live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Віктор Маринчак: "Здобудь свободу разом із своїм народом, а не користуйся чужою свободою"

На телеканалі Еспресо розпочинається новий цикл програм «Метанойя». До безпосередньої участі в якому долучився отець Віктор Маринчак, настоятель Іоано-Богословського храму Української православної церкви Київського патріархату з Харкова. Отець Віктор гість Миколи Княжицького

Отче, у Вас така цікава, насичена і для багатьох, можливо, десь і суперечлива біографія і життєвий досвід. Ви живете в Харкові, служите в церкві Київського патріархату і займаєтеся російською мовою і літературою. Як сталося те, що в Вашому житті це все поєдналося?

З одного боку, через літературу ми приходимо і до Бога так само. Якщо ти вивчаєш давню літературу, Середньовіччя, там без християнських  мотивів література просто не може існувати. Якщо йдеться про літературу ХІХ  чи початку ХХ століття, то знов і знов виникає ця тема, вже свідомо вводяться які християнські мотиви в твори і Пушкіним, і Достоєвським, і Чеховим, і Пастернаком в ХХ столітті. Це ті автори, яких я вивчав як фахівець. Крім того, ми можемо знайти подібні мотиви і в їхніх сучасників на Заході, в літературах світу. Тобто без християнства неможлива європейська література.

Але християнство – це все ж таки уже відповіді на запитання, а література – це пошук цих відповідей дуже часто.

Дуже погоджуюсь. Річ у тім, що література завжди пише про молоду людину. Зверніть увагу – найчастіше це людина в становленні, в пошуках, в тому, що вона іде оцим шляхом ініціації.

Ну, у «Старий і море» не зовсім молода людина була.

Це окремий і специфічний твір. Але якщо ми беремо такі, знаєте, стрижневі романи протягом двох останніх століть, ми побачимо, що там на першому плані була людина віком 25-30-35 років, не більше.

А от хочу Вас запитати, Ви ж досліджуєте російську літературу. Я розумію, що не лише її, що Ви, як кожна освічена людина, знаєте всю, але працювали на кафедрі русистики і працюєте.

Так.

Зараз якраз була ця дискусія про те, що дуже часто російська література використовується Кремлем для пропаганди так званого «руського міра», навіть очевидно, що поза бажанням цих авторів.  Але десь поза, а десь за бажанням. От для нас російська література, на якій всі ми виховувалися, і, як нас переконували, яка завжди була прикладом гуманізму, все ж таки носії чи автори, навіть будучи людьми геніальними, дуже часто  негативно ставилися до України. Я не буду говорити про систему поглядів національних Достоєвського, наприклад. Але навіть якщо ми згадаємо Бродського, який, безумовно, був геніальним поетом і ніякої любові до України в нього не було – ми пам’ятаємо його такий дуже сильний антиукраїнський вірш. Я навіть колись спілкувався з Венцловою, який мені розповідав, як він дружив з Бродським, як переконував його ніколи це не читати і не писати, але все ж таки не зміг його до кінця переконати. Або якщо ми говоримо про Булгакова. Булгаков – безумовно, великий автор, але не було в нього великого пієтету до українців, це справді так, це крім того, що він воював з іншої сторони, в нього ще й пієтету цього не було. Ви не відчуваєте цього внутрішнього конфлікту?

Безумовно, відчуваю.

І як Ви знаходите те?

Так, що я хочу вивчати далі світову і українську літературу і утворювати так чи інакше в своїх дослідженнях чи в своїх виступах український змістовний контент на ґрунті української культури, української літератури чи літератур світу. Бо це правда, навіть тоді, коли перед нами найкращі твори. Про ці твори Ева Томпсон, така дослідниця існує, написала: «трубадури імперії».  І зараховують до них і твори Пушкіна, який відзначився в цьому, і, скажімо, Толстого. Бо, власне, єдине, що його виправдовує, це «Ходжи-Мурат», а все інше – це так чи інакше апологія того укладу російського життя, який він спостерігав, в якому жив, любив. Зрозуміло, що любив, бо ти живеш у цьому, не помічаючи імперської закваски в тому, само собою. І тому з цим дуже важко дискутувати, бо обов’язково тебе будуть питати, а в чому ж такі імперіалістичні мотиви того ж самого Толстого чи Достоєвського, чи когось іще. Це дуже важко знаходити адекватні і коректні відповіді, і тому я би йшов іншим шляхом. Мені здається зараз, дуже треба просувати світовий і український контент тут у нас. І це наше завдання.

