Їх багато

Багато, дуже багато, можливо мільйон. Не знаю, знаю що є той, та, ті,  хто наводить ракети на наші міста. Знаю є ті, хто свідомо здає позиції нашого війська, де стоїть ППО, працює на ворога. Знаю, що є й ті, хто за гроші, за страх, за бажання якось протиснутись між нами й ними, але так не буває. Є злочин і достатньо чітке поняття колаборант, зрадник, злочинець.     

Що їх так вкурвило, зачепило, збісило, що штовхнуло на зраду? Ми забрали їхнього ідола, лєніна, з наших площ і нічого не сталось, небо не впало на нас? Ми живемо без цього, без їхніх парткомів, обкомів, показухи, парадів, без КДБ, без усюдисущого нагляду, страху, ми вільні. Вони хотіли совдепії? Цих брєжнєвих, лєниних, сталіних, жданових, якихось міфічних панфіловців в назвах вулиць, міст, сіл. Всіх цих абстрактних доярок, комбайнерів, шахтарів, металургів, колгоспниць. Вони нам не пробачили цього і тому ми маємо померти ?  

Наша мова? Ми маємо наглість говорити української мовою вдома, на людях, на роботі, кругом, вчити дітей, наші діти говорять української мовою в наших містах, в Україні. Вони хотіли, щоб тут була малоросія і ми далі були хохлами. Так не буде ніколи. Ми народжені тут. Це наша земля, наша Батьківщина. Занапащена, розкрадена, корумпована і покалічена, але своя, рідна земля. Це наша Україна. Ми такою її собі збудували, нам тут жити, і наші русифіковані міста такими не будуть, треба час, не будуть. 

Незалежність і мільйони тих хто пішов в землю. Ми не можемо забути. Пам'ять? Так у них цього не має, не було. Тіні забутих предків на далекому цвинтарі в майже забутому всіма селі. Очі всіх тих хто застав, хто ще бачив, чув, пам'ятає твоїх прадідів, вони на портретах в старому альбомі. У них цього немає. Містика? Голос крові? Україна? Реальна, як хрести на могилах, як алеї загиблих, як прапор, як гімн. 

Гімн і перші слова "Ще не вмерла .." і сто тисяч стає і дихання забиває енергетична хвиля і ноги твої, як протези й навіть старі, пропалені гризотами, бідами, згорьовані циніки починають, ні не плакати, підіймати очі до неба. У них цього немає, вони цього не знають, вони цього не хочуть. 

Що ж ви хочете, ви ж приносите смерть у наші та ваші міста. Ви ж також, тут народились, не всі, ми з вами ровесники, ми разом росли. Ви ж не забули все починається там. Асфальт, пологовий і вікна. Великими буквами фарбою нанесено "дякую за сина, доньку". Підняті на руки своїх матерів наші діти усміхаються, а нам хочеться плакати, від радості. Ейфорія і відчуття там, зліва де серце. У вас це також було. 

Діти. Маленькі люди. Перші кроки, перші слова, ми пробуємо запам’ятати. Перший дзвоник, "Випускний". Сльози радості не течуть на замовлення. Батьківщину не люблять, бо треба, або так, або ні. 

І виникає достатньо простеньке питання, що ж ти гніда паскудна не їдеш додому, як тобі так погано, нерадісно тут? Не та країна, сонце не те, люди моляться чужим богам. Go home у свою рідну Рязань, Смоленськ, Твер, Саратов, чи Новгород. Тебе ж зараза ніхто не тримає, кордони відкриті вертайся у свою прокляту московію, у свою сибір, у свою тайгу.

Мала батьківщина. Місто, квартал, вулиця. Вуличне кохання в під’їздах з поламаним ліфтом. Батьківщина. Ви принесли війну у наш дім, у наш двір, на нашу вулицю, дім. Вам захотілось, що тут панував рускій рейх. Цього ніколи не буде.    

Ми дома. Там де свій серед своїх. Ми будемо жити. Чужої мови, чужого світу, чужого життя, чужої землі, чужих людей тут не буде. Ми вас повбиваємо, або загинемо всі. Перемога не ділиться, вона буде одна. Наша. Тут наш дім, бо тут Україна.

Спеціально для Еспресо   

Про автора. МАЙКЛ Мишкало (Михайло Мишкало), журналіст, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.