Чинник геноциду

 

Він, цей чинник, мабуть, ще довго визначатиме характер стосунків між Україною та Росією, часами відходячи у підтексти економічних, культурних та інших проблем, які вирішуватимуть дві сусідні країни, часами зринаючи на поверхню, аби загострити й без того напружені взаємини. Йдеться про визнання вини однією зі сторін, а, отже, про виснажливий процес катарсису, на який може зважитися лише психологічно міцна спільнота. Росія ж наразі перебуває у стадії, коли симптоми імперської агонії не дають її громадянам адекватно оцінювати потенціал батьківщини, що, своєю чергою, полегшує керівництву маніпуляції зі суспільною опінією. 

Цинізм заяв офіційної Москви про неможливість визнання "так званого голодомору" геноцидом українців – аж ніяк не виняток у риторичній повсякденщині кремлівських вельмож. Не менш цинічно і безапеляційно Росія розповідає Європі про амбіції на енергетичну монополію, гарячковою, злостивою є її реакція на низку національно-визвольних рухів у середині імперії, атавізми совєтського домінування проглядаються і на закавказькому, близько- і далекосхідному векторах її зовнішньої політики, в розв’язанні кривавої війни на Донбасі.

Однак сусідська реакція на спроби України врешті-решт вирвати від ООН документ про визнання Голодомору геноцидом є доволі симптоматичною з огляду на те, які акценти нам пробують нав'язати. Без сумніву, кажуть нам, Голод 1932 – 33 років – очевидний і незаперечний факт історії. Але трактувати його за етнічною ознакою, себто назвати його геноцидом, не випадає, позаяк вмирали від нестачі харчів не тільки українці, але й росіяни, казахи… 

Для не надто обізнаного у контекстах подій така аргументація позірно виглядатиме переконливою. Бо й справді, чи вибирала смерть свої жертви, заглядаючи у метрики? Ні. Отож, заспокіймося і поставмо жирну крапку, історію ж не повернеш…
Але кремлівські ритори геть запізнилися зі своїми аргументами. Ще у квітні 2006 року Київ запропонував на розгляд Ради міністрів закордонних справ Співдружності Незалежних Держав питання про визнання "жнив розпачу" актом геноциду проти українського народу. Не проблема, що у керівників зовнішньополітичних відомств країн-учасниць СНД руки не дійшли до цього документу. Показовим є інше: більшість країн Співдружності осібно визначилися у цьому питанні на користь українців.
Що ж до світового масштабу, то парламенти 23 країн світу визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців. Ще 1988 року комісія Конгресу США, а також міжнародна комісія дійшли того ж висновку. 

А тепер погляньмо на єзуїтську тактику "великого сусіда". Серед переліку народів, які, на думку відомства Лаврова, потерпіли від голоду, нема грузинів. Вісім років тому під час візиту до Львова Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в Україні Віктор Черномирдін заявив, що Росія не має наміру просити вибачення за Голодомор українців, позаяк з вини Сталіна росіяни зазнали не менше лих, і запропонував у зв'язку з цим висувати претензії до Грузії…

Сперечатися з Черномирдіним не було і немає сенсу. Рівно ж, як нема потреби особливо пояснювати, що найоб'єктивнішу оцінку жахіттям, які випади на долю українського селянства у 30-і роки минулого століття, дали незаангажовані Роберт Конквест, Джеймс Мейс та Ґарет Річард Воган Джонс. Біда тільки, що з українського боку ніхто й не думав втямливо пояснити росіянам, що визнання Голодомору геноцидом допоможе їм стати урівень з іншими цивілізованими націями. Не тому, що це продемонструє їхню внутрішню потугу до змін, а ще й тому, що народ, здатний на великодушність, ніколи не терпітиме влади ошустів.