Якщо говорити про український контент в Харкові. Ну, по-перше, хотів Вас запитати, як так сталося, що Ви вирішили стати священиком і саме священиком Київського патріархату? Наскільки я пам’ятаю, це одна і з перших церков на сході тоді у нас була.

У усякому разі, в Харківській області це перша була, і далі на схід не було на той час нічого, з 1991 року. Любов до України. Русист може бути українським громадянином-патріотом.

Я з цим не сперечаюся. Я Вам скажу, що, між іншим, мабуть, найвидатнішим русистом, українським громадянином і патріотом був батько Михайла Грушевського, якому за однією з причин поляки не хотіли ставити пам’ятник в Холмі, де він народився.  Він там викладав російську мову, а в Москві видавалися його книжки про церковнослов’янську мову і про співвідношення церковнослов’янської і російської мов. Він був дуже відомим російським філологом, хоча виховав Грушевського у дуже великій любові до України, і той став керівником Центральної Ради, 100-річчя якої ми зараз відзначаємо. Так що таких прикладів дуже багато. Але про інше хотів запитати. От як Ви вирішили священиком стати? Не просто Київського патріархату, а взагалі священиком?

Річ у тім, що коли ти стаєш на шлях церковного життя, як мені здається, послідовність твого зростання в цьому – в церковному житті, в молитві, у духовному зростанні - обов’язково тебе приведе до того, що ти або станеш служити церкві, або станеш ченцем, ну щось подібне.

В якому віці це у Вас сталось?

У мене це сталося дуже пізно, я став священиком у 46 років, але ішов до цього половину життя. І схотів, безумовно, за 20 приблизно років до того бути священиком. Але це було неможливо за радянських умов, це було пов’язано з дуже великими моральними втратами. І тому я чекав свого часу і дочекався.

Хто сьогодні Ваша паства в Харкові? Це інтелектуали, інтелігенти, люди, які живуть поруч з храмом, люди, які вважають себе українськими патріотами? У Вас є якесь коло людей, які саме до Вас приходять як до духівника?

Безумовно, і воно давно є. І, так чи інакше, це коло людей-патріотів, з одного боку, а з іншого боку, само собою, що навколо нашого храму гуртується українська  інтелігенція. Це так, але завжди двері відкриті. Оскільки ми завжди хотіли, щоб в Храмі Апостола Любові  була така атмосфера, щоб люди відчували себе, як вдома, багатьох приваблювало саме це. Після Революції Гідності склад дещо помінявся, прийшли люди з Майдану – само собою. А з іншого боку, ті, що не підтримують явно чи не явно патріотичних настроїв, скажімо так, вони, мабуть, відійшли. Тобто змінився склад наших парафіян: є молодь, є інтелігенція і є прості бабусі, але є й такі бабусі, що вони відстояли весь Майдан.

Ви пройшли три Майдани.

Ну, можна сказати, що я одного разу лише виступив на Майдані харківському під час Революції на граніті. Це був один виступ.

Добре, два останніх Майдани Ви пройшли. Є різниця між цими Майданами для Вас? Як Ви її відчуваєте?

Безумовно, є. Майдан 2004 року – це був Майдан романтиків так би мовити. Людей, які через те, що вони вийшли, були сповнені такими надіями, що утворювали ілюзії. Вони були трошки утопістами. Реальність потім жорстоко їх за це покарала.

Розчарування?

Розчарування прийшло дуже глибоке і тотальне.

Це гріх, здається, розчарування певною мірою?

