Дім

Молоді професіонали часто змінюють все. Квартири, країни, роботу. Ні, не кочують, а так в Європі мандрують, працюють, шукають, де краще, зручніше, дешевше житло і життя. Іспанія, Хорватія, Польща. Ще й війна додалась як фактор. Вони бояться й не хочуть йти служити, йти воювати. Молоді, мають змогу працювати онлайн, не бути прив’язаним до географії, заробляють достатньо, можуть винаймати квартиру, вести спокійне життя. 

Тільки от при такому існуванні, — а воно можливо тільки якщо немає дітей, — молоді професіонали роками живуть не розписані, поняття дому немає, його бути не може.

Те, що англійці називають home, - не плутати з house, - в перекладі на українську, те і те дім. Тільки  house - це стіни, дах, вікна,  підлога, а home, - це, якщо пафосно, це там де ми не просто живемо, а там, де душа, де ми виростали, і напевно прощались, часом назавжди.

Читайте також: Не то

Наприклад, батьківський дім, де провели дитинство, або дім, де самі створили сім’ю, в новому місці, де пустили коріння, так прикипіли всім серцем, що змогли написати "Як тебе не любити, Києве мій" або "Тільки у Львові". Тільки так, і тільки тоді ви скажете чесно, що хочете, наприклад, у свій Маріуполь, "щоб знову відчути солоний вітер із моря, побачити порт, крани, театр, завод".

Тоді буде туга, бо є мій Хрещатик і моя Левандівка, моя Замарстинівська і мій Поділ, моя Сумська і моя Дерибасівська, є місто, яке стало моїм.

Не всі народились, наприклад, у місті тисячі левів, де падає дощ, пахне кавою і по вулиці ходять вродливі жінки. Навіть якщо ваша мала батьківщина — це місто, — а їх сотні подібних у нас, в Україні, — в якому ніяк неможливо сховатись за лабіринтами вулиць і площ, бо є тільки центр, головна вулиця – вона ж дорога, базар, далі степ, або гори й мертві заводи, шахти, кар’єр. Це міста, де не буває туристів, вони, як коридори чужої квартири, як гуртожиток, або вокзал, як зона транзиту, місце роботи й усе.

Промислова зона. З нуля збудовані у полі, для добування нафти, вугілля і солі. Просто, швидко, недорого. П’ятиповерхові коробки з червоної цегли. Все одно у вас залишилась пам'ять, ви тут в школу пішли, ви тут вперше в житті закохались, тут далі живуть, жили й поховані ваші батьки, це вже потім ви стали студентами й вчитись поїхали далі до Львова, Чернігова, Харкова, Одеси, Луцька, чи Рівного, бо там Інститут.

Сухий перон, холодний вітер і тисячний натовп людей з електричок. Кінцева, всі виходять. Спішать. Ми, студенти, ми приїхали вчитись у Львів. Тут, на Площі, танцюють танго, п’ють каву, курять кальян і перед Оперним замість Леніна відкрили фонтан.

Читайте також: Їх багато

Тобі ніколи не буде ще раз сімнадцять. Вдруге не буває.  Ми давно не студенти. Половину дистанції пройдено. Дехто зійшов. Ми поволі йдемо і забираємо за собою наш час. Історія прив’язала його до географії місця. На тому заводі, ательє, магазині, на тому фрагменті міського ландшафту сталося щось, що назавжди змінило твоє, наше спільне життя. А  скільки їх, таких вулиць, парків і скверів, забутих дворів, метрів бруківки, асфальту, стіни будинку, дерев, під’їздів, квартир, наших домівок, які пам’ятаю я, він, ти, вона, ми.

Наше місто, наші села й міста, наша мала батьківщина, частина великого цілого, не чогось абстрактного, частина Батьківщини. Наш дім. Україна,  за свободу якої, за нашу свободу — війна.

Спеціально для Еспресо   

Про автора. МАЙКЛ Мишкало (Михайло Мишкало), журналіст, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.