базою, залишитися разом з Путіним і згинути або згадати про досвід Чорногорії, керівництво якої вчасно оцінило потенціал сусідньої братської Сербії. Чорногорці були активними союзниками Сербії на першому етапі розвалу СФРЮ і навіть створили з колишньою метрополією нову союзну державу - ну зовсім як Білорусь з Росією. Але коли у Підгориці зрозуміли, що сербський президент Слободан Мілошевич остаточно здурів і до того ж зруйнував економіку своєї країни, тодішній чорногорський лідер, близький соратник і висуванець Мілошевича Міло Джуканович зробив рішучий поворот на Захід.

Сьогодні Чорногорія готується до вступу в НАТО і веде активні консультації з приєднання до Євросоюзу. А Сербія тільки починає вибиратися з прірви, в якій вона опинилася завдяки авантюризму своїх політиків. При цьому Чорногорія - приклад для Сербії. Розставання пішло на користь обом країнам. А Міло Джуканович? Ну, звичайно, цей посткомуністичний політик, колишній соратник Мілошевича, якого підозрюють у причетності до контрабанди, давно вже не президент нової демократичної Чорногорії. Яка до того ж стала парламентською республікою з обмеженими повноваженнями президента. Звичайно, ні!

Він - прем'єр-міністр Чорногорії.