Певною мірою так, але навіщо було зачаровуватися, треба було бути реалістами. Християнський світогляд не розповсюджує оцей ідеалізм у розумінні утопії. Він хоче, щоб були реальні погляди на життя. Майдан 2013-2014 років з самого початку був приречений на те, що буде зіткнення, що буде застосована сила. І Майдан цей був зовсім не романтичний, а героїчний. Тому що люди розуміли: вони стоять, а позаду прірва. І або ти встоїш, втримаєш, або впадеш у прірву. Вони витримали, я ними пишаюсь.

Хочу Вас запитати про Харків. Як Ви його відчуваєте? Тому що ми чудово пам’ятаємо, що (якраз відзначаємо сторіччя Центральної Ради, згодом народження української держави) більшовики знайшли опору в боротьбі з цією державою саме в Харкові. Тому що тут створювалася альтернатива цій державі і фактично вводилися комуністичні, більшовицькі війська в тогочасну Україну на прохання цього харківського, нібито українського, уряду. Разом з тим Харків – це будинок «Слово», це найбільші українські письменники, які туди їхали в тому числі з Києва, які там жили, які там творили. Харків – це Шевельов. Чи Харків – це таке місто, куди приїжджали українські селяни і там русифіковувалися, це частина великої Російської імперії на її окраїні чи це українське місто? От як його відчути? Як Ви його відчуваєте?

Знаєте, якщо говорити про мову, українську мову ще в 1950-ті роки було чути на вулиці, я вже не кажу на базарі. Зрозуміло. На вулиці було чути. Тепер часом її чути в Харкові на вулиці, біля університету та ін. Один араб зробив таке спостереження: у Харкові українською розмовляють освічені люди і молодь, а російською старші люди, зрусифіковані, безумовно. Зрусифікованість мовна не призвела до зрусифікованості морально- чи етично- чи ментально-психологічної. Нічого подібного. Харків’яни за ментальністю і психологією українці, безумовно. Вони так само, як всі українці, прагнуть свободи. Вони так само готові бути одноосібниками і не потребують нічиєї допомоги – тільки нам не заважайте. Вони так само вміють самоорганізовуватися, як на всіх Майданах це було продемонстровано. І тому пасивна підтримка Майдану в 2004 році була дуже великою. А оскільки були надії, що дадуть волю середньому класу, так багато людей було на Майдані саме середнього класу чи ближчого до середнього. Зараз теж пасивна підтримка була і досить велика, але уже середній клас таки розчарувався у всіх цих заходах. І це якісь широкі верстви. Це виявилося особливо 22 лютого, з кінця взагалі лютого, коли з середини лютого у нас почали з’являтися футбольні фани «Металіста».

Звідки вони з’явилися? І хто це були? Ми бачили ці марші по Харкову, оці пісні про Путіна?

Вони самі якось, знаєте, Євро-2012 в Харкові ж проходило, воно сколихнуло патріотичний настрій дуже сильно. І наші футбольні фани відчули себе, що ми громадяни, ми українці, це наша команда, це наш футбол і таке інше.

Це дуже дивно, тому що мені здається, що якраз цей патріотичний рух серед фанатів, так званий, він в Харкові почався. А це ж  молоді люди.

Так це ж і дивно, що ми спостерігаємо саме те, що молодь абсолютно не заангажована стереотипами радянського походження. Вона не знає їх. Якщо когось спеціально виховують у комсомольських ячейках, то вони, може, сповідують радянські цінності, але загалом молодь абсолютно далека від того.

А як Ви знаєте, що вони далекі? З розмов з Вами, коли приходять в церкву? Ходить молодь зараз до церкви чи ні?

Молодь, безумовно, є присутньою. Вона не переважає, само собою, як взагалі вона не переважає в суспільстві – статистика ж показує, що в нас літніх людей, середнього віку більше, ніж молоді. Але у нас є своя молодь, і вона досить активна, у нас є  молодіжні гурти поряд із нашою громадою і таке інше. Справа не лише в тому, що ми з ними розмовляємо.  Ми маємо дітей, ми маємо спілкування неформальне в тому самому університеті. Хтось приходить і розповідає, що там в школі робиться і таке інше. І ми бачимо, що вони далекі від імперських цих стереотипів і радянських теж.

