Про хвилевість угод

 

 

Намір якомога хутчіш завершити «антиолігархічний скандал» з Коломойським і довести цей месидж до найвіддаленішого села свідчить не тільки про цейтнот, у який загнали самі себе головні бенефіціарії Майдану, але й, – увага! – про невизначеність ситуації, у якій ніхто зі сторін не може бути певним в однозначній позиції своїх партнерів.

 

Про людське око все виглядає поважно: усунення Коломойського спричинило ледь не істеричну реакцію урядової команди, яку можна пояснити бажанням довести: «А ми що, гірші?».

Підкинувши публіці дивні кадри із затримання очільників ДСНС у прямому ефірі, і Яценюк, і силовики продемонстрували тільки власну неспроможність належно і цивілізовано реагувати на ймовірні виклики. Агресивна риторика, якою почав знову послуговуватися прем’єр, лише фокусує увагу спільноти на  справжній проблемі нинішнього провідництва – за декларованої боротьби з корупцією, з’ясовується, що уряд – майже фантом, ситуативне збіговисько різношерстної публіки сумнівного ґатунку, парасолька для таких же корупціонерів, при чому за цілковитої відсутності лави запасних. В умовах революції їх єднало бодай тваринне бажання влади; здобувши вплив і важелі, вони кинулись реалізовувати свої осібні прагнення, не озираючись на пристойність і, тим паче, на так зване партійне керівництво. Тому час од часу від нинішніх подій в Україні в мене зринає аналогія зі здобутою ворогом фортецею, кинутою на пограбування розпалених битвою і хіттю воякам.

 

Але головний парадокс полягає у тому, що жертви цього погрому зважуються на угоди з ґвалтівниками. З ними ведуть інтелектуальні бесіди про предмети, що не присутні у світоглядних моделях співрозмовників, а відтак підписують дивні угоди про ті ж предмети, коментуючи їх таким чином, ніби усі підписанти вже втямили, про що йшлося.

 

Маятник української політики, після оманливого спокою «м’якого авторитаризму» Януковича (до Вільнюса), набув небезпечно широкої амплітуди коливань. Президентська політична сила (взагалі – чи сила, радше, її провідник), втрачає прихильників і коаліцію, і нині вже годиться на роль… найвідданішого партнера Опоблоку, покликаного, слід розуміти, з поміж іншого, не тільки забезпечувати голоси, але й спробувати легітимізувати «деолігархізацію». Звична річ, - щуку кидають у річку, люструють руками тих, кого слід було люструвати у першу чергу, розкуркулюють тих, хто й сам не проти грати за правилами. Але ж правил немає, і хто-хто, а саме владні крикуни є найнезацікавленішими особами у тому, аби вони з’явилися.

Схоже, там, у столиці, вважають, що Україна існуватиме доти, доки вони залишатимуться біля корита. Егоцентризм і глави держави, і прем’єра підігрівається їхніми найвідданішими симпатиками, і що головне, – його оточенням, яке раніше бодай стимулювало обидвох на по-своєму радикальні вчинки, нині ж заради збереження статусу-кво, здатне відраджувати від будь-яких справді реформаторських рухів.

 

Але після Майдану-2 і бажаючи уникнути Майдану-3 еліта приречена ламати існуючий стан речей, тобто протистояти зазіханням зовнішнього ворога, водночас боронитися від тих, хто шкодить реформам. Місцеві вибори для неї – ще один виклик. Вони здатні докорінно змінити політичну мапу (особливо, враховуючи інтерес «олігархів»). Бонусом цих перегонів стане фіксація в Україні справжньої опозиційної сили (без угодовства ОБ і гламурних витівок Ляшків з певними комбатантами), і можливість для неї, цієї опозиції, не озиратися на думку президента.

 

Переваги такої опозиції. – у визначеності мети і широті маневру. Слабина президента і прем’єра – в неспівмірності бажань і можливостей, у сплутаності рухів і уразливості, продиктованій сумнівною легітимністю повноважень за умови конституційної реформи.