Віталій Портников: у Єревані звичайний Майдан

Не тільки російські, але й українські коментатори намагаються переконати у несхожості  українських подій 2013-2014 років і протестів у Вірменії. Паралелей не бачить навіть прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков. А його колега з російського МЗС Марія Захарова привітала вірменський народ із відставкою авторитарного правителя. І ці привітання переконують українських спостерігачів, що в Єревані ніякого Майдану немає. Інакше з чого б це Москва стала вітати вірмен?

Ну, почнемо з того, що перемога на президентських виборах у США Дональда Трампа - справжнього могильника російської економіки і нормального життя олігархів - теж викликала у Москві непідробну радість. Поки ми не зрозуміємо, що при владі в сусідній країні класичні ідіоти, ми не навчимося прогнозувати їхніх дій і давати оцінки їх словам.

Вірменія залежна від Росії куди більше, ніж Україна. Відставка Саргсяна аж ніяк не означає краху цієї залежності - тим більше, що на своїх позиціях залишається все керівництво країни, при владі - Республіканська партія, ця вірменська "Єдина Росія".

Ми не знаємо, як поведе себе Москва, якщо її ставленики почнуть втрачати владу по-справжньому. І - найголовніше - ми не знаємо, як поведуть себе вірменські правоохоронці. У Москві вказують на мирний характер вірменських протестів - і вже цим протиставляють те, що відбувається в Єревані, українському Майдану.

Але і Майдан був мирним протестом до застосування сили "Беркутом". Він переріс у силове протистояння тільки після спроб розігнати протест.

А ось вірменський протест 2008 року зовсім не був мирним - його розігнали, загинули люди, лідер протесту Нікола Пашинян (той самий) опинився у в'язниці. А мирним був український Майдан 2004 року. І його цілком можна порівняти з подіями на вулицях Єревана сьогодні - поки на цих вулицях не пролилася кров.

Тому що те, що ми спостерігаємо сьогодні - це лише перша фаза Майдану. Це ситуація, коли правляча група ще не відчуває справжньої загрози для своєї влади і грошей. А люди все ще розраховують відтіснити цю групу від влади за допомогою мирного протесту.

Цілком можливо, що вірменській владі вдасться "перечекати" протест - це те, що на першому етапі українського Майдану збирався зробити Янукович. Цілком можливо, що вірменській владі вдасться розігнати протест силою - тоді російські керівники і їхні спікери вже не будуть вітати людей на вулицях. І цілком можливо, що вірменській владі доведеться піти і поступитися владою опозиції. Що плани, які представники влади сьогодні обговорюють в Москві, виявляться нікчемними.

Тоді у Вірменії відбудеться те, що відбулося в Україні після Майдану - почнеться війна. Для України слабким місцем був Крим і Донбас. Слабке місце Вірменії - Карабах. Спробу вирішити карабахську проблему силою буде зроблено буквально наступного дня після краху нинішньої вірменської влади. А у Москві будуть лише знизувати плечима і закликати Вірменію і Азербайджан до переговорів.

Це, до речі, те, про що зараз говорять прихильники влади і те, чого не хоче чути і розуміти вулиця. Але прихильники влади мають рацію: революція завжди призводить до дезорганізації державної машини і цим завжди користується ворог.

Прихильники українського Майдану навіть і уявити собі не могли реакції Росії на їхню перемогу. Прогнози про те, що після Олімпіади в Сочі Путін "займатиметься" Україною, просто не сприймалися ними серйозно. Прихильники протестів в Єревані не вірять у нову велику війну. До того ж і там, і там більшість учасників протестів - молоді люди, які звикли до миру, а не до війни.

З іншого боку, завжди є питання, на яке повинен відповісти собі кожен учасник протесту: чи вартий Париж меси? Чи має сенс територіальна цілісність України - коли платою за це є диктатура, безвихідь, життя в колонії Росії? Чи має сенс збереження Вірменією контролю над Карабахом і прикордонними азербайджанськими районами - коли платою за це є диктатура, безвихідь, життя в колонії Росії?

Але ж Україна до 2014 року була звичайною російською колонією. І Вірменія сьогодні - просто російська колонія. Колонія, жителі якої борються за свою свободу. Вони тільки думають, що борються зі своєю владою. Але насправді вони борються з російськими намісниками цієї влади. Вони борються з Путіним.

А така боротьба в разі свого  успіху ніколи не буває просто вуличним фестивалем.