А може, вони і космополіти в той же час? Україна для них важлива чи вони можуть просто піднятися і поїхати в будь-яку іншу країну?

Само собою, що піднятися і поїхати може кожен. Але я знаю таких людей молодого і середньо-молодого віку – тобто біля 30 років, за 30, які принципово нікуди не хочуть їхати, тому кажуть: це моя країна. І я розумію, що по-справжньому ти реалізуєш себе лише в рідній країні. Здобудь свободу разом із своїм народом, а не користуйся чужою свободою. 

Ну от чи є це розуміння в молодих людей у Харкові?

Є, саме так, воно вже є. І тому вони свідомо тоді вигукували свої вигуки, співали свої пісні. І свідомо саме силами цих людей зібраний був той мітинг, який зупинив «Південно-східну республіку» 22 лютого.

У Харкові могло статися те, що сталося в Донецьку і Луганську, чи ні?

Думаю, що ні.

Чому? Чим Харків відрізняється від цих міст?

Тому що для того, щоб захопити нашу адміністрацію, їм треба було привезти кільканадцять автобусів з російськими тітушками. Своїх не було в Харкові. Хоча і був оплот свій, харківський. Але своїх не було, не вистачило. А коли завезли цих зайд, а вони відрізняються більшою агресивністю, більшою жорстокістю і таке інше. Тому тоді їм щось вдалося зробити. Але як би вони не виявляли свою агресію, наші люди, яких у той час, на початку березня 2014 року, і били, і калічили, і робили часом інвалідами. А вони як скажені стояли і співали Гімн України. Вони розуміли, що як ми похитнемося, то в нас тут буде щось страшне. Тому що зрозуміло, що йде війна, тому що навіть трошки послухаєш російську пропаганду лютого 2014 року і зрозуміло, що ми напередодні війни, те, що  і сталося. Тому те, що відбулося в Харкові, не могло статися так, як у Донецьку. І людей так вихованих у ненависті до всього українського, як у Донецьку, тут не було.

Але коли ми бачимо, як Харків голосує на виборах навіть у Верховну Раду, наприклад, то  дуже часто бачимо, що це люди, які не є з українськими поглядами.

Це біда, тому що до навіть останніх виборів молодь надзвичайно пасивна, і нам якимось чином, суспільству, треба подумати, як привести до того, щоб молодь брала активну участь у тих самих виборах. А обирають тих депутатів власне люди старшого покоління, яких можна за гречку, за цукор, за лавочки, за доріжки, за дитячі майданчики.

Це, до речі, ще один, феномен харківської влади. Тому що, з однієї сторони, ми бачимо, що мер Харкова відверто підтримував сепаратизм свого часу, хоча потім змінив позицію, а був одним з фаворитів при старій владі. Але коли ми приїжджаємо в місто, що б ми не говорили про нього, ми його засуджуємо, але все ж таки місто є в певному якомусь порядку, так? І міська влада якось працює і якось справляється з тими викликами, який є. Це пов’язано з тим, що бюджет міста великий, що легко управляти містом з великим бюджетом, і наскільки взагалі для харків’ян важлива політична позиція міського керівництва чи свого керівництва?

Я за всіх харків’ян не можу розписатися, бо вони дуже різні і багато різноманітного в поглядах, але ж  чому йому вдається те? Та тому що він стосовно тієї адміністрації, яка під його владою, - від його заступників до останнього працівника Комунсервісу – він застосовує дуже жорстку мову. Він може, як він каже, намножити на нуль. Біда всі наша в тому, що корумпована з верху до низу система не розуміє іншої мови. Саме в тому його сила, що він знає, якою мовою з ними треба розмовляти.

Ну він, по суті, створює і продовжує існування цієї системи.

Само собою. Але він розуміє, якою мовою треба з ними розмовляти. Це поведінка політика з позиції сили, політика господарювання. Віддаємо належне, але це все одно не наш метод, нам треба домогтися все-таки демократичних рішень.

Які Ваші стосунки в Харкові з Православною церквою Московського патріархату? У Вас є якийсь діалог, Ви десь зустрічаєтеся?

