Алогізми літа

Енн Епплбом, історик, якось сказав, що «у Польщі кожна розмова закінчується тим самим. Можна почати з цін на нерухомість, виховання дітей або нових книжок, але фіналом завжди є історія. Передусім війна».

Тепер так є в Україні. З певними корекціями, звісно, бо, у принципі, я не переконаний в тому, що абсолютно кожен громадянин знає достеменно про війну на Сході, а, - і це найважливіше, - ті, хто знають, теж схильні трактувати її по-різному.

Проблеми починаються навіть у самому визначенні донбасько-луганського прецеденту. Що це: війна, АТО чи ще щось схоже? Якщо війна – то яка? Громадянська, національно-визвольна чи війна-відсіч агресорові? Якщо АТО – то чому така тривала? І навіщо для АТО вже третя хвиля мобілізації. Тобто, не йдеться про речі очевидні, які можна окреслити звичними досі формулюваннями. Йдеться, радше, про сум’яття у головах, а ще, як на мене, дуже тонку, а від того – й ризиковану політичну гру, призначену і для утримання влади, і для її подальшого зміцнення.

Ця, з дозволу сказати, гра (бо цинічно було б серйозно сприймати ігровий елемент у ситуації, коли щоденно гинуть люди – але хай вже так), передбачає, щонайменше, кілька неписаних правил, які (знову ж таки негласно) встановлені її призвідниками. Перше з них, - закономірне, хоча й алогічне, зважаючи на згадану непевність самого явища. Воно полягає у тому, що кожен вільний самотужки визначати, війна це чи не війна. На потребу, так би мовити, моменту. Звідси – й розмитість поняття мобілізації (кого призовуть, коли, навіщо?), що вже ворохобить значні верстви суспільства.

Погодьтеся, як логічно пояснити присутність на продуктових ринках вгодованих міліціонерів, які «пасуться» довкола нелегітимних бабусь, і відсутність у багатодітній сім’ї єдиного годувальника, «забритого» на потребу АТО?

Друге правило, бажане для «яструбів»: про війну (конфлікт, АТО) можуть говорити тільки певні професіонали. Всі решта, ті, хто не бажає користуватися правом «військової мовчанки» – панікери, пацифісти і взагалі капітулянти, п’ята колона Москви. Тут, звісно, не минає без ексцесів, коли час від часу офіційні джерела змушені повідомляти про невиправдані втрати, крадіїв в армійських тилах, шпигунів і просто язикатих хвесьок зі штабів. Ще алогічнішою видається ситуація, коли в інтернет-просторі починають воювати поміж собою адепти розмаїтих приватних армій, - а такі, вочевидь, направду є, якщо у FB точаться дискусії довкола їх дій, та ще й цілком компетентними людьми.

Третє правило. Війна (конфлікт, АТО) мала б, за задумом залаштункових гравців стати для народу «нашим всім». Тобто, перетворитися у ще одну димову завісу, за якою легко приховати інші, не пов’язані із мілітарною складовою, порухи. Наприклад, вибори, конституційну реформу, переділ власності, кадрову політику на місцях і в центрі, європейську перспективу тощо.

Четверте правило передбачає вимогу тотальної толерантності. Доволі нелогічно в умовах тієї ж таки війни (АТО, конфлікту?). До прикладу: тимчасових переселенців можна мобілізувати до війська лише за їхньою згодою (?!). Або: некоректно пропонувати їм житло не в обласному центрі, а за двадцять кілометрів, у районному; пропонувати роботу; відмовляти у «кишенькових грошах» на горілку й цигарки. І ще – борони Боже обмовитися про повернення у звільнені від терористів рідні місця, - вас взагалі обізвуть не те що «бандерівцем», расистом, не менше.

Таких алогізмів – достоту багато. Їх можна було б уникнути одразу, але, зрозуміло, що ними дуже вправно послуговуються ті, кому це потрібно. Їх не видно ні в зоні АТО, ні, зрештою, взагалі у публічній царині. Вони – зникли, перетворилися у фантоми. До пори, до часу. Вони й визначатимуть, коли доцільним буде їхній вихід на люди.