Україна маргінальна: новий курс президента Зеленського

Але цей шоковий період позаду. Початківець досі тримається в сідлі, а кількість співчуваючих глядачів зберігається на пристойному рівні. І хоча велосипедист поки що крутив педалі, в основному, в холосту, настав час йому подумати, куди ж, нарешті, їхати.

Схоже, що відповідні мислительні операції привели команду президента до необхідності зміни курсу. Логічне запитання: як можна змінити те, чого не було раніше? У даному випадку, йдеться не про реальний курс, а про набір мотиваційних ідей, які первісно сформували образ Зеленського в українській політиці. Цей набір складався, головним чином, із сюжетів серіалу "Слуга народу" і включав у себе а) ідею соціальної справедливості; б) ідею антиолігархічної та антибюрократичної революції; і в) ідею швидкого досягнення миру на Донбасі.

Усі три ідеї довели за минулий рік свою цілковиту неспроможність, тому й виникла потреба кристалізації нового курсу.

Насправді, вибір у Зеленського дуже невеликий. Теоретично, він міг би продовжити лінію на конфронтацію з Путіним, зберігати відверту прозахідну орієнтацію і по цеглинці вибудовувати державний суверенітет. При цьому намагаючись балансувати між інтересами олігархічних груп і маніпулюючи владним ресурсом за допомогою кадрових призначень. На цьому шляху, в разі успіху, він став би новим «Порошенком» і не мав би іншого виходу, як врешті-решт проголосити цінність держави і нації.

Але Зеленському і його пострадянському виборцеві такий шлях категорично не подобається. Тому «команда Зе» змушена будувати свою політику «від протилежного». Не воювати з Путіним, не спиратися на національну ідентичність, не інтегруватися в євроатлантичне співтовариство.

На цих трьох «не» і заснований новий курс команди президента, не стільки заявлений офіційно самим Зеленським, скільки нав’язаний керівництву держави загальним інформаційно-політичним трендом останнього періоду.

Напередодні підсумкової прес-конференції президента були здійснені дві інформаційні спецоперації, об’єднані цілісним стратегічним задумом і єдиним смисловим  вектором. Їх реалізували досвідчені бійці «невидимого» медійного фронту Дмитро Гордон і Андрій Деркач.

Перший виступив у маскхалаті суперагента, що виконав завдання анонімних "спецслужб". Інтерв’ю, взяті у символічних фігур "русской весны" - Наталії Поклонської та Ігоря Гіркіна – взагалі могли б лишитися поза увагою широкої публіки, якби не були зроблені саме в цей час і в нинішньому політичному контексті. Обидва персонажі вже значною мірою маргіналізовані в російському публічному просторі, але для цілей операції підходили якнайкраще.

Сьогодні, коли президент Зеленський, а разом з ним і держава Україна, опинилися на стратегічному роздоріжжі, повернути державний курс може навіть мишачий хвостик. І Дмитро Гордон взявся за справу з усвідомленням «історичної ваги» своєї місії.

По суті, Гордон легалізував в Україні не лише Поклонську та Гіркіна, але й разом з ними саму російську агресію. Після цього Зеленський на своїй прес-конференції легалізував Гордона, що вказує на попередньо затверджений план.

До цього вікно Овертона наполегливо розширювали 112 канал, NewsOne, ZIKта Інтер, а спецоперація Гордона здійснила лише корекцію наратива. Головний меседж, донесений через Поклонську, полягає в тому, що втрата Криму відбулася з вини самої України, а головний меседж Гіркіна – війну на Донбасі почав не Путін, а Стрєлков.

Обидві позиції дуже важливі для «нормалізації» українсько-російських відносин за кремлівським сценарієм.

Далі естафету підхопив Андрій Деркач. Він виніс на світ Божий плівки, про які, ймовірно, вже з листопада 2019 року розповідає адвокат Трампа Рудольф Джуліані.

В Україні їх оприлюднили якраз під річну прес-конференцію Зеленського, що мало створити вигідне інформаційне тло для атаки на "попередника". Тобто, це відвертий пас проросійських сил діючій владі.

З іншого боку, це інформаційна допомога Трампу в його передвиборчій кампанії, про яку команда Зеленського домовлялася ще з минулого літа. Зобов'язання виконано, хоча й нібито "чужими" руками.

Зрозуміло, що Росії також сьогодні особливо вигідно представити Україну фіктивною державою, що перебуває під зовнішнім управлінням США. На цьому фоні західні санкції ніби втрачають моральну переконливість, а російська агресія постає в образі геополітичного "самозахисту".

Третя підказка, що має сформувати політичний вибір команди Зеленського, – останні дані соціологічних опитувань. Вони не лише показали відносно високий рівень довіри до діючого президента, але й дають чіткий орієнтир, яка політика має шанси на успіх. У представленій агентством "Рейтинг" ієрархії лідером народних симпатій виступає російськомовний і прорадянський Леонід Кучма, а прихильники національно-патріотичного і прозахідного спрямування, Ющенко і Порошенко, займають останні позиції.

І, нарешті, чіткий перелік ультимативних вимог з Кремля прозвучав у заяві російського МЗС з приводу першої річниці президентства Зеленського, що є безпрецедентним документом за мірою цинізму і нахабства при втручанні у внутрішні справи суверенної держави. Очевидно, що тональність кремлівського ультиматуму корелюється з тезою про «зовнішнє управління», сумлінно повтореною кілька разів А. Деркачем з написаного кимось папірчика.

Мобілізація проросійських і реваншистських сил в українській політиці та інформаційній сфері почалася не від учора. Але останні події вказують на чітку координацію їх наступу з риторикою і діями самої влади.

Усе свідчить про те, що після розриву з Коломойським команда діючого президента остаточно робить ставку на союз із впливовою групою вітчизняного істеблішменту, представленою в публічній політиці феноменом ОПЗЖ. І ця група взяла на себе звичні посередницькі функції в справі продажу національних інтересів.

Спонсори і вигодоотримувачі повороту – Ахметов, Пінчук, Коломойський та умовна група Фірташа (Льовочкіна). Фактично, це та сама коаліція, що в 2013-му почала валити Януковича, а в 2014-му довірила свої інтереси Порошенку. Ситуація дуже схожа. Україна знову на межі колапсу, а олігархи шукають зовнішнього хазяїна.

Чому Зеленський робить такий розворот? Відповідь очевидна: йому треба вижити. Тому він шукає покровителя. Ситуація в економіці, політичний розкол в середовищі "слуг", кадровий провал на всіх напрямках державної політики не залишає йому іншого шансу на політичне виживання.

Зеленський в ролі молодшого партнера Медведчука, Путіна і Трампа може розраховувати на певне послаблення зовнішнього тиску, нові кредитні лінії, а також на відданість пострадянського електорату.

Щоправда, при цьому до нього остаточно втратять інтерес у Європі та відвернуться патріотичні виборці. Але "Слуги народу" думають, що це не страшно.

Націонал-патріоти скомпрометовані, деморалізовані і розсварені між собою. А Берлін і Париж, напевно, зітхнуть з полегкістю, бо в умовах економічного спаду і нових пандемічних загроз їм буде зовсім не до України і її проблем.

У результаті, Нормандський формат піде в минуле, "Північний потік-2" добудують, санкції з Росії будуть поступово знімати. Про НАТО і ЄС нам можна забути. 

Чи означає це реванш проросійських сил і повернення України в зону впливу Москви? Певною мірою, так. Але не в тому сенсі, як це сьогодні бачиться багатьом патріотам. Ні, Україна президента Зеленського не буде союзником Росії і, ймовірно, навіть не виконає вимоги Путіна, зафіксовані в Мінських домовленостях. Вона скоріше буде "нейтральна" чи "багатовекторна", як колись у часи президентства Леоніда Кучми. Тільки тепер це вже буде Україна "маргінальна". 

І для цієї України буде вже цілком нормально вислуховувати про те, як будувати свою державність. Росія буде розповідати нам, за якою конституцією жити, яку історію знати і з ким дружити в зовнішній політиці. Польща визначить, яких героїв нам шанувати. Угорщина допоможе з освітньою політикою. Болгарія навчить, як правильно формувати адміністративно-територіальний устрій. А Грузія матиме право вето на призначення у виконавчій владі.