Ні. Бо знаю про їхнє ставлення, знаю, як вони агітують проти, вони приходили стояти проти, молитовне стояння. Надзвичайно неестетичне, тому що те, що собі дозволяли ті так звані молитовники, які вони тицяли в об’єктиви, речі, наприклад, і як вони хизувалися тим, що в них є нагайки  чи щось подібне, не сприяє жодному діалогу. Це було в 2006, 2008 роках такі стояння проти. Ми це витримали, але дружити якось я не можу. Потім мені відомо, переважна більшість священства і мирян там ставляться так, що якщо чоловіка вбили на цій війні, то за нього і молитися не варто.

І це більшість дійсно священиків у Харкові Московського патріархату?

Так. «Я карателей не оспівую», - може сказати таке священик. І подібні речі. Хоча мені відомий, наприклад, священник їхній, який ходить до шпиталю. Я його і за це поважаю, і за інші речі поважаю. Але це поодинокий випадок. Я знаю , що їхні парафіяни ображаються, якщо скажеш, що всі ваша церква дотримується такої антиукраїнської позиції. Вони ображаються, бо вони теж беруть участь у якійсь допомозі і фронту, і пораненим тощо. Але ж статистично це крапля в морі.

А скільки взагалі є приходів, наприклад, Київського патріархату, інших українських церков, і скільки Московського патріархату зараз у Харкові приблизно?

У Харкові Київський патріархат – це три громади.

І відповідно три церкви?

Три приміщення є в нас. Справжня церква – це в нас, два пристосованих приміщення, є дві чи, можливо, три, мабуть три, громади Греко-католицьких, є 4-5, можливо, Римо-католицьких, усіх не можу підрахувати, ну і 30 з гаком – Московського патріархату.

Оскільки Харків був промисловим і таким радянським, мабуть, кількість віруючих у Харкові як таких, які ходять у будь-яку церкву, мабуть менше, ніж у Києві чи десь на Західній Україні. Чи ні? Чи відчуваєте ви, що відбувається з вашим приходом, з Вашими вірними? Їх стає більше? Приходять молоді люди більше до церкви, чи приблизно така сама кількість, як було раніше?

Був період, коли ми напрацьовували свій авторитет , і тоді було дуже мало людей. Потім, коли про нас дізналися, це зростало – кількість людей, і тепер ми, мабуть, сягнули не те, що максимуму, але оптимального складу нашої громади. У нас може бути 150-200-300 чоловік на велике свято і 100-150 чоловік у неділю. Це якраз відповідає нашим приміщенням. Часом кажуть, що нам треба збільшувати обсяг приміщення, ми не все приміщення займаємо, не добудували ще. Але взагалі щоб дуже сильно зростало – ні. Якось так воно не відбувається, мабуть, тому що взагалі поза церквою ніяке розповсюдження релігійних ідей не спостерігається, У нас немає  місця, де це можна робити.

Якщо говорити про зміни в духовному світі людей – на Майдані, після Майдану. Це якось відчувається чи ні?

Безумовно! Є такі духовні якості: мужність, відвага, відданість і жертовність. До Майдану це виявляли одиниці. Тому що особливо громадянську мужність в стабільному консервативному суспільстві являти дуже важко і часом небезпечно. Майдан – це запит на такі якості. І Майдан виявив у багатьох людей саме такі якості. І, до речі, я неодноразово казав про це, що він повернув мені повагу до чоловіків, бо це була чоловіча задача – встояти на Майдані. І там, і в Києві, і всюди. Це чоловіки повинні були зробити. І вони це зробили. А потім пішли добровільно на війну, і захищають всіх нас. Це чоловіча справа – мужність, воля до перемоги.

На Майдані, між іншим, і жінок було багато.

Багато! І вони допомагали! І жертвували.

І жертвували життям, і допомагали.

Так, але все одно без чоловіків не обійшлося б.

Якщо говорити про стосунки з регіонами. Ви відчуваєте, що після Майдану Україна стала монолітнішою? Що розділ між сходом і заходом у нас стирається? Чи в нас лишається такі самі відчуття, які були раніше?

Світлої пам’яті Любомир Гузар сказав, що людина не поділяється на схід і захід. Вона поділяється на тих, хто любить Україну, і на тих, хто не любить Україну. Ті, хто любить Україну, - єдині незалежно від місця проживання: на сході на заході, на півдні, на півночі. А ті, що не люблять, - також єдині. Їх є багато, на жаль. Але все одно вони вже не становлять тієї кількості, яка б визначала подальшу долю країни. І це дуже важливий наслідок саме Майдану і війни.

Якби Ви були міністром культури, наприклад. Бо Ви працюєте з людьми, Ви працюєте в освіті, Ви працюєте з паствою. Мабуть, розвиток української культури – один з багатьох факторів, який повинена впливати і на єдність країни, і на зміну людей. Що б Ви зробили в першу чергу? Або навіть не міністром культури. Може б, Ви були премєр-міністром України. От якби у Вас була така мирська влада, що б Ви самі зробили на місці цієї влади для того, щоб ті цілі і задачі, які ставилися на Майдані, реалізовувалися швидше? Або що б Ви порадили зробити теперішнім очільникам влади? Де Ви бачите, влада недопрацьовує або робить щось не те, чого очікували люди, які виходили на Майдан?

Те, що стосується моєї компетенції, можу тільки це сказати. Бо я не політик, і я не знаю, що робити з економікою. Хоча розумію як громадянин, що дайте волю середньому класу, і в нас зміниться країна. Небагато років буде потрібно для того, щоб вона змінилася радикально. У нас ще досі олігархічний устрій, який не дає волю середньому класу. А в межах моєї компетенції – у нас недопрацьовує влада в культурній політиці само собою. Для того, щоб було за що воювати, треба утворювати змістовно культуру. І поширювати знання про неї так, щоб було зрозуміло: ось наша культура, ось наше обличчя. Знаєте, колись Тичина, до речі, про Харків писав: Харків, де твоє обличчя? Нам треба здобувати ще обличчя для всієї України. Ми маємо напрацьовки, безумовно, великі. Попередня культура дуже багато зробила. Але нам треба зараз це все усвідомити і виявити і зрозуміти, в чому особливості нашого українського обличчя власне в сфері культури. І дати цей змістовний матеріал всьому загалу. Чим у нас займається, скажімо, телебачення? Ми ж знаємо в цілому. Головним чином воно репродукує чужу продукцію. Яка ніякого стосунку до нашої ментальності, психології, культури і спадщини не має.

У нас зараз є Суспільне телебачення, яке, до речі, земляк Ваш теж очолює. Це якраз функція суспільного телебачення.

Обов’язково! Треба робити, і державне телебачення про це повинно піклуватися, і про це повинно думати і суспільне телебачення. Взагалі кожен діяч культури цього прагне, підтримки культури системної у нас немає. Ми ж добре це розуміємо, дивлячись на нашого північного сусіда, я просто дивуюся. При всіх своїх недоліках як вони підтримують свою культуру, і свою ментальність, і свою особливість, і свою винятковість, і таке інше. Інститути працюють академічні, і не тільки академічні. Цілі організації зайняті цим процесом. Ми ж добре розуміємо, коли актор полишає працювати в Росії і повертається в Україну, він втрачає на заробітках у десять разів щонайменше, а то й більше. Тому що там підтримується культура. Там робиться це виробництво – російський контент. Нам треба подивитися на це і виробляти свій український контент. Причому оскільки ми маємо дещо іншу ментальність, нам не потрібні казки і міфи про нашу винятковість. Нам потрібно зрозуміти себе, усвідомити свої особливості, виявити їх, знати себе з позитивного, і з негативного, і з смішного, і веселого, і розумного боку. І все це усвідомити і надати людям. Є в нас такі митці, є в нас такі культурні діячі, які можуть це робити.

Зараз і робиться це. Українське кіно якраз і почало відроджуватися, зніматися. Отче, дякую Вам за цю розмову!

 

новини партнерів

22 липня, 2018 неділя

21 липня, 2018 субота

22 липня, 2018 неділя

21 липня, 2018 субота

20 липня, 2018 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати